NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Українська держава, що виникла у 1648 році, проіснувала аж до 1783 року, коли повністю було скасовано її залишки: військову організацію та незакріпачене селянство. Ця держава розвивалася незвичайним шляхом. Вона раптово постала на чистому місці шляхом озбройної боротьби і мала назву “Військо Запорізьке”. Військовий характер держави відбився на йменуванні її глави (гетьмана), який поєднував в своїх руках функції військового керівника і глави держави.
За період гетьманського правління держави українськи землі багато разів розділялися між іноземними державами та потім знов об'єднувалися. Але вже в другій половині 17-18 століття Українська державність розвивалась під зверхністю іноземних держав: Московського царства (пізніше Російської імперії), Польщі, Австро-Угорщини.
Актуальність теми. Переосмислення та поглиблення сучасною наукою знань про державу та право зумовлює необхідність дослідження організації державної влади України другої половини XVII ст. Одним, з важливих напрямів наукового пошуку з названої проблеми є аналіз характеру влади Гетьманщини у складі Російської держави. Б.Хмельницького, який започаткував інститут гетьманства — глави-української держави, а також Брюховецького, Многогрішного, Мазепи, Данило Апостола– діяльність цих людей буде розглянуто в нашій роботі.
Об’єктом дослідження являється період Гетьманщини у складі Російської держави.
Предмет дослідження: правове становище Гетьманщини.
Мета курсової роботи: розглянути, як поступово змінювалися права війська Запорізького в період Гетьманщини.
Задачи:
дати характеристику статей «Переяслівських», «Батуринських», «Московських», «Глухівських», «Коломацьких»
розглянути створення першої і другої малоросійських колегій та виявити наслідки діяльності цих установ.
Для більш повного розкриття теми в роботі використано слідуючи методи дослідження: науково-історичний, аналіз літератури по данному питанню, діалектичний.

Джерела права української держави у середині XVII ст.
Звичаєвим правом в Україні регулювалося широке коло стосунків і насамперед організація полково-сотенної системи як основи жержавності, системи судочинства тощо.
В україні зберігали свою силу основні джерела права, що діяли до 1648 р.- Литовські статути, особливо 3 Литовський статут, Магдебурське чи Хельмінське право, німецькій текст
" Зерцала саксонів та інші. Зазначимо, що право України вирішувало в цей час і нове для себе завдання - оформляло та закріплювало будівництво Української держави. Внаслідок цього зріс вплив "козацького права" - старого "звичаєвого права".
Можна стверджувати, що в процесі відродження націоналюної державності склалася своєрідна правова система Гетьманщини, в основі якої лежало звичаєве право. Це право визнавалося іноземними державами, і в цьому полягала характерна особливість права, що діяло в Україні. Норми звичаєвого права сформувалися в процесі розвитку суспільного життя українського народу. В Україні складалися свої певні звичаї та традиції, поняття про справедливість, природне право, норми моралі й поведінки в побуті. Спочатку групи, а потім маси людей усвідомлювали необхідність тих чи іних відносин, дотримувались їх самостійно чи під впливом громадської думки.

На той час у російській армії на фронтах першої світової війни воювало багато українців, розпорошених по різних полках. С. Петлюра, який виконував обов'язки голови Українського Військового Комітету Західного фронту, усвідомлює значення створення української національної армії — не тільки як чисто військової сили, а й морально, як доказ можливості реалізації домагань незалежності України.
Своє відношення до питань закордонної політики Симон Петлюра виявив ще в той час, коли за українську державність можна було говорити хіба-що пошепки. Маємо на увазі своєрідний політичний маніфест, що його випустила «Украинская Жизнь» в 1914 році, де було виразно виявлено симпатії до Антанти.
Автором маніфесту був Симон Петлюра, тодішній редактор «У. Ж.». Коли настала революція і в травні 1917 року Петлюра приїхав до Києва, щоб почати свою бурхливу політичну кар'єру, то виявилося, що його міжнародні симпатії мало ріжнилися від 1914 року.
Першому українському кабінетові, «Генеральному Секретаріяту», доводилося, звичайно, не раз дебатувати ці питання, а поодиноким секретарям мати з ними справу.
Цілком природно, що, крім генерального секретаря закордонних справ, найбільше мусили цікавити ці питання військового міністра, яким і був Симон Петлюра.

У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновдадців чи оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політичної думки і дії останніх двох століть безнеречно належать Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їх іменами, їхньою творчою спадщиною насамперед пов’язані ідеї відродження української культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Всі вони належали до революційного крила української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності боротьби за національне визволення прагнула домогтися й визволення соціального.
Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позизія революційних демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність. На такому грунті великої історичної свідомості і виріс геній М. Грушевського — невтомного дослідника історії та культури українського народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними силами всіх українських земель.
Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в за ідеологізованій ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо і згадували, то неодмінно з негативноими ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадсьха та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним раціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним із вождів української революції та федералістом), ворогом Радянської влади (хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею), агентом австро-німецького імперіалізму(хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим вррогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своеї раптової смерті), фальсифікатором історії України (хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).
Народився М. Грушевський 17(29) вересня 1866 року в невеликому місті Холмі (тепер Хелм на території Польші), де його батько вчителював у греко-католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру.

На третьому році Першої світової війни багатонаціональні імперії – Російська, Австро-Угорська, Турецька – виказали внутрішню слабість і відцентрові тенденції. Поразки російської армії на фронтах та харчові труднощі послужили безпосереднім приводом заворушень у Петрограді, що почались в кінці лютого 1917р. Проте причиною невдоволення народу було, насамперед, загальне важке становище робітництва і малоземельного селянства. Заворушення переросли в революцію – 27 лютого 1917р. цар Микола ІІ зрікся престолу. Ситуацію використали опозиційні партії – конституційно-демократична (кадети), соціал-демократична (меншовики) і соціал-революціонери (есери), які 2 березня 1917р. створили Тимчасовий Уряд (Временное Правительство); в опозиції до цього уряду залишилися більшовики, які виступали від імені Ради Робітничих і Солдатських Депутатів.*
Падіння російсько-царського самодержавного режиму в лютому 1917-го пробудило до політичного життя широкі верстви українського народу. В Україні розгорнувся масовий національно-визвольний рух серед інтелігенції, селянства, робітників та військових, спрямований на боротьбу за свої національно-політичні та економічні права.
Варто відзначити, що український національний рух носив спочатку стихійний характер і проявився у мітингах, демонстраціях, конференціях, зборах та маніфенстаціях. Вимоги обмежувалися відкриттям українських шкіл, преси, українізації суспільного життя взагалі.

Антибільшовицький повстанський рух в Україні у 1920-23 рр, був війною українських селянських мас проти комуністичного режиму. І це визнавали самі більшовики. П'ята конференція КП/б/У приписала селянству "економічну ворожість" до робітничого класу і совєтської влади. Збройна боротьба із селянством була оголошена В.Леніним боротьбою з "політичним бандитизмом". В одному з інтерв`ю начальник Надзвичайної Комісії (ЧК) на Україні Манцев у березні 1920 року казав: "З весною банди розходяться на польові роботи (!) по хатах, передчасно зариваючи зброю; в лісах ховаються лише отаман з одним-двома десятками прибічників. На заклик отамана вся банда при повному озброєнні знову починає свою чорну роботу..." Мабуть лише в совєтській державі бандити могли займатись весняними польовими роботами…
Характерними рисами військової тактики українських повстанців була їх здатність до швидких маневрів і висока мобільність. Кіннота і піхота на тачанках з кулеметами могли здійснювати багатокілометрові рейди, швидко проходячи за короткий час велику відстань.
При здійсненні бойових операцій повстанці намагалися діяти напевне. Відомості, необхідні для внзначення часу і об`єкту нападу, командири загонів добували за допомогою добре налагодненої аґентурної розвідки, про що відзначається в багатьох архівних та мемуарних джерелах. Роль аґентів охоче брали на себе селяни і навіть священники (цьому не слід дивуватись, оскільки ворожість комуністів до релігії є загальновідомою – С.Б.). Особливо цінні відомості повстанці одержували від своїх аґентів, які були на служі в різних совєтських установах в тому числі у міліції та ЧК. Роль зв'язкових часто виконували жінки і навіть діти, що більш надійно забезпечувало таємницю акцій.

Неокласицизм та класицизм.

Неокласицизм (від грец. neos - новий і classicus - зразковий) – тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявлялася після занепаду класицизму як літературного напрямку і знаходила вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, у проголошенні гасел “істиного мистецтва” й культу художньої форми, позбавленої суспільного змісту, земних насолод тощо.
Неокласицистичні тенденції знаходять вияв у середені 19-го ст. в збірках “Античні вірші” французького поета Леюнт де Ліля та “Емалі й Камеї” т. Готівє, в творах російських поетів А. Майкова і М.Щербини, в символістів.
У 20-х рр. на Радянській Україні існувала група неокласиків, учасники якої переважно відгороджувалися від сучасної революційної дійсності, наслідували мистецтво минулих епох, надавали основного значення формі творів. Це, звертаючись до неокласиків, В.Сосюра писав:”Співаєте ви так, мов не було нічого, і влада не у нас в порепаних руках (“неокласикам”). Найбільш послідовними виразниками неокласичних тенденцій були Зеров і О.Бургардт. Вони підхопили політично ворожий заклик М.Хвильового про орієнтацію на “психологічну Європу” (буржуазну). Кращі з неокласиків, зокрема М. Рильський і П.Филипович, невдовзі перейшли на позиції соціального реалізму.
Класицизм (лат. clasicus – зразковий) – напрям у європейський літературі і мистецтві 17 – початку 19 ст. Характерна орієнтація на художню творчість старадавньої Греції і Риму, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Творці класицизму при відтворенні сучасного їм життя спиралися на по-своєму трактовану поетику Арістотеля і Горація.

Павло Чубинський відомий в науковому світі як етнограф – фолькльорист та автор гімну “Ще не вмерла Україна”.А як географ – краєзнавець – маловіддомий.Діяльність його тісно пов‘язана з Російським географічним товариством, яке в той час відігравало значну роль в науково – культурному житті Росії.Ще змалку Павло починає захоплюватись епохою географічних відкриттів, мріє про далекі подорожі.Він поступив в Петербурзький університет , на юридичний факультет, де й познайомився з Георгієм Семеновим Тянь – Шанським, який в свою чергу знайомить Чубинського з такими видатними географами як Миколою Пржевальським та Миколою Миклухо – Маклаєм.Саме Миклухо – Маклай вмовив Чубинського всупити до Російського Географічного Товариства і саме під впливом цього видатного географа – дослідника, який вже в той час побував на Канарських островах та Мадагаскарі, Чубинський починає серйозно захоплюватись економічною – географією.Він мріє про експедицію на північ Росії і також плідно збирає інформацію про етнографію та географію України.За те що Чубинський вступив у революційно – літературну організацію його висилають в Архангельськ область де він працює секретарем в місцевому суді.Але він не втрачає звязку з його друзями та з Батьківщиною.Крім того на чужині він збирає цінні етнографічні матеріали.Через 2 роки клопотанням Пржевальського його звільняють з заслання і він повертається до нормальної роботи.

Боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу— як передумову і єдине забезпечення волі, творчої праці та свобідного росту всієї української нації і кожної української людини зокрема — це зміст змагань всіх поколінь українського народу від найдавніших часів його історії. Само-собою, що форми тієї боротьби бували різні, відповідно до даної ситуації. В часах нашої державності — це була боротьба в її обороні перед ворожою агресією в формі відвертої війни з імперіалістичними сусідами; в часах національного поневолення — це була боротьба за відновлення української державності в формі політичних і революційних дій, чи таж у формі всенаціональних збройних повстань.
Так мусило бути й тепер, коли зовсім нову політично-правну ситуацію на українських землях створила німецько-большевицька війна: український нарід мусив виступити збройне проти обох окупантів, як зовсім самостійний чинник і як єдиноправний властитель українських земель, якщо мала бути збережена славна традиція, геройської збройної боротьби за свої права, — оця основа незнищимості нашої нації, та чистота великої ідеї — боротьби за суверенні права української нації проти кожного окупанта, який допче ці права. Згляд на жертви, які треба було скласти у цій титанській боротьбі на два фронти — проти Німеччини і проти Москви, — ні безвиглядність ефективно-позитивного закінчення цієї боротьби вже в даній ситуації, не могли мати значення, бо ж ішло не про долю одного покоління в даний мент, а про конечне звено, яке мусить лучити славне минуле з великим майбутнім; про гідну політично-моральну поставу українського народу в аспекті минулого, сучасного і майбутнього.

Трагічна доля українців під польсьскою та радянською владами, втрата віри в традиційні легальні методи боротьби, розчарування західними демократіями, які впродовж тривалого часу ігнарували заклики українців про допомогу й самі опинилися в глибокій кризі, спричинилися до формування поглядів , суть яких зводилися до того, що не слід миритися з існуючим станом речей, сподіватися на поступки окупаційних урядів, а необхідно посилювати боротьбу , вдаватися до радикальних заходів аби змінити існуючи колоніальни режими. Ці та інші погляди базувалися на ідеології та політиці українського інтегрального націоналізму, одним із теоретиків якого був Дмитро Донцов. У центрі його поглядів була нація, її він абсолютизовав, вважав найвищою цінністю й був переконаний в тому, що всі зусилля врто зусередити на її зміцненні. Кінцевою ж метою Донцов вважав побудову української самостійної держави. Невід'ємною частиною його ідеології було поняття "творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил". Ішлося про групу людей, покликаних сформувати незрозумілу для несвідомої маси ідею, зробити її доступною цій масі й, нарешті, мобілізувати народ для боротьби за цю ідею.