* »

**

Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України. Брестська унія та посилення національного гніту.

Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським визрівав від початку ХVI ст. “Польща не залишала своїх планів про приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви”

Галицько-Волинське Князівство

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися.

Гетьман І. Мазепа та зростання авторитету гетьманської влади

В 1654 р. гетьман Б. Хмельницький вступив у союз з Москвою, підписавши Переяславську угоду. Ця угода підписувалась на умовах, що обидві сторони не втрачають своєї незалежності, то була, навіть не автономія, а федерація двох держав. Але Москва мала свої погляди на цю угоду.

Берестейська Унія: причини, хід, наслідки

Ідея унії — злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання.18* Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», — пише митрополит Іларіон.
Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.
Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та Католицької Церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася.
Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.
Найактуальніше постало питання унії на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість.

Суспільний та державний лад Київської Русі (VI – початок XIII ст.)

Вступ.
Для розуміння правових відносин в широкому розумінні цього слова, необхідно звернутися в глибину історії формування суспільства, держави і звичайно ж формування правових відносин на тому чи іншому етапі розвитку людства.
Згідно з міфологічними уявленнями наших предків порядок установлений на землі, розглядається ними як складова всесвітнього порядку, започаткованого Творцем. З огляду на це і формувались уявлення людей про їхнє місце у світі, про взаємини з іншими людьми, про права та обов’язки, державний устрій тощо.
Таке розуміння було характерним для більшості народів, про що свідчать преші літературні пам’ятки Стародавнього Сходу, Греції, Риму, а також Київської Русі, але це поняття мало місце тільки на початковій стадії виникнення цього світогляду.
З розвитком суспільства розвивались погляди на державні відносини, набували свого напрямку і етнічного відтінку. Це сталося на етапі з’ясування питання про взаємний зв’язок порядку небесного і відносин на землі, тобто – велика роль у формуванні та становленні поглядів на державу і право відведена релігії.
Становлення державно-правової думки в ранньофеодальній Київській Русі також відбувалось під впливом християнської релігії, яка у 988 році стала державною. Це підтверджують перші літературні пам’ятки того часу, це: “Слово про закон і благодать” київського митрополита Іларіона, притчі про людську душу і тіло Кирила-ченця, “Повість про сліпого й кульгавого” в “Повісті временних літ” Нестора-літописця 1113 р. та інших.
Ці пам’ятки літератури Київської Русі відображають розвиток правових відносин у житті тогочасного суспільства: укріплення державності, збереження єдності першої слов’янської держави, піднесення її міжнародного авторитету та вирішення проблем влади та права, що стало базою для формування правової системи, теоретично обґрунтованих концепцій теорії походження держави, правових та інших відносин.

Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя

Україна в складі СРСР.
Бурхливі революційні події 1917-1920 рр., як відомо, закінчилися встановленням в Україні так званої "радянської державності". Конституцією Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) вважалася юридичне незалежною державою. Формально вища влада в республіці належала радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль рад поступово знижувалась і зрештою дійшла до декоративних функцій. Уся повнота влади зосередилася в руках ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України та вищого органу виконавчої влади - Ради Народних Комісарів УСРР. Суверенітет Української СРР був дуже вузьким і обмеженим, бо повністю підлягав і спрямовувався центральною владою в особі РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У, Червоною армією, каральними органами (ЧК) і Вищою Радою Народного Господарства РСФРР. Контроль центру над новоствореними національними республіками спочатку пояснювався необхідністю спільної боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Улітку 1919р. державна партія під виглядом "воєнно-політичного союзу" провела об'єднання найважливіших сфер життєдіяльності радянських республік під наглядом Москви. Фактично УСРР перетворювалася на автономний регіон унітарної держави, який задовольняв потреби центру в людських та матеріальних ресурсах в умовах громадянської війни. Початок мирного етапу розвитку вимагав певних змін в національно-державній сфері, розширення прав радянських республік. 28 грудня 1920 р. представники Російської Федерації В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, і представник УСРР X. Раковський - з другого підписали Союзний робітничо-селянський договір про воєнний та господарський союз, за яким об'єднували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі ради народного господарства. Об'єднані наркомати входили до складу Рад-наркому РСФРР, при українському уряді мали своїх уповноважених. На V Всеукраїнському з'їзді рад (лютий-березень 1921 р.), де проти договору виступили представники Української Комуністичної партії (УКП) та українські лівоесери, документ було ратифіковано.

Методи соціальной роботи

Методи прийнято розглядати як частину соціальної роботи, що відповідає на питання, "як це робиться?". Здебільшого концепцію методів розуміють як основний каркас чи рамки, відповідно до яких соціальні працівники і соціальні педагоги повинні застосовувати свої знання і навички в дії, визначати відповідні критерії ефективності своєї роботи. Методи включають систематизований звід правил, що дозволяють здійснювати соціальну роботу, розумно діяти на "робочих полях".

Будучи органічної частину соціальної роботи, методи розвивалися й удосконалювалися разом зі становленням і розвитком самої професії соціального працівника і соціального педагога. Тому, щоб простежити розвиток 'методів, необхідний хоча б невеликий історичний екскурс в історію професії.

У різних країнах ці шляхи розвитку не були ідентичними. Хоча соціальна робота і система підготовки кадрів для її проведення в Німеччині, як і в інших країнах, перетерпіли відомий вплив США, але все-таки розвиток їх безумовний носило в нашій країні самобутній характер і мало національні корені.

Соціальну роботу і соціальну педагогіку можна визначити як специфічну форму державного і внегосударственного впливу на людину з метою забезпечення культурного, соціального і матеріального рівня життя населення. Але разом з тим соціальна робота і соціальна педагогіка - це не синоніми в повному розумінні слова.

У Федеративній Республіці Німеччини дістали права громадянства обоє поняття - "соціальна робота" і "соціальна педагогіка", у той час як у більшості інших країн використовується лише одне поняття "соціальна робота" для позначення професії.

Соціальна робота як спадкоємиця первісних форм добродійності й опіки - більш широке поняття, але включающее також педагогічні впливи і діяльність по захисту людини, по наданню йому допомоги.

Свобода совісті:зміст, поняття та його вияв за сучасних умов

Будучи формою суспільної свідомості, релігія тісно пов'язана з правом. Цей зв'язок існує як на рівні релігійних і правових нормативних систем, так і на рівні формування загальнодержавної волі та її закріплення в системі законодавства, що регулює діяльність церкви (релігійних організацій) в суспільстві. Така тема є предметом не тільки релігієзнавчого, а й юридичного аналізу. Вона набуває подальшої актуалізації за умов демократизації суспільно-політичного процесу в Україні, пов'язана з практичними питаннями установлення міжрелігійної злагоди, толерантних взаємин між сакральними і секулярними видами духовної культури, паритетності між релігійними і вільнодумними ідеями. Тому пропонуються до розгляду такі питання:
1. Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії.
2. Особливості українського закону про свободу совісті та релігійні організації.
Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії. В сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії "свобода совісті" — це право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини в суспільстві. Вона виступає важливим світоглядним, етичним і правовим принципом. У цьому значенні свобода совісті е однією з загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. За висловом Є. Трубецького (1863—1920 рр.), вона "є найбільш цінною з усіх свобод".
Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної самосвідомості особи, її моральна самооцінка. За цими критеріями совість характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними моментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що вона охоплює індивідуалізовані, суб'єк-тизовані, включені до мотиваційної і емоційно-вольової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

Особливості релігійної моралі

Релігійна мораль являє собою сукупність моральних понять, принципів, етичних норм, що утворюються під безпосереднім впливом релігійного світогляду. Стверджуючи, що моральність має надприродне, божественне походження, проповідники всіх релігій проголошують тим самим вічність і незмінність своїх моральних установлень.
Норми моральності можуть бути різноманітними в різних релігійних системах. Це пояснюється насамперед тим, що укладалися вони в різних країнах, у різних народів, на різних етапах суспільного розвитку.
У якості складової частини релігії, релігійна мораль преодоліває в міру подолання релігійний забобонів, у міру твердження нових моральних принципів і норм в умовах справедливого соціального ладу, вільного від експлуатації і класової нерівності людей.
Христианство, безперечно, є одне із самих величних явищ в історії людства. Нами мимоволі о пановує почуття подиву , коли ми вивчаємо історію християнської церкви: вона існує вже два тисячоріччя та все ще стоїть перед нами, повна життя, а в деяких країнах більш могутня чим, чим державна влада. От чому усе, що так чи інакше сприяє кращому розумінню цього грандіозного явища набуває величезне практичне значення.
Христианська мораль знаходить своє вираження у своєрідних уявленнях і поняттях про моральність й аморальність, у сукупності визначених моральних норм (наприклад, заповідях), у специфічних релігійно-моральних почуттях (християнська любов совість і т.п.) і деяких вольових якостях віруючої людини (терпіння, покірність і ін.), а також у системах морального богослов'я і теологічної етики. Усе разом перераховані елементи складають християнську моральну свідомість.

Коран і Сунна – Святе письмо та Святий переказ мусульман

1. Коран – «книга книг» ісламу

У багатьох релігіях світу маються книги, що шануються віруючими як священні. Такі Веди в індусів, Авеста в зороастрійців, Біблія (Старий завіт) в іудеїв, Біблія, що включає крім Старого завіту Новий завіт, у християн. Звичайно в них містяться сказання про бога і про богів, їхніх вісниках, посланниках і пророках, розповіді про загробне царство, ангелів і чортів, раї і пеклі, про те, як і ким створені світ, земля, людина, тварини і рослини, установлені обряди і звичаї, визначені учинки віруючих, часом навіть перелічується, які з них похвальні, гідні нагороди - земної і загробної і які - засуджувані, переслідувані людськими і небесними законами...
Проповідники всіх релігій затверджують, що тільки книги їхньої віри правильні, божественні, боговдохновенні. Наука ж підходить до всім цим книгам однаково, об'єктивно, без упередженості. Так вона розглядає і Коран - головну священну книгу однієї з найбільше розповсюджених і щодо молодих релігій - ісламу.
Спочатку пророчі одкровення передавалися в громаді неписемно, по пам'яті. Але згодом, у Медині за вказівкою Мухаммеда стали вестися систематичні записи. Канонізація змісту Корану і складання остаточної редакції відбулося при халіфі Оліфі (644-656 р.р.). Коран наказує арабам залишити "звичаї батьків" на користь правил, встановлених ісламом. У самому Корані його правова значимість визначається в такий спосіб: "Отже, ми ниспослали його як арабський судебник" (№3 стор. 165-166).
Коран складається з 14 глав (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих віршів має міфологічний характер, і лише близько 500 віршів містить розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман. При цьому не більш ніж 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до шлюбу і родини), інші стосуються релігійного ритуалу й обов'язків (№6 стор.420).
Сури розташовані без усякого порядку, просто по розмірах: більш довгі ближче до початку, більш короткі - до кінця.
Назад 1 2 3 Вперед


Навигация


Оформление работ

  • Оформление рефератов
  • Правила оформления реферата
  • Оформление ссылок реферата

  • Интересное