* » » Страница 12

**

Структура Луцько-Житомирської римо-католицької дієцезії в кінці XVIII – на початку ХХ ст.

У радянській історіографії праці, присвячені історії католицької церкви, з’являлися рідко, до того ж у них, як правило, розглядалася соціально-економічна історія, а питання адміністративної структури римо-католицької церкви не отримали достатнього висвітлення. Поза увагою радянських дослідникі, зокрема, залишався період діяльності католицької церкви XVIII – початку ХХ ст., тобто під час перебування українських земель у складі Російської імперії.
У статті планується розглянути становище католицької церкви в Луцько-Житомирській дієцезії, її внутрішню організацію та адміністративну структуру. Це дасть змогу детальніше ознайомитися з історією римо-католицької церкви на Волині та побачити становище цієї церкви у державі.
В основу статті покладено документи з Державного архіву Житомирської області, де широко представлені статистичні матеріали ХІХ – початку ХХ ст., які висвітлюють становище римо-католицької церкви у деканатах та дієцезії, кількість духовенства та віруючих, костьолів і монастирів, динаміку народжуваності та смертності, територію тощо.
Дієцезія – це територіально-адміністративна одиниця організації римо-католицької церкви. До поділів Речі Посполитої до Луцької дієцезії входили парафії майже всієї Волині, Підляшшя, Брацлавщини і Полісся, які утворювали 14 деканатів (церковно-адміністративних одиниць, що об’єднували парафії на певній території дієцезії) [4, 309-312].
У роки поділів Речі Посполитої (1772-1795) організація католицької церкви зазнала значних адміністративно-територіальних змін. 6 (17) вересня 1795 року указом Катерини ІІ було ліквідовано серед інших Луцьку дієцезію, на зміну якій з’явилась Пінська. До її складу ввійшли Волинська та Мінська губернії. Очолив новостворену дієцезію київський єпископ Цецішевський.

Церковне життя в Україні

Православна церква слугувала опорою царського режиму на Україні. Після того як київський митрополит у 1686 р. був поставлений під зверхність московського патріарха, вона перейняла московські церковні канони, стала посилювати русифікацію, проповідувати вірність царю та імперії. І хоч під кінець XIX ст. серед нижчого духовенства Й особливо семінаристів почала поширюватися національна та соціальна свідомість, ставлення української інтелігенції до церкви залишалося в цілому неоднозначним, оскільки її вважали твердинею суспільного консерватизму та анти-
українських настроїв.Революція й прагнення національного самовияву, які її супроводжували, неодмінно мали відбитися й на українській церкві. На єпархіальних зібраннях, а також зборах солдатів і селян у 1917-1918 рр. висувалися пропозиції розірвати зв'язки з Москвою й утвердити церкву на Україні як незалежну (автокефальну) установу. Ця ідея знайшла прибічників серед нижчого духовенства й особливо міської інтелігенції. Тому в 1918 р. з цією метою було створено Всеукраїнську Церковну Раду. Проте Центральна Рада з її лівими нахилами не виявила до цієї справи великого інтересу. Ідею про розрив церковних зв'язків з Москвою одностайно підтримав не хто інший, як консервативний уряд гетьмана Скоропадського й особливо його міністри у справах релігії Василь Зінківський та Олександр Лотоцький. Після падіння Скоропадського на бік церковної самостійності стала також Директорія. Але оскільки обидва уряди трималися недовго, їхня підтримка не дала конкретних результатів. Як не парадоксально, але кампанія за самостійну українську православну церкву досягла апогею за радянської влади. Вважаючи найнебезпечнішим релігійним супротивником Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, радянські власті не перешкоджали виникненню релігійних груп, що підривали вплив існуючої церкви.

Витоки слов'янської релігії та порівняльний аналіз з іншими індоєвропейськими системами світогляду

Говорячи про релігійні уявлення певного народу, дослідники розглядають це питання як відбиття світогляду та соціальної структури в даному культурному середовищі. В своєму рефераті я намагатимусь прослідкувати поступову зміну головного божества в пантеоні давніх слов’ян і провести паралелі з подібними процесами у інших індоєвропейських народів.
Якщо говорити про походження вірувань, треба спочатку торкнутися питання про походження самого народу. Одразу звертаю увагу на суперчливість деяких питань та недостатній огляд теорій, що існують, про більшість етапів формування слов’янської єдності. Дозволю собі обмежитись стислим викладом.
Загальновідомо, що слов’яни та українці, зокрема, належать до індоєвропейської етномовної спільності. У верхньому палеоліті з единої “прамови“ виокремилися великі етномовні масиви, а саме: афразійській, сінокавказький та ностратичний (бореальний). Останній існував у XX-XV тис. до н.е. До його складу сучасні дослідники відносять індоєвропейську, уральську, алтайську, картавельську, еламо-дравідійську та ескалеутьску (?) мовні сім’ї. Нас цікавить переважно індоєвропейська мовна сім’я до якой, безумовно, належать слов’яни.
За Андрєєвим, бореальна (ностратична) спільність розпалася на межі пізнього палеоліту та мезоліту та відбулося виокремлення індоєвропейської мови, яку можна, спираючись на лінгвістичний аналіз, на той час локалізувати у Північному Причорномор’ї – Передкавказзі у напрямку схід-захід та між дельтами Волги-Дунаю на півночі-півдні. Центр едності містився десь в басейні Азовського моря. Індоєвропейська мовна праедність існувала від початку мезоліту аж до неоліту десь у Передкавказзі-Північному Причорномор’ї. Північ від неї була заселена, можливо, носіями ескалеутської прамови. На схід знаходилася уральська спільність (десь між Каспіем та Аралом). Також дуже важливими є зв’язки між індоєвропейцями та носіями “північнокавказьких” та прасемітських і пракартавельських мов, з яких остання належить до бореальної спільності, семітська – до афразійськоїа північнокавказька до сінокавказької. В часи неоліту прослідковується значний вплив на індоєвропейців “північнокавказців” та семітів, які поступово рушили у напрямку сучасної України. Від них індоєвропейці запозичили більшість культурно-господарських досягнень. В Україні ми можемо знайти пам’ятки неолітичних культур, з яких приазовську, сурсько-дніпровську та кримську можна впевнено віднести до індоєвропейських. З меньшою вирогідністю до індоєвропейських можна віднести буго-дністровську культуру.

Міфологія та вірування праслов’ян

Історія формування релігійних вірувань прадавніх слов’ян
В історії релігійних вірувань якнайрізніших племен і народів, у тому числі й праслов’ян, можна виділити три історичні типи уявлень про надприродне – “чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Перший з цих типів репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерними були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної функції (здатності не творити, а лише орудувати готовим). Праслов’яни успадкували їх і почасти злили з віруваннями більш високого порядку.
Продуктом власного релігієтворення праслов’ян став другий тип вірувань в надприродне – демоністичний, які полягали у вірі в духів (від грецьк. daimon – “дух”). Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплем’яного суспільства, були уявленнями про існування безплотних надприродних істот – духів, які вже мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творильності щодо природного. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою релігійного освоєння світу праслов’янами.
В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджується історично третій тип уявлення про надприродне – теїстичний, пов’язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спершу у вигляді політеїзму, а потім набирає й монотеїстичного змісту, характерними є уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту – Бога з іманентною йому деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. У слов’ян початки теїстичного типу вірувань зароджується ще в надрах демоністичної релігійності й розвиваються у давньоукраїнський політеїзм у ході формування феодальних відносин.

Російське законодавство першої половини ХІХ століття про охорону пам’яток церковної старовини

У суспільно-політичне життя Росії період ХІХ – початку ХХ століть увійшов як час становлення наукового пам’яткознавства – процесу різностороннього вивчення та збереження численних старожитностей, що дійшли з минулих епох, зусиллями окремих державних інституцій та громадсько-культурних осередків. Цей процес визначальною мірою стосувався і церковних реліквій, які складають значну частину культурного надбання Росії впродовж усієї її історії. На межі ХІХ-ХХ століть керуючий Синодальним архівом, автор низки статей з питань охорони церковних старожитностей О.Львов писав: “...більшість речових і писемних пам’яток, які відносяться до історії Росії загалом й історії російської церкви зокрема, зосереджена в нас головним чином у монастирях, церквах та інших установах духовного відомства. Тут більш ніж де-небудь збереглися пам’ятки давнього російського зодчества, іконопису, стінопису, церковне начиння, зразки стародавніх російських шовкових і оксамитових тканин, вишивки та ін. На місцях збереглися ще навіть і деякі предмети суспільно-побутового життя, напр., картини, портрети, медалі, монети, гармати, пищалі, меблі і т.п. У церковних ризницях і монастирських архівах знаходяться часто дорогі і за своїм змістом, і в археографічному відношенні екземпляри давньої російської писемності. В архівах ...різних колишніх і існуючих нині установ духовного відомства лежать писемні вікові пам’ятки-документи...” [8, 1188].
Світська й духовна влада Російської імперії повною мірою усвідомлювала важливість збереження церковних реліквій для вивчення історичної минувшини. Але не менша роль відводилася їм як потужному факторові насадження канонів офіційної імперської історичної науки та російського православ’я, особливо на новоприєднаних наприкінці ХVIII – на початку ХІХ століть землях (сюди входили і Волинь, Холмщина та Підляшшя), показу особливої місії Росії в цивілізованому світі. Тому вже на початку ХІХ століття в Росії на державний рівень починає ставитися питання виявлення, взяття на облік, вивчення і збереження пам’яток церковної старовини. Цей процес зумовив потребу в розробці законодавства про охорону пам’яток, яке визначальною мірою мало стосуватися і церковних реліквій.

Духовна культура і сучасне првослав’я

Православ’я є праве (тобото щире і тому благодатне) славлення до Бога. І цей неоціненний духовний скарб правоти і правди було вручено православним Церквам і народам.
Широко поширене, «ходяче» думка наших днів - це те, що Православ'я подає собою усього лише одну з багатьох різновидів християнства, поряд з іншими, що мають повне право на існування і навіть у тій або іншій мірі рівноцінними.
Але думати так - це або крайня наївність, заснована на неуцтві, або точно зловмисне перекручування правди.
Православ'я - це чиста і не скривлена Істина, принесена на землю для порятунку людей Христом Рятівником; це - збережене у всій чистоті і не пошкоджене справжнє Навчання Христове про віру і благочестя (життя по вірі), викладене Св. Апостолами у Священному Писанні, старанно пояснене і витлумачене їхніми законними спадкоємцями - чоловіками апостольськими, святими батьками і вчителями Церкви - у Священному Переказі нашої Православно-католичної (тобто Всесвітньої) Східної Церкви, що одна тільки, як нічого не змінивша в цьому навчанні, і понині по всій справедливості іменується Церквою Православною.

Християнство у контексті історії і культури українського народу

1.Релігійне життя українських племен було дуже складне. Перед запровадженням християнства кожне плем”я шанувало своїх богів і мало власні культи, але з процесом творення держави відбувається об”єднання цих богів.
У релігійних веруваннях українців існували дві течії : обожнення природи в різних формах та культ роду. Для українця вся природи була населена масою різних божеств: польовики, лісовики, водяники, русалки, мавки та інші живуть, моляв, у річках, болотах, у лісах і можуть приймати образ тварин. Рослини уявляли як живі ікони. У зв”язку з таким поглядом на природу існували різноманітні обряди. Свята, пов”язані зі змінами весни, літа, осени,зими. Вони перейшли й до християнських свят у формі різних обрядів: коляди, щедрування, “маслениця”, веснянки, Купала. У цих святах відбувається старовинний хліборобський скомарський побут.
Існувала віра в життя після смерті. Вірили, що після смерті людська душа не гине, а переходить до раю. Щороку в честь померлого справляли поминки, що називалися тризною. При всіх обрядах нашим предкам помогали знахарі і вілууни, що знали як лікувати слабості і заворожувати людям майбутне.
Прийняття християнства не знищило поганських обрядів, навпаки богато з них перейшло до християнства, зберігше свою внутрішню суть, хоч вони були і пристосовані до християнських свят. Старі поганські уявлення збереглися в масі пісень обрядових, сезонових, пов”язаних з різними видами праці.
На Русь християнство прийшло з Візантії. Поширювалася думка, що це було актом провидіння: Бог відкрив очі Володимира, язичницького князя, на правдиву віру, і він став християнином, а відтак охрестив увесь народ.
Наукові джерела аргументовано подають інше: князь Володимир, видатний політичний діяч свого часу, добре усвідомлював необхідність заміни язичництва вірою, яка відповідає духовним потребам нового суспільного розвитку.

Нові релігійні течії та організації України

Слово церква має не одне значення. Передусім так називається православний храм. Але цим же словом називають і релігійні напрями (на відміну від секти). Тому вислів, наприклад, мусульманська церква потрібно розуміти не як назву храму послідовників Аллаха (там цей храм називається Мечеть), а як саму назву конфесії. Балтисти молятся у молитовному будинку, католики – у костьолі, отже, балтистська церква – це означення саме релігійного напрямку, а не приміщення. Йдеться не про специфіку храмобудування (хоч це й важливий аспект), а про конфесії.
Історія і практика християнства та інших релігійних течій в Україні за останні роки стала предметом частної полеміки як серед світських аналітиків, так і богословів, священослужителів та мирян.
Розбудова незалежної Української держави виявила тяжку історичну спадщину, що дісталася Україні в царині церковного життя та державно-церковних стосунків, Уся наша історія переповнена спробами використання цекви як фактора геополітичних змін, статистськихми виявами держави, щодо церкви, намаганням відродити церкву, яка б стверджувала національну самобутність народу та його природне право на свободу, а також спробами її нищення, нівеновання та уніфікування.
Сьогодні різні політичовані організації або їх члени, порушуючи конституцію, внутрішні закони – релігійних общин і церкви, втручаються до суто релігійної сфери, проголошуючи об”єктами інтересів специфіку богослужіння церковних общин, їхню конфесійну залежність, що викликає численні протести віруючих.

Роль ісламу в сучасній міжнародній політиці

Іслам, будучи винятково “сильною” релігією, що далеко не зводиться лише до віри в Бога, є способом життя, напрямом думок, більш того - основою цілої цивілізації. Заповіді ісламу пронизують життя мусульманина від народження аж до самої смерті, багато в чому визначаючи його соціальну поведінку. Іслам у значній мірі визначає характер економічних відносин, форми державного управління, соціальну структуру - словом, він зберіг дотепер свою життєздатність як могутня релігійно-культурна традиція.
У той же час про цілісність мусульманського світу можна говорити лише умовно. Народи, що сповідують іслам, мовами, звичаями, культурою, традиціям істотно відрізняються між собою, та й сама мусульманська релігія в різних країнах відчула на собі вплив місцевих вірувань і традицій. Звідси - своєрідний синкретизм, що досить відчутний, наприклад, у яванському, північнокавказькому, африканському “ісламі“. Як доречно зауважує дослідник цієї релігії Фредерік Денні, “мусульмани живуть щонайменше у двох культурних сферах. Одна з них - всмоктана з молоком матері місцева культура рідної країни, етнічного оточення, інша - усвідомлена приналежність до ісламу, всій мусульманській культурі”.
Іслам - це релігія, що динамічно розвивається, свідченням чого є стрімке збільшення кількості його прихильників. У наш час прихильники ісламу є більш ніж у 120 країнах світу; він посідає друге місце у світі (після християнства) за кількістю віруючих (на сьогодні вона сягає 1,2 млрд. осіб). Найбільшою мусульманською державою є Індонезія, потім йдуть Індія, Пакистан і Бангладеш. У більшості держав Близького й Середнього Сходу (і в деяких африканських країнах, де мусульмани складають значну частину населення) іслам оголошений державною релігією.

Вплив християнства на культуру в Київській Русі

ВСТУП
Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, яке стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації.
Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ “чудотворних” ікон, культ святих.
Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.
У процесі поширенню та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.
Посетите прекрасный новостной сайт htc, на котором Вы узнаете актуальные новости htc и можете узнать про все модели htc. На сайте скачать apk игры на Android и лучшие приложения для Android. Мобильная платформа Ubuntu Touch OS от Canonical и свежые мобильные новости про Apple iPhone и смартфоны htc.
Назад 1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 Вперед


Навигация


Оформление работ

  • Оформление рефератов
  • Правила оформления реферата
  • Оформление ссылок реферата

  • Интересное