*Все для студентов - скачать Рефераты, курсовые, дипломные работы » Материалы за 27.02.2013 » Страница 2

**

Народні повстання кінця XVI на початку XVII століть на Україні

Обрана тема, розкриття її суті має велике значення для розуміння причин Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького (1648-1654рр), її швидкого і успішного розгортання. Незважаючи на поразку народних повстань в XVI – 20-30рр XVII ст. Український народ здобув багатий досвід національної та антифеодальної боротьби, впевненість в своїх силах, вдалося відновити православну церкву в Україні, зросли козацькі привілеї. Ці повстання стримували посилення польського національного, феодального і колоніального гніту, так як польський уряд та польські магнати пам‘ятали, чим це може закінчитися .
Українські історики в своїх роботах приділяли багато уваги висвітленню цього питання: так М.Гру шевський розгляду цього питання присвячує цілий розділ – р.IV “Перші козацькі війни” (Історія України-Русі т.VII) , О.Субтельний в частині ІІІ “козацька ера” своєї книги “Історія України” дає аналіз цього питання під назвою “Перші повстання”. Звертається до опису питання , пов‘язаного з селянсько-козацькими рухами і видатний український історик Наталія Полонська-Василенко – в своїй роботі “Історія України” т.1 ч.IV “Україна напередодні Хмельниччини ”. Продовжується висвітлення цього питання і в “Історії Русів”, “Історії України та її народу” О.Ф Єфименко, “Короткій історії козаччини ” В.Антоновича . Більшість сучасних істориків розглядають історію повстання в XVI – 20-30 рр XVII ст, як єдине ціле, породжене одними і тими ж причинами. Так в академічному дослідженні “Історія України – нове бачення ”, автори висвітлюють дану проблему в розділі “Суспільні рухи кінця XVI – 30-х рр.XVII ст ”. Цю точку зору поділяють і автори “Нарисів з історії України (Новий погляд) I ч. розділ “Національно-визвольна боротьба українського народу проти Польщі”.

Прихід до влади М. С. Горбачова

Як відомо, після 18-річного правління Л. І. Брежнєва (1964—1982 рр.) до влади всього лише на 15 місяців прийшов компартійно-чекістський висуванець Ю. В. Андропов. Його правління відбилося в народній пам’яті неоднозначно. З одного боку,— це боротьба з корупцією серед партійно-державного апарату СРСР, а з іншого — боротьба за трудову дисципліну, котра в тих умовах являла собою позаекономічний метод примусу до праці. Про остаточне придушення дисидентського руху також неможливо забути. Зрештою, Юрій Володимирович помер у віці 69,5 років, зачепивши на початку 1984 р. інтереси навіть деяких своїх союзників і висуванців. (Свого часу про діяльність на посаді 1-го секретаря Ленінградського обкому Л. М. Зайкова [1983—1985] дещо розповів колишній 1-й заступник начальника УКДБ по Ленінградській області генерал-майор О. Д. Калугін [1980—1987]). Таким чином, Ю. В. Андропов виявився одинаком-ідеалістом, чиї методи правління призвели до його власної загибелі.
Ще менш тривалим виявилося правління ставленика консервативних брежнєвських кіл К. У. Черненка — всього лише 13 місяців. Фактично відбувся переворот з метою відновлення політичної стабільності. Костянтин Устинович зайняв у середині лютого 1984 р. посаду Гененерального секретаря ЦК КПРС, а через два місяці був обраний Головою Президії Верховної Ради СРСР. Насамперед, збереглися при владі керівні кадри Президії Верховної Ради СРСР (2/3 заступників Голови і 1/2 членів Президії) та Ради Міністрів СРСР (3/4 заступників Голови та міністрів). Найближчими особами до К. У. Черненка виявилися В. В. Кузнецов (перший заступник Голови Президії Верховної Ради СРСР [1977—1986]) та М. О. Тихонов (Голова Ради Міністрів СРСР [1980—1985]).

Правове становище Гетьманщини у складі Російської держави

Українська держава, що виникла у 1648 році, проіснувала аж до 1783 року, коли повністю було скасовано її залишки: військову організацію та незакріпачене селянство. Ця держава розвивалася незвичайним шляхом. Вона раптово постала на чистому місці шляхом озбройної боротьби і мала назву “Військо Запорізьке”. Військовий характер держави відбився на йменуванні її глави (гетьмана), який поєднував в своїх руках функції військового керівника і глави держави.
За період гетьманського правління держави українськи землі багато разів розділялися між іноземними державами та потім знов об'єднувалися. Але вже в другій половині 17-18 століття Українська державність розвивалась під зверхністю іноземних держав: Московського царства (пізніше Російської імперії), Польщі, Австро-Угорщини.
Актуальність теми. Переосмислення та поглиблення сучасною наукою знань про державу та право зумовлює необхідність дослідження організації державної влади України другої половини XVII ст. Одним, з важливих напрямів наукового пошуку з названої проблеми є аналіз характеру влади Гетьманщини у складі Російської держави. Б.Хмельницького, який започаткував інститут гетьманства — глави-української держави, а також Брюховецького, Многогрішного, Мазепи, Данило Апостола– діяльність цих людей буде розглянуто в нашій роботі.
Об’єктом дослідження являється період Гетьманщини у складі Російської держави.
Предмет дослідження: правове становище Гетьманщини.
Мета курсової роботи: розглянути, як поступово змінювалися права війська Запорізького в період Гетьманщини.
Задачи:
дати характеристику статей «Переяслівських», «Батуринських», «Московських», «Глухівських», «Коломацьких»
розглянути створення першої і другої малоросійських колегій та виявити наслідки діяльності цих установ.
Для більш повного розкриття теми в роботі використано слідуючи методи дослідження: науково-історичний, аналіз літератури по данному питанню, діалектичний.

Право України-Гетьманщини і спроба його кодифікації

Джерела права української держави у середині XVII ст.
Звичаєвим правом в Україні регулювалося широке коло стосунків і насамперед організація полково-сотенної системи як основи жержавності, системи судочинства тощо.
В україні зберігали свою силу основні джерела права, що діяли до 1648 р.- Литовські статути, особливо 3 Литовський статут, Магдебурське чи Хельмінське право, німецькій текст
" Зерцала саксонів та інші. Зазначимо, що право України вирішувало в цей час і нове для себе завдання - оформляло та закріплювало будівництво Української держави. Внаслідок цього зріс вплив "козацького права" - старого "звичаєвого права".
Можна стверджувати, що в процесі відродження націоналюної державності склалася своєрідна правова система Гетьманщини, в основі якої лежало звичаєве право. Це право визнавалося іноземними державами, і в цьому полягала характерна особливість права, що діяло в Україні. Норми звичаєвого права сформувалися в процесі розвитку суспільного життя українського народу. В Україні складалися свої певні звичаї та традиції, поняття про справедливість, природне право, норми моралі й поведінки в побуті. Спочатку групи, а потім маси людей усвідомлювали необхідність тих чи іних відносин, дотримувались їх самостійно чи під впливом громадської думки.

Постать Симона Петлюри

На той час у російській армії на фронтах першої світової війни воювало багато українців, розпорошених по різних полках. С. Петлюра, який виконував обов'язки голови Українського Військового Комітету Західного фронту, усвідомлює значення створення української національної армії — не тільки як чисто військової сили, а й морально, як доказ можливості реалізації домагань незалежності України.
Своє відношення до питань закордонної політики Симон Петлюра виявив ще в той час, коли за українську державність можна було говорити хіба-що пошепки. Маємо на увазі своєрідний політичний маніфест, що його випустила «Украинская Жизнь» в 1914 році, де було виразно виявлено симпатії до Антанти.
Автором маніфесту був Симон Петлюра, тодішній редактор «У. Ж.». Коли настала революція і в травні 1917 року Петлюра приїхав до Києва, щоб почати свою бурхливу політичну кар'єру, то виявилося, що його міжнародні симпатії мало ріжнилися від 1914 року.
Першому українському кабінетові, «Генеральному Секретаріяту», доводилося, звичайно, не раз дебатувати ці питання, а поодиноким секретарям мати з ними справу.
Цілком природно, що, крім генерального секретаря закордонних справ, найбільше мусили цікавити ці питання військового міністра, яким і був Симон Петлюра.

Політичний портрет М. С. Грушевського

У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновдадців чи оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політичної думки і дії останніх двох століть безнеречно належать Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їх іменами, їхньою творчою спадщиною насамперед пов’язані ідеї відродження української культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Всі вони належали до революційного крила української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності боротьби за національне визволення прагнула домогтися й визволення соціального.
Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позизія революційних демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність. На такому грунті великої історичної свідомості і виріс геній М. Грушевського — невтомного дослідника історії та культури українського народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними силами всіх українських земель.
Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в за ідеологізованій ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо і згадували, то неодмінно з негативноими ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадсьха та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним раціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним із вождів української революції та федералістом), ворогом Радянської влади (хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею), агентом австро-німецького імперіалізму(хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим вррогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своеї раптової смерті), фальсифікатором історії України (хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).
Народився М. Грушевський 17(29) вересня 1866 року в невеликому місті Холмі (тепер Хелм на території Польші), де його батько вчителював у греко-католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру.

Політична обстановка в Україні по весні-восени 1917р.

На третьому році Першої світової війни багатонаціональні імперії – Російська, Австро-Угорська, Турецька – виказали внутрішню слабість і відцентрові тенденції. Поразки російської армії на фронтах та харчові труднощі послужили безпосереднім приводом заворушень у Петрограді, що почались в кінці лютого 1917р. Проте причиною невдоволення народу було, насамперед, загальне важке становище робітництва і малоземельного селянства. Заворушення переросли в революцію – 27 лютого 1917р. цар Микола ІІ зрікся престолу. Ситуацію використали опозиційні партії – конституційно-демократична (кадети), соціал-демократична (меншовики) і соціал-революціонери (есери), які 2 березня 1917р. створили Тимчасовий Уряд (Временное Правительство); в опозиції до цього уряду залишилися більшовики, які виступали від імені Ради Робітничих і Солдатських Депутатів.*
Падіння російсько-царського самодержавного режиму в лютому 1917-го пробудило до політичного життя широкі верстви українського народу. В Україні розгорнувся масовий національно-визвольний рух серед інтелігенції, селянства, робітників та військових, спрямований на боротьбу за свої національно-політичні та економічні права.
Варто відзначити, що український національний рух носив спочатку стихійний характер і проявився у мітингах, демонстраціях, конференціях, зборах та маніфенстаціях. Вимоги обмежувалися відкриттям українських шкіл, преси, українізації суспільного життя взагалі.

Повстанський рух в Одеській губернії у 1920-1923 рр.

Антибільшовицький повстанський рух в Україні у 1920-23 рр, був війною українських селянських мас проти комуністичного режиму. І це визнавали самі більшовики. П'ята конференція КП/б/У приписала селянству "економічну ворожість" до робітничого класу і совєтської влади. Збройна боротьба із селянством була оголошена В.Леніним боротьбою з "політичним бандитизмом". В одному з інтерв`ю начальник Надзвичайної Комісії (ЧК) на Україні Манцев у березні 1920 року казав: "З весною банди розходяться на польові роботи (!) по хатах, передчасно зариваючи зброю; в лісах ховаються лише отаман з одним-двома десятками прибічників. На заклик отамана вся банда при повному озброєнні знову починає свою чорну роботу..." Мабуть лише в совєтській державі бандити могли займатись весняними польовими роботами…
Характерними рисами військової тактики українських повстанців була їх здатність до швидких маневрів і висока мобільність. Кіннота і піхота на тачанках з кулеметами могли здійснювати багатокілометрові рейди, швидко проходячи за короткий час велику відстань.
При здійсненні бойових операцій повстанці намагалися діяти напевне. Відомості, необхідні для внзначення часу і об`єкту нападу, командири загонів добували за допомогою добре налагодненої аґентурної розвідки, про що відзначається в багатьох архівних та мемуарних джерелах. Роль аґентів охоче брали на себе селяни і навіть священники (цьому не слід дивуватись, оскільки ворожість комуністів до релігії є загальновідомою – С.Б.). Особливо цінні відомості повстанці одержували від своїх аґентів, які були на служі в різних совєтських установах в тому числі у міліції та ЧК. Роль зв'язкових часто виконували жінки і навіть діти, що більш надійно забезпечувало таємницю акцій.

Письменники української діаспори (Василь Барка)

Ім'я Василя Барки - видатного українського письменника, що проживає далеко за межами рідної землі (США), про твори якого в діаспорі написано багато критичних та літературознавчих досліджень, для нас, українців на Україні, щойно відкривається.Нам не доводилось читати ні його прозових речей, ні поетичних творів, ні, тим паче, філософських праць релігійної тематики. Але нинішні можливості ліквідації "білих плям" у нашій історії, культурі, літературі вселяють надії і на вивчення духовних набутків української діаспори. Досі ми надто легковажно відмовлялися навіть від таких здобутків, творених діячами української культури за межами рідної землі, які можуть бути гордістю будь-якої із світових культур. Ми, на жаль, не тільки їх не помічали, не просто від них відмежовувались, а й одверто ігнорували та цуралися їх, як творів політично-ворожих...
Якщо ми в найобмеженіших порціях знали про такого письменника, Юрій Косач, то, звісна річ, про Василя Барку наче б і сам Бог велів зовсім не знати, адже Барка емігрував за кордон під час війни. Від 1943 по 1950 рік жив у Німеччині, а потім переїхав у Нью-Йорк, де проживає й досі. Взагалі його біографія складна, багата неординарними життєвими колізіями, часто досить драматичними.

Письменники неокласики

Неокласицизм та класицизм.

Неокласицизм (від грец. neos - новий і classicus - зразковий) – тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявлялася після занепаду класицизму як літературного напрямку і знаходила вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, у проголошенні гасел “істиного мистецтва” й культу художньої форми, позбавленої суспільного змісту, земних насолод тощо.
Неокласицистичні тенденції знаходять вияв у середені 19-го ст. в збірках “Античні вірші” французького поета Леюнт де Ліля та “Емалі й Камеї” т. Готівє, в творах російських поетів А. Майкова і М.Щербини, в символістів.
У 20-х рр. на Радянській Україні існувала група неокласиків, учасники якої переважно відгороджувалися від сучасної революційної дійсності, наслідували мистецтво минулих епох, надавали основного значення формі творів. Це, звертаючись до неокласиків, В.Сосюра писав:”Співаєте ви так, мов не було нічого, і влада не у нас в порепаних руках (“неокласикам”). Найбільш послідовними виразниками неокласичних тенденцій були Зеров і О.Бургардт. Вони підхопили політично ворожий заклик М.Хвильового про орієнтацію на “психологічну Європу” (буржуазну). Кращі з неокласиків, зокрема М. Рильський і П.Филипович, невдовзі перейшли на позиції соціального реалізму.
Класицизм (лат. clasicus – зразковий) – напрям у європейський літературі і мистецтві 17 – початку 19 ст. Характерна орієнтація на художню творчість старадавньої Греції і Риму, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Творці класицизму при відтворенні сучасного їм життя спиралися на по-своєму трактовану поетику Арістотеля і Горація.
Посетите прекрасный новостной сайт htc, на котором Вы узнаете актуальные новости htc и можете узнать про все модели htc. На сайте скачать apk игры на Android и лучшие приложения для Android. Мобильная платформа Ubuntu Touch OS от Canonical и свежые мобильные новости про Apple iPhone и смартфоны htc.
Назад 1 2 3 Вперед


Навигация


Оформление работ

  • Оформление рефератов
  • Правила оформления реферата
  • Оформление ссылок реферата

  • Интересное