NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

4. Світові релігії
4.1. Буддизм
Буддизм – найстаріша світова релігія – виник як реакція небрахманських шарів давньоіндійського населення на брахманізм.
Спочатку він був внутрішньою течією в індуїзмі. Його виникненню сприяло те, що індуїзм, ускладнений і філософський в теорії, став дуже корумпованим, пристосовницьким на практиці. Всі не брахмани вважалися другорядними, невоноправними, послідовниками тієї чи іншої доктрини. Це зумовило посилення прагнень створити нову, альтернативну доктрину, що змогла б протистояти брахманській мудрості. Найбільш розробленою і впливовою системою став буддизм, виникнення якого пов’язане із ім’ям Сіддхартхи Гаутами (Будди).
Син князя з племені сак’я Сиддхартха Гаутама народився в 560 році до н.е. в Лумбіні, розташованому біля підніжжя Непальського пагорба в Північному Непалі.
Першими прихильниками буддизму стали царі держави Магадха – Бімбачара та Аджатаматур, сучасники Будди. Через три місяці після смерті Будди (Будда – просвітлений), за царя Аджатаматру, відбувся перший буддистський собор (чангіті), що проходив у печері Саптапарна відомого монастиря Наланда в місті Раджагриха (зараз – район ПатнаЮ, штат Біхар). На ньому були канонізовані Віная, - Сутра - та Абхідхарма-пітаки. Другий собор відбувся через сто років у Вайшалі, стався розкол чангхи. Третій собор, - у Паталіпутрі (через 200 років) проходив під головуванням царя Ашоки. Цар Аш ока визнав істинним вчення тхеравадистів. А також два четвертих – Махаона і Хінаяна, п’ятий та шостий собори.

Індуїзм, як древньогрецька релігія склалася на базі давнього брахмаїзму, точніше як підсумок суперництва, як результат його перемоги і виник індуїзм. Основи індуїзму походять від вед та пов‘язаних з ними легенд та текстів.
Більшість ведичних богів ввійшли в минуле і тільки незначна їх частина, головним чином завдяки згадуванню в міфах і легендах, збереглася у людській пам‘яті. Тому не дивно, що у спрощеному і переробленому індуїзмі на перший план увійшли нові божества, точніше нові іпостаті тих самих давно відомих державних богів, які набули нового життя в релігійній системі індуїзму. Ці боги були ближчими і зрозумілішими людям, їх інакше і шанували. Кривава ведична жертва була витіснена богослужінням без жертв хоч теза убивство заради бога – це вбивство остаточно не знята ще досі.
Найважливішими з численних богів вважають трьох (тримурті) – Брахму, Шіву і Вішну. Як правило в системі індуїзму поділили між собою повні, властиві верховному богові функції: творчу, руйнівну, охоронну, хоча нерідко вони збігаються. Кожен з цієї трійці має власні обличчя, характер і сферу дії.
Першим з трійці вважають Брахму, основна функція якого – це творець Він створив світ у багатоманітні жирового і минущого, тобто протилежне тому, чого прагнули індійські релігії (досягнення мокші, нірвани, розчинене у вічному: Єдиному). Брахма як обов‘язковий і перший член триметрі був необхідний, без нього нічого не було б , але заслуги його перед світом живого, перед людьми, перед індійцем вважалася не дуже значними, а інших функцій у цього бога не було. Брахмі присвячували одинокі храми, а у повсякденних обрядах, як правило про нього не згадують.
Більшість індуїстів розподілилися на шіваїстів і вішнуїстів, які віддають відповідно перевагу відповідно Шиві або Вішну. Шіва дуже суперечливий. Головною його функцією вважають руйнівну (бог смерті, розорення й зміни), що частково пов‘язане з тим, що шіва – покровитель аскетів, які прагнуть такого розорення й змін, що веде начебто до злиття з Вічністю, з Абсолютом. Проте фактично в культі Шіви на перший план ввійшов творчий момент: культ життєвої сили і чоловічого начала став основним в індуїзмі.

Іслам –наймолодша світова релігія. За даними всесвітньої ісламської ліги 1980р. в різних країнах налічувалось понад 800 мільйонів послідовників ісламу.
Мусульмани живуть більш як у 120 країнах світу. В 35 країнах вони становлять 95 – 99% населення, в 13 державах – впливову меншість, а у 28 країнах – іслам є державною релігією (Іран, Пакистан, Мавританія).
Термін “іслам” у перекладі з арабської означає “покірність”, а того хто прийняв релігію називають відданими (з арабської - мусульманином). Звідси друга назва цієї релігії: мусульманство. У Європі її називають ще й “магометанство” (від зміненого імені Мухамед - Магомет).
Іслам виник в Аравії в VII столітті н.е. Походження його ясне, ніж походження християнства, буддизму. За мусульманської традицією засновником ісламу був пророк Муха мед, араб, який жив у Меці.
Аравія була здавна населена семетичними племенами, предками теперішніх арабів. Частина їх жила в оазисах і містах, займаючись землеробством, ремеслом, торгівлею, частина кочувала в степах і пустелях, розводячи верблюдів, вівців, кіз коней. Аравія була економічно і культурно зв‘язана із сусідніми країнами – Месопотамією, Сирією, Палестиною, Єгиптом, Ефіопією. Торговельні шляхи між цими країнами йшли через Аравію. Один з важливих вузлів перетину торговельних доріг був в Мекканському оазисі, близько узбережжя Червоного моря. Родоплемінна знать, яка проживала тут, писемні колоти (кулоти) знаходила багато вигод із торгівлі. В Меці утворився релігійний центр всіх арабів: в особливому святилищі Краба були зібрані священні зображення і культові предмети арабських племен.
Були в Аравії і поселення іноземців, в основному іудейської і християнської общини. Люди різних мов і релігій спілкувались між собою, віддавали їх впливом один на одного. В VІ ст. В Аравії почався занепад караванної торгівлі так як торгівельні шляхи перемістились на схід, в Іран. Це порушило економічну рівновагу, яка трималась роками. Кочівники, які втратили досвід від караванного руху, почали схилятись до осілого способу життя, переходили до землеробства. Зросла в потреба в землі, посилились сутички між племенами. Стала необхідність в об‘єднанні. Виник рух за знищення писемних кулотів. Такі були історичні передумови для виникнення ісламу.

Феодальний спосіб життя, який був панівним в Європейському Середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності “за образом і подобою”, в цьому плані людина феодального суспільства постає “духовною людиною”, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед “одухотвореною”(такою, що має духу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть власність феодала становить передусім (і безпосередньо) люди, або як тоді було тоді висловлюватися, - “душі”.
Безпосереднім виявом особистого людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу суспільства свідомість середньовіччя тлумачить її як “зовнішню видимість” більш фундаментальної реальності – духовного світу. Тому ключ до розв‘язання всіх, у тому числі і суто “земних” проблем середньовічна людина шукала у сфері духу.
На цьому “ґрунті” і починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовне ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням мислиться Бог, то теологія (богослов‘я) підносить за цих умов на рівень “найголовнішого” знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі “загадки буття”. Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько – середньовічна думка проголошує “неістотними”, тільки тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювались, як найзначніші. “Нема різниці поміж юдеєм та геллеєм”, “нема чоловічої статі або ж жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі” . Подібні твердження заперечують традиційні критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердження ніби задають “ключ” для нового прочитання книг Старого Заповіту.
Згідно з міркуванням, що їх знаходимо насамперед у посланнях Апостола Павла, іудеї, які (за Старим Заповітом)спершу були “обраним народом”, неправильно зрозуміли божу “благу звістку”, тлумачили її як закон, “букву”, а не як дух. Тому юдеї, мовляв і втратили свою “обраність”, тому і тому і знадобилися і Новий Заповіт і новий обраний народ – християни “які не знають ні юдея, а ні геллея”, тобто обраність яких визначається їхньою духовною, а не “тілесною” (кровноспорідненою, етнічною і т.п.) спільністю. Саме тому християни і стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє.

Пресвята Богородиця в святій святині на святій горі у вертепі над святою річкою Йорданією в святім городі Вифлиєєемі Іюдейськім в місяці березні, тринадцятого числа.
Лягала Владичиця спати і відпочивати, Владичиці мало спалось і в сні багато бачилось, бачила дуже сон страшний і грізний, і чудний про возлюбленого Сина свого, про самого Ісуса Христа, Царя Небесного, Спасителя. Тобто Господа нашого Ісуса Христа Сина Божого піймано було і для жидів приведено було, було зв’язано, передано жидам в руки для поручення Господа Нашого Ісуса Христа Бога ученикам, первим Іюдою Іскаріотським ціною за 30 серебряників.
І приведено було для жидів Господа Нашого Ісуса Христа Сина Божого, в руки Понтейському Пилатові і гемону на розп’яття в третій день розп'явши на хресті на трех деревах, на кедрі, на кепарисі і на нівсі.
Між двома розбійниками на горі Голгофі в руках і ногах цвяхами пробито, і ножем в ребро його пробивши святую кров проллєевши сонце померкло, місяць кров'ю став, небо і земля затряслися, церковна завіса на двоеє роздерлась, і зверху до низу каміння розпалось, могили відкрились і багато вмерших тілом встали і Бачили Господа нашого Ісуса Христа Сина Божого жовч'ю напоеєно і тростю на голові битого вінець з голови звивши, терновий вінець на голову положивши, бачила Господа Спаса Нашого Ісуса Христа за ноги тягли і чоло його все порубано, і по святому місцю бито, опльовано було від беззаконних і нечистивих жидів і скуплено і в гріб положено в землю поховано.
І так у третій день писало від гроба воскрес Христос. Бачила Господа Спаса Нашого Ісуса Христа Сина Божого з ангелами херувимами і серафимами, воскрес Христос Бачила Господа Спаса Нашого Ісуса Христа на первиннім престолі воскрес Христос І прийшов до неї Господь Наш Ісус Христос Син Божий Спаситель мира цього до Матері своєеї Діви Марії.

Історія цивілізації свідчить, що релігія не завжди домінувала в процесі розвитку духовної культури людства. Практично на всіх етапах цього розвитку виникали різноманітні форми критичного аналізу як релігійної доктрини в цілому, так і окремих її положень. Переоцінка традиційно поширених релігійних ідей, індиферентність уявлень, критика релігії з позицій здорового глузду, суспільної практики, науки знаходили своє відображення у філософії, природознавстві, фольклорі, єресях, світській літературі. Все це стало загальнокультурним тлом для формування вільнодумства в системі духовної культури. Основні історичні етапи його розвитку пропонується розглянути в контексті таких питань:
1. Вільнодумство Стародавнього світу.
2. Середньовічне вільнодумство.
3. Вільнодумство епохи Відродження і періоду ранніх буржуазних революцій.

Вільнодумство Стародавнього світу
Вперше термін "вільнодумство" використав англійський філософ XVIII ст. А. Коллінз для, з його точки зору, боротьби з релігійною нетерпимістю, догматизмом і авторитаризмом релігії. В світовій суспільній і природничонауковій думці обґрунтовувалося право розуму міркувати про все вільно, у тому числі й про релігію. В стародавні часи зародилося, а в подальшому концептуально оформилося серед багатьох видатних діячів переконання в тому, що вільнодумство є найкращим способом пошуку істини.

“Досвід”- сукупність знань і навичок, набутих на основі і в процесі безпосередньої практичної взаємодії людей із зовнішнім світом, форма засвоєння здобутків минулої діяльності людей.
Поняття “досвід” використовується і для позначення всієї суспільно-історичної практики.
Релігія виникла в свідомості людей під впливом умов суспільного буття, труднощів пізнавального процесу, емоційного відношення лбдини до дійсності.
Становлення людини і суспільства охоплює період більше 3 млн. років.
В історії людства існував тривалий безрелігійний період.
Перші релігійні уявлення склалися приблизно 40-20 тис. років до н.е.
На початку розвитку людства міфи були першою формою відображення дійсності, з яких почалася релігія.
Міф – це оповідання про богів, героїв, демонів, духів тощо. Вони передавалися з покоління у покоління і відбивали уявлення людей про світ, природу, буття.
Монотеїзм – релігія єдинобожжя.
Політеїзм – пантоеон богів.
Важливим елементом в історії релігії було виникнення світових релігій: християнства, буддизму та ісламу. Космополітизм цих релігій дозволив подолати національні і державні кордони. Світові релігії звернені до всіх народів незалежно від національності.
Космополітизм – (гр.”космос”-“kosmos”- Всесвіт). (гр.”космополітизм”-“громадянин світу”).
Важливу роль у релігійному досвіді відіграють релігійні почуття: любов, страх та ін. Вони об’єднують багатьох віруючих.

Для підготовки висококваліфікованих спеціалістів та високоосвідчених громадян України курс "Релігієзнавство" (як одна з важливих гуманітарних дисциплін) орієнтований на те, щоб дати грунтовне знання з проблем релігії, її стосунків з державою, місця і ролі релігії у політичному, економічному, духовно-моральному житті суспільства.
Курс має істотне значення для виховання студентів, збагачення їх розуму гуманітарними знаннями.
Курс містить аналіз виникнення, становлення, розвитку релігії як соціально-історичного феномена, його впливу на розвиток людської думки, стрктуру, цілі і завдання.
Курс досить "молодий". При його вивченні найбільшу увагу буде приділено вивченню історії релігії, важливим філософсько-релігійним питанням, історії та сучасному станові релігії в Україні.
Завданням цього курсу є розвиток гуманітарної загальної освіти.
"Релігієзнавство" - це загальноосвітній ознайомчий курс, який має на меті привернути увагу до релігії Як такої, висвітлити її роль у житті суспільства і окремої людини, зорієнтувати в питаннях різноманітності релігійних копоресій, їх походження, історії, сучасного стану і взаємних стосунків особливо ж у питаннях релігійного досвіду власного народу та історично пов"язаній з ним релігії.

2. Поняття релігії, основні концепції та класифікація релігій

Релігія (лат. religio - "благочестя", "святиня", "побожність", "предмет культу", "зв"язок"). Це явище відноситься до чогось вищог, святого, надлюдського у людському житті. Головною ознакою будь-якої релігії є віра у надприродне - існування потойбічних, надприродніх сил - богів, духів, душ, ангелів, демонів, чортів, у їхнє панування над світом.

Постать святого Климента Римського, священномученика епохи християнської єдності, є однією з найяскравіших в історії Церкви. Ім'я його тисячу років тому було відоме всьому християнському світові, а для середньовічної Русі стало символом її хрещення.
Згідно загіографічними джерелами, святий Климент (бл. 30-97) був знатним римлянином, який прийняв хрещення від апостола Петра і саме ним був висвячений на єпископську катедру Рима (88 р.). Климент став четвертим римським єпископом, згодом включеним до офіційно визнаного католицькою церквою списку пап.
Церковна традиція вважає його автором низки творів, серед яких Перше Послання до Коринфян, - найдавніша за часом, після творів апостольських, пам'ятка раннього християнського вчення [3, с.65-73]. Послання особливо шанувалося християнами і читалося у церквах поряд з апостольськими посланнями. Написане з приводу ворожнечі в Коринфській церкві, воно мало примирити ворогуючі партії коринфян. З твору постає образ Климента Римського як ревносного захисника церковної єдності (в Посланні, зокрема, віддається однакова шана як апостолу Петру, так і апостолу Павлу), талановитого промовця, наполегливого проповідника ранньохристиянських ідеалів.
За плідну місіонерську діяльність на посаді глави римської громади Климента було заслано імператором-язичником до Херсонеса Таврійського - звичного, як на той час, місця заслання християн. Незважаючи на каторжну працю в каменярнях Херсонеса, Климент продовжує християнську проповідь, за що його було піддано мученицькій смерті: прив'язано до кам'яного якоря і втоплено в морі. За церковним переказом щорічно на день мученицької кончини святителя (25 листопада) море дивовижним чином відступало до місця його упокоєння, над яким з'являвся нерукотворний печерний храм, і впродовж тижня паломники мали змогу відвідати гробницю Климента. З плином часу, як вважають, внаслідок послаблення християнської віри, паломництво до гробниці зменшувалось, а потім зовсім припинилося. Як покарання за це, скінчились і чудесні морські відпливи. Місцезнаходження мощей було зовсім забуто.

Звернення до найкращих зразків світової літератури дає всі підстави стверджувати: християнські засади упродовж століть були й залишаються фундаментом, основою цивілізації, культури й літератури зокрема. Особливий інтерес викликає пошук літературою форм активної, свідомої, вільної причетності персонажів до християнських уявлень про людину та її покликання. Без звернення до Бога, без духовної енергії, котра зв'язує людську душу з Господом, не може бути істинної культури (відповідно і літератури). Зв'язок тут двостороннній і міцний: культура у своїх найвищих проявах (література і мистецтво, філософія, богословська думка) тісно пов'язані з релігією; духовність культури, на думку багатьох відомих богословів, перебуває в безпосередній залежності від ступеня її релігійності. Зав'язь істинної людяності, "бутон культури", як говорив священик Павло Флоренський, виростає із зерна культу, тобто із богослужбово-обрядової сутності релігії. Це й є саме тією духовною закваскою, котра стимулює художню творчість.
Сьогодні в усьому світі поряд із духовним відродженням іде протилежний процес - процес духовної деградації, страшного обездуховлення культури, витіснення її всілякого роду підробками й сурогатами, що лише імітують духовність. Засоби масової інформації, на жаль, далеко не завжди виявляються на висоті: ми є свідками нав'язування читачам, слухачам, глядачам численних стереотипів антидій і антигероїв, котрі відкидають традиційні моральні принципи, принципи релігійні, особливо християнські, виражені в євангельських заповідях. Тому часто натовп, що вимагає хліба й видовищ, одержує цінності хибні та вигадані. А яка ж користь людині, якщо вона здобуде увесь світ, але загубить власну душу?
Віра в особисте безсмертя і необхідність обов'язкової відповідальності перед совістю, гласом Божим у душі людини - ось моральна основа християнства. Вона утверджується світовою літературою в найкращих її творіннях.