*Все для студентов - скачать Рефераты, курсовые, дипломные работы » История » История Украины » Страница 13

**

Преса західної України між світовими війнами

Історія становлення преси Галичини до 1 листопада 1918 р. і відразу після нього, тобто історія преси Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), і в тому числі преси Українських січових стрільців - так повно і переконливо викладено спочатку А. Животко в його “Історії української преси” мюнхенського видання та сучасним львівським вченим І. Крупським в монографії “Національно-патріотична журналістика України (Друга половина ХІХ - перша чверть ХХ ст.)”, що нема потреби повторювати тут викладений ними надзвичайно цікавий матеріал.

СЕЛЯНСЬКА ПРЕСА ГАЛИЧИНИ
Припинення війни на території Польщі і встановлення державного кордону між “Совдепією”, як тоді казали, тобто Українською соціалістичною радянською республікою, і Польщею по річці Збруч - означало встановлення миру й початок повоєнного життя. Від 1923 р. західноукраїнські галицькі землі рішенням держав-переможниць у І світовій війні відійшли до Польщі. На них відновилася і, попри спротив польських влад, почала активно розвиватися українська преса.
Східна Галичина останні сто років була подвійною колонією, перебуваючи водночас під цісарською владою австро-угорської імперії та під місцевим порядкуванням польських панів. Економічно нерозвинена, вона являла собою сільськогосподарські райони, які не можна було порівняти з районом, скажімо, Лодзі, де було багато фабрик з численним і розвиненим пролетаріатом. Вона відрізнялася в етнічному плані й від західної Галичини, де жили здебільшого поляки і де метрополія виділяла набагато більше коштів на освіту, культуру тощо.
Населення західної України і, зокрема, Галичини було переважно сільським, це були землероби й вівчари-гуцули з верховин, а українська інтелігенція була представлена священиками, вчителями початкових шкіл, діячами культури, досить нечисленними. Це й була аудиторія, на яку українська преса повинна була працювати в першу чергу.

Феодальні відносини у східних слов’ян

В рефераті розглядається розвиток економічних відносин на території України від періоду зародження феодальних відносин до середини XVII ст., коли в результаті Визвольної війни українського народ на більшій території України кардинально змінились політичні та економіко-соціальні відносини.
За VI-XVII ст. економічні та виробничі відносини пройшли складний шлях еволюції та розвитку – від розкладу первісного родового укладу до передумов зародження капіталізму західного зразка через довгу епоху феодалізму. В цей час виникло багато міст – центрів ремесла, торгівлі та культури. Причиною їх виникнення було поглиблення розмежування між сільським господарством та ремеслом і торгівлею, суспільним та територіальними поділами праці. Разом з вдосконаленням знарядь праці, збільшенням кількості ремісничих виробів та продукції сільського господарства поглиблювалася майнова диференціація, виникли суспільні класи, держава.
Позбавлена власної державності та більшої частини економічного потенціалу через монголо-татарську навалу, Україна на довгі роки потрапила під владу сусідніх держав. Така політична поразка не могла згубно не відбитися на економіці України, яка на довгі роки була спрямована на задоволення потреб інших націй. Саме ця залежність зумовила відставання від європейських держав, сільськогосподарський характер української економіки.
Слабкість і не самодостатність української економіки (майже повна відсутність національної промисловості), відсутність власної ефективної податкової і державно-репресивної системи і стали, на мою думку, головними причинами поразки 1654 року та захоплення України Московською державою, адже українці не поступалися сусіднім державам людськими ресурсами, воєнним потенціалом, проте була відсутня система поповнення армії, постачання її продовольством та амуніцією. Отже, Україна поступилася перш за все в економічному плані. Саме тому економічний розвиток є надзвичайно важливим для розуміння тих процесів, які відбувалися в політичному, суспільному та культурному житі українського народу в минулому.

Економічне життя України у складі Речі Посполитої

На економічний розвиток України XVI— першої половини XVII ст. визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. На XVI ст. виробничі можливості країн Центральної та Південної Європи були суттєво підірвані. Зникли великі масиви лісів, сільське господарство житниці Європи Іспанії занепало. Одночасно з відкриттям Америки й морського шляху в Індію небувале зростає попит на сільськогосподарську та промислову продукцію. Втягуючися в торгівлю із Західною Європою, шляхта проявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Найбільші можливості для розвитку товарного господарства мали магнати. Щоб поширити фільваркову систему й збільшити продуктивність панських господарств, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою “Устава на волоки”. Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділили їх на так звані волоки, ділянки землі розміром 16—21 га. Під фільварок відводилися кращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях; передбачалося ведення трипільної системи господарювання. Володільник волоки мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину продуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишалися також “мостова”, “візницька”, “сторожова” та інші повинності.
За своїми соціально-економічними наслідками “Устава на волоки” мала двоїсте значення. Вона остаточно ліквідовувала залишки прав власності вільних селян на землю і перетворювала їх на володільників панських наділів. Запровадження панщини зв'язувало ініціативу та підприємливість працівника, вело до занепаду селянського господарства. В той же час використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою й сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільваркового господарства. Помірна панщина й фільварок перетворили Україну в другій половині XVI ст. на годувальницю всієї Європи. Якщо спочатку фільварки існували переважно в Галичині, Волині та Поділлі, то після Люблінської унії поширилися на Подніпров'я. Лани заколосилися хлібами, поля наповнилися кіньми, волами, коровами, стави й озера — рибою, а ліси — стукотом сокир і голосами людей. У небі час від часу з'являлися клуби диму від спалюваних на поташ і дьоготь дерев. Залежно від розміру фільварків окремі шляхтичі в різні роки збирали від трьох до 50 тис. пудів зерна. В 1615 р. лише з Костянтинівського й Степанського ключів спадкоємців Острозьких надійшло 300 тис. пудів пшениці, жита, ячменю, вівса, гречки, проса й гороху. Успіхи в зерновому землеробстві сприяли розвитку тваринництва. Магнату Ружинському лише в с. Вчорайшому на Київщині в 1609 р. належало щонайменше 100 дійних корів, 60 ялівок, 40 волів, 300 овець, 250 свиней, 500 вуликів. Приблизно таку саму структуру мало тваринництво й інших магнатів та шляхти.

Українське козацтво

Відтоді, як 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стає Галичина та Волинь. Проте на кінець XVI століття центр подій переміщується на схід у Придніпров’я, яке протягом довгого часу залишалося малозаселеним. Розгоряється давня боротьба між осілим людом і кочовиками, посилювана протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з’являється новий стан – козацтво, що селилося на порубіжних землях. Він завжди був солідарний із селянами, бо теж обстоював волю і вільну працю для кожної людини, права володіти землею. Коли було доведено польське право, пани один перед другим займають землю, повертаючи народ у кріпацтво. Люди почали шукати вихід у козаччині. Початковий етап виникнення козацтва малодосліджений. Вирішувалася доля народу, бути йому чи не бути. Але тільки власні збройні сили могли врятувати Україну.
Тюркське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця у суспільстві. А польські письменники прирівнюють слово «козак» до слова «коза». З останнього на їх думку і вийшла назва козаків, бо вони на своїх конях були такі спритні, як ті кози. Вперше слов’янські козаки з’явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням у середині XVI століття їх кількість значно зросла. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі. Були серед них також міщани, позбавлені сану, священики, збідніла знать. Хоч до козацьких лав уливалися поляки, білоруси, росіяни і навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров’я складали українці. Російський різновид козацтва розвинувся далі на схід на ріці Дон.

Історія Українсько-Угорських відносин

Українсько-Угорські відносини сягають в глибоку давнину і мають не менше ніж тисячолітню традицію. Чимало видатних подій відбулося в угорському урочищі під Києвом. У "Повісті временних літ" походження його назви пояснюється так: "Идоша угри мимо Киев горою, еже ся зовет ныне Угорское, и прешедьше к Днепру сташа вежами, беша бо ходяща аки се половцы. Пришедше от вьстока и устремишаяся через горы великая, яже прозвашаяся горы Угорскиа (Карпати-Б.Л.)." Те, що угри тут дійсно стояли, підтверджується існуванням на горі двору їх вождя Альми (давньоруською-Олми), про що під 882 р. повідомляє "Повість времених літ" у зв'язку з прибуттям в угорське урочище Олега, який вбив Аскольда і Діра і "несоша на гору, и погребоша (Аскольда-Б.Л.) на горе, еже ся ныне зовет Угорское, кде ныне Ольмин двор". Повість містить також свідчення про активну українсько-угорську торгівлю X ст.
Відомо, що в перші десятиріччя XI ст. син першого угорського короля Іштвана мав велику слов'янську / українську / військову дружину, а двоюрідний брат короля Ласло Сар був одружений на київській княжні.
Особливо інтенсивно українсько-угорські відносини розвивалися з середини XI до середини XIII ст. У 1043-1046 рр. майбутній угорський король Ендре I та його брат Левенте жили при дворі великого князя Ярослава Мудрого, з дочкою якого Анастасією Ендре побрався. Онук Мудрого, тмутараканський князь Ростислав Володимирович, був одружений на угорській герцогині.

Українська державна символіка

Історія національно-визвольних рухів свідчить, що в моменти їхнього піднесення суспільна увага зосереджується на проблемі джерел, історії та семантики національної символіки. Це цілком природно, бо національні символи — не випадкові значки і барви. Вони постають внаслідок історичного та культурного розвитку народу і тісно пов’язані з його духовнісгю, з його прагненням до єднання, готовністю до здійснення своїх національних завдань та забезпечення національних інтересів. Єдиним надійним засобом захисту національних інтересів є створення національної держави. Природно, що в разі поневолення нації насамперед ліквідуються традиційні національні символи, а замість них нашвидкоруч фабрикується і нав’язується нації інша, імперська символіка. У тих представників поневоленої нації, які піддаються імперській пропаганді, відразу обривається зв’язок з національною культурною традицією, слабне і зникає інтерес до історії та культури свого народу, а завершується все це втратою мови і повною денаціоналізацією. Українська державна символіка,— як у скитських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР, — відображує традиційну українську національну символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний ії символ, нині відомий під назвою «Тризуб». Попри десятки досліджень, семантика знаку, його сакральне приховане значення не є очевидним. Тому більшість дослідників і розпочинає свою роботу зі спроб розгадати таємницю знаку. Ми теж не порушимо цієї традиції. Але, насамперед, прокоментуємо здогадки попередників. На початку нашого сторіччя баронові М. А. Таубе пощастило систематизувати підходи до розв'язання проблеми та започаткувати класифікацію значень Тризуба.

Історичний портрет К.В.Острозького

Поринаючи думками крізь багатовіковий простір та час у долю і життя одного із тисяч славних синів України, вікопомного князя К.В.Острозького, осмислюючи його плідні справи і діяння на благо рідного народу і Вітчизни, відчуваємо і бачимо його потужну і цілющу життєву наснагу, велику творчу енергію, природню міць, силу і європейське благородство, які в історії України, мабуть, що не мають аналогів. Проте ставлення до себе і своїх справ наш герой у співвітчизників та нащадків заслужив різне. Якщо перші, особливо соратники, наділяли його титанічними властивостями і героїчними заслугами, то спадкоємці, в силу тих чи інших причин, часто-густо обставин, неоднозначне і ставилися, і оцінювали, а іноді просто осуджували славну постать князя Костянтина-Василя.
Сьогодні, в умовах вільного європейського українотворення, нарешті, настав такий час, коли - з'являється органічна потреба і, здається, можливість об'єктивно, а головне, тверезо і спокійно вникнути в непросту долю і саму особу Костянтина-Василя Острозького та сумлінно, без емоцій, розібратися в його справах та діях, адже з іменем його пов'язується більш ніж півстолітня доба європейського гуманізму в історії України, коли людський розум і глузд стали цінувати вище за віру.
З-поміж відомих високопоставлених осіб, хто чи не уперше вдався до характеристики князя, був Енріко Спаноккіо, секретар папського нунція у Варшаві Альберта Болоньетто. У своєму посланні він доповідав Папі в Рим, що К.-В.Острозький є найпомітнішою і надзвичайно шанованою в Речі Посполитій особою, однак на заваді його сходження на королівський престол стоїть те, що "він русин і вождь схизматиків". Спаноккіо також іншим разом доповідав у Рим, що К.-В.Острозький є першим у списку претендентів на угорську королівську корону, оскільки володіє багатим благородством.

Міхновський Микола Іванович

Микола Іванович Міхновський з 1899 року переселився до Харкова, де заснував свою адвокатську канцелярію. Це мало величне значення на розвинення нашої національної свідомості, бо зразу ж він вступив з “Громадою” в найтісніший зв’язок та впливав на “Громаду” в напрямі скріплення наших національних постулатів та подальшого революціонізування наших думок.
Під впливом Міхновського більш активні члени “Громади” перейшли до переконання в потребі заснувати “революційну партію з гаслами українських політичних і економічних домагань засобами революційними”.
Це сталося 5 лютого 1900 року на організаційних зборах основоположників “Української Революційної Партії”. Основоположниками партії були: Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Михайло Русов, Левко Мацієвич, Юрій Коллард, Олександр Коваленко та Дмитро Познанський. Ала душу в цю партію вдихнув Микола Іванович Міхновський. На різних сходинах приватного чи громадського характеру він висловлював свої погляди про “необхідність революційної акції та збройної боротьби за права українського народу”.
В протилежність всім теоріям соціалістичних гуртків, які казали, що треба спочатку соціально піднести український народ, тоді тільки можна буде говорити про питання національні. Міхновський казав, що спочатку треба досягти національного визволення засобом революційним, а вже потім тільки можна буде у всій повноті перевести соціальні реформи, потрібні для досягнення добробуту народу, бо “без національного визволення українського народу неможливе і його соціальне визволення з темряви, визиску і рабства”.

Економічне і соціальне становище Київської Русі

1. Економічне життя Київської Русі
Політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.

Сільське господарство й промисли
Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці і досягло високого рівня розвитку.
Землеробство. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Ліс вирубувався і спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої родючість землі відновлювалася природним шляхом.
У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. їх досить часто знаходять під час археологічних розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічному рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці.
Скотарство. У літописах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини і продукція тваринництва. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Худобу випасали з весни до осені на луках, заплавах, у лісах, на перелогових землях і в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно.

Церковне і культурне життя козацтва

1. Козаччина в обороні православної церкви.

Як і в політичному та соціально-економічному відношенні, центр церковної та культурної діяльності на Україні на початку XVII ст. також переміщується на схід. Безпосереднє сусідство Волині та Галичини з Польщею, де свого апогею сягнула католицька Контрреформація, зумовлювало те, що осередки українського православ'я на цих землях зазнавали її безперервного і згубного впливу. Так, коли в 1608 р. помер князь Костянтин Острозький, цей «стовп православ'я», його онука, новонавернена й фанатична католичка Анна Ходакевич, передала Острозьку академію єзуїтам. Львівське братство також почало занепадати, оскільки українські міщани більше не в змозі були підтримати його, терплячи все більші утиски з боку католицької церкви та польського уряду. В той же час східні воєводства, що швидко розвивалися, перебували далеко від тиску польського католицизму. І знову Київ, що все густіше заселявся й багатшав, підносився як центр українського православ'я.
Рушійною силою православного відродження на ново освоюваних землях України була стародавня Києво-Печерська лавра. У 1610-х роках її архімандрит Єлисей Плетенецький, виходець із галицької знаті, згрупував навколо себе освічених священнослужителів, переважно галичан, зокрема Іова Борецького, Тарасія Земку, Захарію Копистенського, Памву Беринду та Лаврентія Зизанія. Придбавши друкарський верстат, Плетенецький узявся здійснювати грандіозний видавничий проект, за яким протягом 15 років було опубліковано близько ЗО книг головним чином релігійного змісту. Це перевищувало загальну кількість усіх книжок, надрукованих на Україні до того часу. В 1615 р., отримавши гроші, заповідані багатою православною шляхтичкою Єлизаветою Гулевич, знать, міщани та духовенство Києва, натхнені цим прикладом, заснували при Богоявленській церкві братство.
Це братство підтримувало тісні взаємини із запорожцями. Початок цим контактам, ймовірно, поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у Терехтемирові — місті, де розміщувалися козацький шпиталь, арсенал і скарбниця. До 1610 р. вони настільки зміцніли, що козаки відкрито оголосили: «Ми підтримуємо православ'я і духовенство, що не зрадило нашої старої віри». У 1620 р. запорожці на чолі з Сагайдачним вступили до Київського братства і, що дуже важливо, всіляко сприяли висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення.
Посетите прекрасный новостной сайт htc, на котором Вы узнаете актуальные новости htc и можете узнать про все модели htc. На сайте скачать apk игры на Android и лучшие приложения для Android. Мобильная платформа Ubuntu Touch OS от Canonical и свежые мобильные новости про Apple iPhone и смартфоны htc.
Назад 1 ... 9 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 33 Вперед


Навигация


Оформление работ

  • Оформление рефератов
  • Правила оформления реферата
  • Оформление ссылок реферата

  • Интересное