*Все для студентов - скачать Рефераты, курсовые, дипломные работы » Рефераты » Страница 15

**

Богдан Хмельницький – видатний державний діяч і полководець, фундатор української держави

Багато написано книжок та складено пісень про славного гетьмана українського Богдана Хмельницького. Та про нього можна говорити й говорити, бо до нього Україна не знала на стільки розумного та дипломатичного політичного діяча. Богдан Хмельницький зробив перші кроки до незалежної України. Намагався підтримувати добрі відносини з багатьма варварськими сусідами, з якими до нього дуже небагато людей спробували би вести переговори. Богдан Хмельницький вірно розумів, що досягти розквіту неможливо, терплячі постійні навали загарбників. Та гетьман намагався під час перемир’я налагодити збройні сили тогочасної України, якими були козацькі дружини. Але про це все надалі…
У наші часи багатьом політичним діячам не вистачає мудрості та досвідченості у державних справах. Особою Богдана Хмельницького можна пишатися, бо в роки усепоглинаючого безграмоття він зміг отримати гарну освіту, все завдяки власній роботі над собою. З цього можна зробити висновок, що які б не були часи, та розумні люди завжди ціняться на рівні з золотом.
I
Молоді літа Богдана Хмельницького

Народився Богдан Хмельницький під Чигирином, над річкою Тясмин, у хуторі Суботів 27 грудня 1595 року. Батька Богдана звали Михайлом. Він з молодості служив при дворі заможного польського пана воєводи Даниловича, що держав великі староства на Україні: Корсунське й Чигиринське. Староства – то були великі коронні маєтки, часом завбільшки з повіт або й більші. Король давав їх у державу великим панам: вони брали на себе з них доходи, а четверту частину з того давали на військо. Та пани самі в тих староствах не жили, ними не правили, навіть і не заглядали до них часом. Правили їх управителі (підстарости) й різні службовці. Михайло Хмельницький був таким службовцем в старостві Чигринськім, і за службу дозволив йому староста у 1616 році заснувати собі хутір на тім місці, де він собі обрав.

Утворення Ураїнської Народної Республіки

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками.
Подіі у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих Украіни, однак переважна більшість іі народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральноі Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Украіні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролітарському Донбасі. В більшості ж районів Украіни подіі розвивалися інакше. Особливо напружене становище склалося у Києві.
Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керивництво Центральноі Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, украінські партіі все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієі революційноі демократіі.
Центральна Рада вважала, що в такій ситуаціі можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення Ураінськоі Народноі Республіки. 7 листопада 1917 року був оголошений текст III Універсалу Центральноі Ради.
«Віднині Украіна стає Украінською Народною Республікою… - говорилося в Універсалі. – Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росіі, щоб вся Республіка Російська стала федерацією равних і вільних народів».
Михайло Грушевський нагалошував: на тому, що подібна «широка автономія обьективно дае початок іі перетворенню у «повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є «повною державою» : 22 січня IV Універсал Центральноі Ради сповістив, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого незалежною державою». Зрозуміло були і інши чиновніки (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнородного визнання), що зумовили рішучий поворот до повноі незалежності, однак з точки зору еволюціі «чистих» державних форм, цей шлях є закономірним.
З цього часу досить активно відбувається процес формирування і удосконалення державного ладуУНР.

I світова війна

Причини і характер.
На початку XX ст. у світі ще більше загострилися імперіалістичні суперечності. Але особливого поширення набув конфлікт між Англією і Німеччиною. Вже в 90-х роках XIX ст. Англію занепокоїло посилення конкуренції німецьких товарів на світовому ринку. Інтереси Англії і Німеччини зіткнулися в багатьох районах світу. Особливої гостроти англо-німецькі суперечності набули в Африці, Східній Азії і на Близькому Сході. Це були основні регіони експансії німецького імперіалізму.
Наприкінці XIX ст. далекосяжні німецькі плани починають активно реалізовуватися в Східній Азії. З 1885 р. по 1893 р. експорт з Німеччини до Китаю збільшився з 16,5млн. до 33,25млн. марок. У 1897р. німецька імперія під виглядом «оренди» анексувала китайський порт Цзяочжоу, а потім поширила свій протекторат і на півострів Шаньдун. Це викликало серйозне занепокоєння в Англії, яка давно вже утверджувала свої інтереси в Китаї. Спільний похід у 1900 р. великих держав для придушення в Китаї іхетуанського антиімперіалістичного повстання не послабив напруженості в німецько-англійських суперечностях у Східній Азії.
Водночас розпочинається активне проникнення німецького імперіалізму на Близький Схід. Цій експансії сприяло спорудження Багдадської залізниці. Концесію" на її будівництво було одержано в 1898 р. під час поїздки Вільгельма II до Туреччини. Багдадська магістраль відкривала Німеччині прямий шлях через Австро-Угорщину, Балканський півострів і Малу Азію до Персидської затоки. Спорудження такої дороги зміцнювало позиції Німеччини на Близькому і Середньому Сході та поблизу Суецького каналу, що створювало загрозу морським і сухопутним шляхам сполучення Англії з Індією. До початку війни Німеччина інвестувала в будівництво залізниці 1 млрд. марок. Проблема Багдадської магістралі стала найгострішою в англо-німецьких суперечностях на Близькому Сході. Вона торкалася також інтересів Росії і Франції, що значно ускладнювало тогочасне міжнародне становище.

Походження термінів “Русь” та “Україна”

Актуальність теми
Український народ сповнений духу національно-культурного відродження. Це знаходить свій вияв, зокрема, у прагненні мільйонів людей до пізнання власної історії. Народ гостро відчув наслідки здійснюваної сталінщиною впродовж трьох поколінь деформації історичної свідомості і не хоче більше миритися з цим.
Потяг до історії поєднується з недовірою до сучасних істориків. Певною мірою ця недовіра обгрунтована. Багато науковців, особливо старшого віку, не можуть звільнитися від хибних стереотипів. Деякі з них й досі протестують проти «очорніння славного минулого» і в наступальному стилі демонструють відданість «принципам». Для більшості ж просто потрібен час, щоб заново осмислити свій предмет, розібратися в архівному матеріалі і методах дослідження. Перші створені з позицій нового мислення книги вже виходять у світ.
Що ж має дістати читач, поки сучасна історична наука здійснюватиме свою перебудову? Перш за все твори В. Б. Антоновича, М. С. Грушевського, М. І. Костомарова, Д. І. Яворницького та інших класиків української історіографії — призабуту, а в недавньому минулому — нерідко заборонену історико-культурну спадщину. У 1988—1989 рр. ці твори друкувалися в журналах і навіть в газетах, звучали по радіо. Починаючи з 1990 р. з'явилися передруки, десятків книг наших класиків.
Останнім часом актуалізувалася дискусія про те, якому народові належить давньоруська історична спадщина, включаючи мову, культуру, державність. Відомо, що до революції немало російських вчених вважали Київську Русь невід'ємною частиною національної історії Росії, а українські вчені — відповідно України. Серед розмаїття точок зору полярними виявилися концепції М. П. Погодіна і М. С. Грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі.

Пилип Орлик (1672-1742)

Народився Пилип Орлик 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині. Рід Орликів походить із старої баронської фамілії, поширеної у Чехії, Моравії та Шлезьку. Один з представників цього роду за часів гуситського руху ХIV — початку ХV ст. перебрався до Польщі, а відтак до Литви. Саме від цієї лінії й походять предки Пилипа Орлика.
1673 року під час польсько-турецької війни у битві під Хотином загинув його батько. Початки освіти П. Орлик здобув, ймовірно, у єзуїтській школі у Литві. Пізніше вступив у Києво-Могилянську академію, яку закінчив 1694 року. 1698 року посів посаду кафедрального писаря у Київській митрополії. Того ж року одружився з дочкою полтавського полковника Герцика Ганною. Близько сходиться із викладачем Колегіуму, відомим церковно-політичним діячем, філософом та письменником Стефаном Яворським, який був його добродієм і повірником. З 1700 року завдяки протекції Стефана Яворського обіймає посаду канцеляриста, потім старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії, керуючого справами Генеральної військової канцелярії. На освіченого молодого інтелігента звернув увагу гетьман Іван Мазепа, якому Пилип Орлик 1695 року написав панегірик «Алкід Російський». 1702 року народився син Орлика — Григір, хрещеним батьком якого був Мазепа. 1707 року Орлик стає генеральним писарем Війська Запорозького, одним з найближчих помічників Івана Мазепи, виконує важливі дипломатичні доручення гетьмана у його таємних зносинах з антиросійською польською верхівкою. У жовтні 1707 року Мазепа утаємничує Орлика у свої плани підготовки антиросійського повстання і шведсько-українського союзу.

Ієремія Вишневецький

Актуальність даної праці можна розглядати в контексті реабілітації історичних осіб, що досі вважалися викресленими з нашої історії. Однак якщо такі постаті як Іван Мазепа, Іван Виговський, уже давно стали, так би мовити, “своїми” , то з Ієремією Вишневецьким справа складніша, враховуючи його славу cosacorum terror (постраху козацтва). І тут, природно, виникає запитання: а навіщо потрібно реабілітувати князя Ієремію (Ярему)? Чи зможе цей один з найзапекліших противників Б.Хмельницького стати в очах українців якщо не героєм, то видатним діячем, гідним шани, поваги, а бодай простого розуміння, чому він став таким, яким його знають на Україні. Аби відповісти на це запитання, потрібно поставити інше: а що ми, власне, знаємо про князя Ієремію? І ось тут натикаємося на відсутність в українській історіографії цілеспрямованих праць на цю тему – досліджувати ворогів якось “не прийнято”. Загальноприйнятою на Україні точкою зору є та, що поляки, мовляв, трактують Ієремію героєм, а українці – перевертнем, зрадником, ворогом народу. Але, виявляється, з поляками не все так просто, як здається. Протягом останніх півтора століття суспільно-політична кон’юнктура породжувала щоразу різні погляди на князя Ярему в польській історіографії (ми не беремо до уваги різного роду панегірики). В 60-х рр. минулого століття борці за відновлення польської державності бодай символічно починають зважати на українське питання, тож героїзувати постать Ієремії Вишневецького було недоречно і невигідно. Пізніша польська історична думка породжує критичні, різкі погляди на минуле шляхетської Польщі. Представник т. зв. “позитивістського” напрямку в польській історіографії 19 ст. Кароль Шайноха, віддаючи належне відвазі й заповзятості князя І.Вишневецького, не обходить увагу його сваволю, що не зважала ані на закон, ані на короля.

Роксолана

Татари
Найбільшою небезпекою були татари. Рік у рік на міста й села України налітали їхні загони, котрі все плюндрували, вбивали старих і немічних, гнали в полон тисячі людей і продавали їх у рабство в кримському порту Кафі, який українці називали «упирем, що п'є руську кров». Ці наскоки були для татар економічною необхідністю, оскільки відносно примітивне скотарське господарство не в змозі було задовольнити всі їхні потреби. Лише в обмін на рабів татари могли одержувати потрібні їм готові вироби та предмети розкошів з Оттоманської імперії. В українських народних піснях часто відображалися страшні наслідки цих наскоків:
Сеї ночі в опівночі
Ще кури не піли,
Як татари в наші гори
З вітром налетіли.
Особливо спустошливими були татарські набіги на Київщину та Брацлавщину наприкінці XVI — на початку XVII ст. (хоч Галичину, Волинь та Поділля вони
також не щадили). Так, за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 наскоків, а з 1600 по 1647 р.—70. Середня чисельність захоплених у полон за один раз наближалася до 3 тис., хоч часом вона сягала аж ЗО тис. Так чи інакше, українці зазнавали серйозних втрат. Лише на Поділлі між 1578
і 1583 рр. кожне третє село було або зруйноване татарами, або стало безлюдним.

Аграрна реформа П.Скоропадського

Загальновизнано, що в багатовіковій історії українського народу чимало (іноді — занадто багато) драматичного й повчального. Періоди злетів і піднесення, розквіту державного будівництва чергуються з драматичною боротьбою за національне існування, напруженим протиборством з іноземними поневолювачами, повсякденним відстоюванням права на власну національну ідентичність, своє місце в історії. Не бракує в ній і такого, що можна, здавалося б, визначити як "пропащий час". Але й тоді нібито вже приспана назавжди національна енергія йшла вглиб, з тим, щоб згодом вийти на поверхню суспільно-політичного життя, привести в дію розбуджені сили начебто безнадійно "неісторичної нації".
Ось чому знову й знову привертають суспільну увагу, розбурхують уяву, хвилюють, викликають палкі суперечки, а іноді й гострі дебати події Української революції 1917-1921 рр. Феномен визвольних змагань України вісім десятиріч перебуває в епіцентрі наукових дискусій, породивши таку літературу, порівняння з якою щодо кількості може витримати у вітчизняній історії хіба що доба Богдана Хмельницького.
“1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі”. Але й за цих обставин на землях Наддніпрянщини відбулося народження українства як політичної нації (В.Винниченко назвав це "відродженням нації"). За словами видатного історика І.Лисяка-Рудницького, "просто на очах, упродовж місяців чи максимально двох-трьох літ, відбувся у головокружно прискореному темпі процес національної кристалізації, що нормально повинен був простягатися на десятиліття. Це не міняє нічого в тому, що українська революція була поражена всіма дитячими недугами політичної недозрілости; що засадниче завдання впорядкування “стихії” осталося не розв'язане; що наддніпрянське українство, хоч і піднялося вже тоді до ідеї держави, але фактично до “власнодержавного” життя було ще не доросло й тому не зуміло ідеї держави виповнити конкретним змістом і тільки вичерпалося в черзі непослідовних і суперечних спроб розв'язати державницьку проблему (У НР, Гетьманщина, УРСР)".

Юрій Косач – український письменник-емігрант

В усі часи і в усіх народів з митцями, які не вгодили владі, або розправлялися фізично, або, в кращому випадку, змушували покидати Батьківщину. “Унікальною” в цьому плані є Україна і українська культура. Адже не знайдеться, певно, ще однієї такої держави, де б інтелігенція впродовж столітть повинна була працювати без підтримки власної країни і часто навіть всупереч її офіційній політиці. Яскравим прикладом такої конфронтації між владою і мистецтвом є український літературний процес ХХ століття. Саме в 30-ті роки цієї кривавої доби тоталітарна система винищила цвіт вітчизняної культури, заливши кров`ю новітнє національне Відродження. І тільки небагатьом пощастило уникнути неминучих репресій, емігрувавши на захід. Б. Лепкий, В. Винниченко, Ю. Клен, І. Багряний, В. Барка та інші талановиті письменники були змушені назавжди залишити Батьківщину. Але виїжджали не лише окремі митці, із комуністичного “раю” втечею рятувалися цілі родини. Сумної долі вигнанців не уникли і представники одного з найславетніших родів в українській культурі – роду Драгоманових-Косачів. Ользі Косач-Кривинюк та Ізидорі Косач-Борисовій, яких від смерті врятувала лише слава їх геніальної сестри Лесі Українки, під час війни дивом вдалося перебратися до Праги, де жила ще одна Косачівна – Оксана Косач-Шимановська. Жодна з сестер більше ніколи так і не побачила України. Ольга Косач-Кривинюк померла у 1945 році в Авсбурзі (Німеччина), її внуки живуть у Росії – сім`я старшого сина Михайла Кривинюка, та у Канаді – сім`я молодшого сина Василя Кривинюка. Оксана Косач-Шимановська померла у Празі в 1975 році, її донька, теж Оксана, проживала в Німеччині, внуки живуть у Швейцарії. Ізидора Косач-Борисова померла у 1980 році у м. Піскатавей (США), донька Ольга з дітьми живуть в Америці.

Архітектура і образотворче мистецтво України XVII – XVIII ст.

Розглядаючи розвиток образотворчого мистецтва і архітектури на Україні в XVI – XVIII ст., треба відмітити, що він відбувався у особливих історичних умовах. Період польського панування, напади татар, період визвольної війни, приєднання українських земель до Росії в наслідок Переяславської ради, період Руїни, коли українські землі входили до складу різних держав – все це зумовило особливості розвитку української архітектури та образотворчого мистецтва XVI – XVIII ст. Взагалі цей період можна розділити на 2 етапи: 1) XVI – I пол. XVII ст., коли більшість українських земель знаходилась під владою Польщи і 2) II пол. XVII – XVIII ст., коли Більшість українських земель знаходилась в складі Російської держави.
Архітектура і образотворче мистецтво України XVI - XVIII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво і живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів – з другого.
З активізацією суспільного життя в архітектурі намічається небувале піднесення. Хоч для будівництва через історичні умови цей період був надзвичайно несприятливим, проте на Україні будувалося багато і повсюдно. Будівельна програма включала в себе відновлення зруйнованих і будівництво нових міст,, зведення оборонних споруд, арсеналів, храмів, житла. Саме перевага світського будівництва є визначальною рисою тогочасної архітектури.
У нових історичних умовах зодчество набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні засоби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному розвитку національних будівельних традицій. Її характерними ознаками були: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів.
Посетите прекрасный новостной сайт htc, на котором Вы узнаете актуальные новости htc и можете узнать про все модели htc. На сайте скачать apk игры на Android и лучшие приложения для Android. Мобильная платформа Ubuntu Touch OS от Canonical и свежые мобильные новости про Apple iPhone и смартфоны htc.
Назад 1 ... 11 12 13 14 15 16 17 18 19 ... 60 Вперед

Популярные работы

Рефераты







Курсовые







Дипломные








Навигация


Оформление работ

  • Оформление рефератов
  • Правила оформления реферата
  • Оформление ссылок реферата

  • Интересное