NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Київська Русь - ранньоукраїнська держава
Протягом VII-VIII ст. у процесі дальшої економічної, культурної і мовної консолідації відбувалося переростання окремих етнічно-політичних спільнот (так званих "союзів племен") у феодальні князівства, Таких феодальних князівств було десь 12-14. Унаслідок їх поступового об'єднання на рубежі VIII-IX ст. виникла могутня держава Русь, яка в історіографії XIX ст. дістала назву Київська Русь.

Всесвітня історія свідчить, що релігії з давніх-давен впливали не тільки на життя окремих осіб і суспільства в цілому, а й на міждержавні відносини. Держави часто намагалися використати конфесійне середовище для реалізації своїх геополітичних інтересів. Україна перебуває з Росією у стратегічному партнерстві, їх взаємини відбиваються на політичному, військовому, фінансово-економічному балансі європейського і світового співтовариства. Певну роль у відносинах між державами, природно, відіграє й конфесійний чинник. Ось чому систематичні дослідження стану та особливостей конфесійної сфери Російської Федерації з урахуванням її взаємин з Україною є важливими для визначення ступеня впливу конфесійного середовища РФ на громадсько-політичне життя країни, а також каналів можливого впливу Росії на Україну через це середовище.
1. Основні тенденції у конфесійному середовищі Російської Федерації
Аналізуючи матеріали засобів масової інформації загальноросійських, регіональних, локальних досліджень, можна виділити певні тенденції у конфесійному середовищі Російської Федерації.
Ще 10-15 років тому найнижчий показник релігійності в Росії був серед молоді (1-2%), серед дорослих – близько 10%. Зараз ці показники майже зрівнялися. Вірять у Бога серед молоді (18-26 р.) – 32,1%, серед дорослих (40-60 р.) – 34,9%. Православ’я чи іслам сприймаються не тільки як, власне, релігійна система, а як природне культурне середовище, національний спосіб життя: росіянин – православний, татарин – мусульманин.
На підтримку духовно-моральної діяльності релігійних організацій виступає 56% православних, 60% мусульман, 64,3% протестантів, 50% буддистів. Але, взагалі, громадяни і Росії, і України відмовили у підтримці політичним партіям, програми яких мають релігійне забарвлення. При цьому треба мати на увазі тенденцію – підвищення кількості православних – 8% і мусульман – 10%, які підтримують діяльність конфесій у громадсько-політичному житті. 11,5% молоді та 16,3% дорослих переконані, що православ’я має бути державною релігією. Рівність релігій перед законом підтримують 40% молоді і 40,8% дорослих.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Православна церква посідає помітне місце в політичному, культурному й соціально-економічному житті українського народу. Тривалий період її роль у формуванні національної ідентичності українців штучно ігнорувалась, хоча церква завжди була вагомим засобом впливу на суспільну свідомість. Зміни режимів, політичних систем не змогли похитнути її авторитет, оскільки з нею асоціювалися духовні почуття людини. В періоди бездержавного існування українського народу церква підтримувала національно-творчі процеси і як суспільна організація з могутньою християнською ідеологією об’єднувала народ.
Значення Православної церкви у національно-політичних процесах усвідомлювала частина української інтелігенції та інших верств, розгорнувши в першій половині XX ст. боротьбу за повернення церковній організації національних ознак. Тому вивчення історії Православної церкви має першорядне значення для відтворення цілісної картини минулого українського народу. Церковним процесам на Волині 20-40-х рр. XX ст. належить важлива роль у загальноукраїнському національно-визвольному русі та у відродженні Української держави і церкви.
Тривале табуювання цього напрямку досліджень призвело до викривленого показу ролі церкви в окремі періоди історії України. Це гальмувало створення власної школи церковно-історичних досліджень, вироблення методології, концептуальних підходів до вивчення минулого церкви. Націо- та державотворчі процеси кінця 80-х — початку 90-х рр. XX ст. викликали закономірний інтерес до історії Української церкви як важливого чинника цих процесів. Знання минулого Української церкви потрібні і для подолання багатьох штучних стереотипів, усталених у радянський період, які перешкоджають формуванню в Україні демократичного громадянського суспільства. Церковно-історичні дослідження розкривають причини сучасної міжконфесійної напруженості, з’ясовують її витоки і навіть подають варіанти можливих виходів з неї.

Важливою складовою українського національно-визвольного руху кінця 80-х — початку 90-х років став широкий суспільний рух за відновлення діяльності Української греко-католицької церкви (УГКЦ), який за своїми маcштабами вийшов за рамки суто релігійного питання, набувши політичного характеру.
Як відомо, полем діяльності УГКЦ були, в основному, території нинішніх західноукраїнських областей — Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської і Закарпатської. За радянськими даними у 1945 р., напередодні заборони, церква мала в своєму підпорядкуванні 5 єпархій, 3100 парафій, 53 монастирі, академію, 3 семінарії, в її складі були митрополит, 12 єпископів, 2330 чол. духовенства і майже 3,5 млн. віруючих [1]. Після проведеного за ініціативою сталінського тоталітарного режиму Львівського церковного собору у 1946 р. УГКЦ була оголошена розпущеною, її церковна організація насильно ліквідована. Тисячі священиків, в тому числі представники вищого духовенства на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, були кинуті в гулагівські табори, сотні змушені були перейти у підпорядкування Московського православного патріархату, а вцілілі служителі УГКЦ пішли в підпілля [2].
В українському зарубіжному середовищі вживалась інша назва — Українська католицька церква (УКЦ), а радянська пропаганда використовувала термін “уніатська церква”.
Викорінюючи глибинну релігійність західних українців, закриваючи та перетворюючи на господарські будівлі церкви і храми УГКЦ, насаджуючи войовничий атеїзм, комуністична ідеологічна система була впевнена в незворотності цього процесу. Намагання чинити опір партійній політиці з боку прихильників забороненої церкви карались арештами, ув‘язненнями, утриманням в психіатричних закладах. Навіть в умовах проголошеної М.Горбачовим “перебудови” та “демократизації” загальний характер методів діяльності партійних органів в західному регіоні не тільки не змінився, але набув ознак оновленого ідеологічного фронту боротьби з проявами “релігійного екстремізму”

Основною характеристикою традиційної системи освіти є конкретно-практичні знання, викладені у вигляді готових зразків. Традиційна методика викладання предметів початкової ланки спрямована здебільшого на запам’ятовування програмового матеріалу і відтворення його.
Нині у початкових класах потрібно змінювати пріоритети цілей навчання: на перший план треба висувати його розвиваючу функцію, культ самостійності і нестандартності думок.
У північних народів є простий і мудрий афоризм: “Якщо подарувати людині одну рибину, вона буде ситою один день. Якщо подарувати дві, буде ситою два дні. А якщо навчити ловити рибу – буде ситою все життя.” Так і в навчанні: скільки б у школяра не було предметних знань і вмінь, старанності, сумлінності – їх все одно буде замало для подальшого успішного навчання і розвитку.
Стратегія розвитку освіти в Україні відповідно до національної програми “Освіта” передбачає використання світового досвіду для створення системи освіти, яка б відповідала стандартам ХХІ ст. До таких наукових розробок належить система розвивального навчання, що є прообразом принципово нової системи освіти. Його основна мета – розвиток здібностей дитини, на відміну від “навчання”, де відбувається механічне засвоєння знань.
Розвивальна мета реалізується на всіх уроках в початкових класах. Якщо учень залишається звичайним виконавцем і йому не вдається відчути задоволення від творчості, то сформувати стійкі пізнавальні інтереси не можливо. Розвивальні можливості уроку мають такі важливі напрями роботи:
1) розвиток процесів сприймання;
2) оволодіння загальнонавчальних умінь і навичок;
3) нагромадження індивідуального досвіду пошукової діяльності;
4) розвиток уяви, уваги.

СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ.
Семінарське заняття №1.
ТЕМА: ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ПЕДАГОГІКИ
План.
1. Педагогіка як наука про виховання.
2. Предмет педагогіки, її основні категорії.
3. Методологія педагогіки.
4. Структура педагогіки. Зв’язок її з іншими науками. Завдання педагогіки.
5. Різноманітність течії зарубіжної педагогіки.
АЛГОРИТМ САМОПІДГОТОВКИ.
І. ПРОАНАЛІЗУЙТЕ ЗМІСТ ЛЕКЦІЙ. ДАЙТЕ ВІДПОВІДІ НА ТАКІ ЗАПИТАННЯ.
1. Охарактеризуйте властивості виховання як суспільного явища.
2. Перерахуйте стадії розвитку педагогіки.
3. Розкрийте зміст поняття народна педагогіка. Хто і в якому році вперше ввів цей термін?
4. Розкрийте зміст поняття “етнопедагогіка”. Хто вперше ввів цей термін?
5. Доведіть, що педагогіка народознавства важливий напрям у сучасній педагогіці і шкільній практиці.
6. Проаналізуйте основні завдання козацької педагогіки.
7. Дайте характеристику ступенів козацького виховання.
8. Доведіть, що праці Я. А. Краменського заклали основу для розгляду педагогіки як самостійної науки.
9. Обґрунтуйте властивості духовної педагогіки.
10. Визначіть структуру та джерела педагогіки.
11. Спробуйте визначити предмет педагогіки.
12. Перерахуйте категорії педагогіки, доведіть їх взаємозв’язок і взаємообумовленість?
13. Чому справжнє виховання є глибоко національним за своєю суттю, змістом і характером?
14. Поясніть сутність національного виховання.
15. Розкрийте сутність навчання і освіти.
16. Доведіть, що фундамент української педагогіки становлять українська народна філософія, праці та ідеї українських філософів.
17. Перерахуйте ідеї української народної філософії.
18. Назвіть педагогічні науки.
19. Чому, останнім часом бурхливо стала розвиватися соціальна педагогіка? Проаналізуйте її структуру.
20. Обґрунтуйте важливість і необхідність міжпредметних зв’язків педагогіки з філософією і анатомією людини.
21. Визначіть об’єкти, типи та форми зв’язку педагогіки з іншими науками.
22. Спробуйте обґрунтувати завдання педагогіки на сучасному етапі.
23. Охарактеризуйте різноманітні течії зарубіжної педагогіки.

На протязі століть йшов пошук досконалих методів навчання історії; педагогами, психологами узагальнювався певний досвід, пропонувались нові ідеї в дій галузі.
У наш час зростає потік інформації, поширюється тенденція до відтворення справжньої історії, без перекручувань і фальсифікацій. На сторінках преси з’являється ряд альтернативних думок на певні історичні проблеми і, навіть, цілі періоди, обсяг знань надзвичайно швидко збільшується.
Сучасним школярам дуже важко розібратися, правильно оцінити ряд подій виходячи з того потоку інформації (часом досить суперечливої), яка виплескується на нас з боку преси, радіо і телебачення. У зв’язку з цим виникає необхідність вирішення ряду проблем. Однією з таких проблем, яка потребує негайного вирішення є проблема формування в процесі навчання активного, самостійного, творчого мислення школярів. Учням потрібно допомогти позбутися шаблонного, стереотипного мислення, стандартних установок, які вбивалися в їхні голови ще з дитинства. Сучасна школа повинна виховувати у школярів здатність до самостійної навчальної діяльності, самостійного здобуття знань.
Проявляти такі якості мислення як самостійність, активність, гнучкість, швидкість і інші. Щоб виявити, на скільки учні володіють цими якостями, як у них розвинута здатність до аналізу, уміння виділяти істотне, здійснювати порівняння. З цією метою було проведено дослідження в школах м.Луцька з учнями 6-х класів. Для цього було використано ряд методик під назвою “Мислення”, “Діагностика мислительних стратегій” (методика Брунера), “Словесний лабіринт” (головоломка “Дональд”).