NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Багато написано книжок та складено пісень про славного гетьмана українського Богдана Хмельницького. Та про нього можна говорити й говорити, бо до нього Україна не знала на стільки розумного та дипломатичного політичного діяча. Богдан Хмельницький зробив перші кроки до незалежної України. Намагався підтримувати добрі відносини з багатьма варварськими сусідами, з якими до нього дуже небагато людей спробували би вести переговори. Богдан Хмельницький вірно розумів, що досягти розквіту неможливо, терплячі постійні навали загарбників. Та гетьман намагався під час перемир’я налагодити збройні сили тогочасної України, якими були козацькі дружини. Але про це все надалі…
У наші часи багатьом політичним діячам не вистачає мудрості та досвідченості у державних справах. Особою Богдана Хмельницького можна пишатися, бо в роки усепоглинаючого безграмоття він зміг отримати гарну освіту, все завдяки власній роботі над собою. З цього можна зробити висновок, що які б не були часи, та розумні люди завжди ціняться на рівні з золотом.
I
Молоді літа Богдана Хмельницького

Народився Богдан Хмельницький під Чигирином, над річкою Тясмин, у хуторі Суботів 27 грудня 1595 року. Батька Богдана звали Михайлом. Він з молодості служив при дворі заможного польського пана воєводи Даниловича, що держав великі староства на Україні: Корсунське й Чигиринське. Староства – то були великі коронні маєтки, часом завбільшки з повіт або й більші. Король давав їх у державу великим панам: вони брали на себе з них доходи, а четверту частину з того давали на військо. Та пани самі в тих староствах не жили, ними не правили, навіть і не заглядали до них часом. Правили їх управителі (підстарости) й різні службовці. Михайло Хмельницький був таким службовцем в старостві Чигринськім, і за службу дозволив йому староста у 1616 році заснувати собі хутір на тім місці, де він собі обрав.

Довгі роки і навіть десятиліття в Україні триває надзвичайно важкий і болісний процес становлення власної державності. Протягом багатьох років не вщухають головні суперечки навколо вкрай заполітизованого питання – а чи взагалі Україна має можливість і, головне, право на те щоб мати власну державу. Протягом багатьох років з різних сторін досить грунтовно різні фахівці доводили ту чи іншу точку зору, при чому однаково професійно і однаково впевнено. Щоб не здавалося, що ця робота буде черговою з таких спроб, напевно, слід сказати декілька слів про самого автора – людину, яких безліч на просторі колишньої “єдиної і нєдєлімої” країни.
Росіянин. За графою в паспорті. Українець – певною часткою крові за походженням. Знову росіянин – за мовою батьків та мовою здебільшого власних думок. Знову українець – за місцем проживання та корінням. Остаточно українець – за намірами та цілями, що поставлено перед собою. Загалом – представник нового покоління Українського народу, про яке та з огляду на яке буде йти мова у подальшому.
В ХХст. Український народ має надзвичайну за своїм героїзмом та унікальну за своєю сутністю спробу боротьби за своє незалежне існування – національно-визвольний рух під проводом ОУН-УПА в 40-50ті роки. На відміну від іншого героїчного часу – змагань 1917-1920рр. – цей період чи не найтемніший у вітчизняній історії, аж занадто протиріч сплелося навколо нього і зараз нам слід накреслити деяку загальну картину висвітлення проблеми.
Націоналізм, який дав специфічне забарвлення всім процесам у ХХ столітті, і наприкінці цього періоду в історії людства викликає багато питань, суперечок, подій тощо. В житті світу, що з нетерпінням і певним побоюванням чекає на прихід нового тисячоліття, а, разом з тим, і нової епохи, з особливою гостротою проявляються проблеми регіональних відмінностей і взаємовідносин, сутність яких полягає саме в понятті “національне”. Для України, яка дістала незалежність нещодавно, отримала таким чином можливість для впевненої самоідентифікації як повноцінного організму у всесвіті, поняття “національне” виявилося надто скомплікованим.

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками.
Подіі у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих Украіни, однак переважна більшість іі народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральноі Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Украіні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролітарському Донбасі. В більшості ж районів Украіни подіі розвивалися інакше. Особливо напружене становище склалося у Києві.
Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керивництво Центральноі Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, украінські партіі все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієі революційноі демократіі.
Центральна Рада вважала, що в такій ситуаціі можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення Ураінськоі Народноі Республіки. 7 листопада 1917 року був оголошений текст III Універсалу Центральноі Ради.
«Віднині Украіна стає Украінською Народною Республікою… - говорилося в Універсалі. – Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росіі, щоб вся Республіка Російська стала федерацією равних і вільних народів».
Михайло Грушевський нагалошував: на тому, що подібна «широка автономія обьективно дае початок іі перетворенню у «повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є «повною державою» : 22 січня IV Універсал Центральноі Ради сповістив, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого незалежною державою». Зрозуміло були і інши чиновніки (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнородного визнання), що зумовили рішучий поворот до повноі незалежності, однак з точки зору еволюціі «чистих» державних форм, цей шлях є закономірним.
З цього часу досить активно відбувається процес формирування і удосконалення державного ладуУНР.

Причини і характер.
На початку XX ст. у світі ще більше загострилися імперіалістичні суперечності. Але особливого поширення набув конфлікт між Англією і Німеччиною. Вже в 90-х роках XIX ст. Англію занепокоїло посилення конкуренції німецьких товарів на світовому ринку. Інтереси Англії і Німеччини зіткнулися в багатьох районах світу. Особливої гостроти англо-німецькі суперечності набули в Африці, Східній Азії і на Близькому Сході. Це були основні регіони експансії німецького імперіалізму.
Наприкінці XIX ст. далекосяжні німецькі плани починають активно реалізовуватися в Східній Азії. З 1885 р. по 1893 р. експорт з Німеччини до Китаю збільшився з 16,5млн. до 33,25млн. марок. У 1897р. німецька імперія під виглядом «оренди» анексувала китайський порт Цзяочжоу, а потім поширила свій протекторат і на півострів Шаньдун. Це викликало серйозне занепокоєння в Англії, яка давно вже утверджувала свої інтереси в Китаї. Спільний похід у 1900 р. великих держав для придушення в Китаї іхетуанського антиімперіалістичного повстання не послабив напруженості в німецько-англійських суперечностях у Східній Азії.
Водночас розпочинається активне проникнення німецького імперіалізму на Близький Схід. Цій експансії сприяло спорудження Багдадської залізниці. Концесію" на її будівництво було одержано в 1898 р. під час поїздки Вільгельма II до Туреччини. Багдадська магістраль відкривала Німеччині прямий шлях через Австро-Угорщину, Балканський півострів і Малу Азію до Персидської затоки. Спорудження такої дороги зміцнювало позиції Німеччини на Близькому і Середньому Сході та поблизу Суецького каналу, що створювало загрозу морським і сухопутним шляхам сполучення Англії з Індією. До початку війни Німеччина інвестувала в будівництво залізниці 1 млрд. марок. Проблема Багдадської магістралі стала найгострішою в англо-німецьких суперечностях на Близькому Сході. Вона торкалася також інтересів Росії і Франції, що значно ускладнювало тогочасне міжнародне становище.