NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Текст:
У суспільно-політичне життя Росії період ХІХ – початку ХХ століть увійшов як час становлення наукового пам’яткознавства – процесу різностороннього вивчення та збереження численних старожитностей, що дійшли з минулих епох, зусиллями окремих державних інституцій та громадсько-культурних осередків. Цей процес визначальною мірою стосувався і церковних реліквій, які складають значну частину культурного надбання Росії впродовж усієї її історії. На межі ХІХ-ХХ століть керуючий Синодальним архівом, автор низки статей з питань охорони церковних старожитностей О.Львов писав: “...більшість речових і писемних пам’яток, які відносяться до історії Росії загалом й історії російської церкви зокрема, зосереджена в нас головним чином у монастирях, церквах та інших установах духовного відомства. Тут більш ніж де-небудь збереглися пам’ятки давнього російського зодчества, іконопису, стінопису, церковне начиння, зразки стародавніх російських шовкових і оксамитових тканин, вишивки та ін. На місцях збереглися ще навіть і деякі предмети суспільно-побутового життя, напр., картини, портрети, медалі, монети, гармати, пищалі, меблі і т.п. У церковних ризницях і монастирських архівах знаходяться часто дорогі і за своїм змістом, і в археографічному відношенні екземпляри давньої російської писемності. В архівах ...різних колишніх і існуючих нині установ духовного відомства лежать писемні вікові пам’ятки-документи...” [8, 1188].
Світська й духовна влада Російської імперії повною мірою усвідомлювала важливість збереження церковних реліквій для вивчення історичної минувшини. Але не менша роль відводилася їм як потужному факторові насадження канонів офіційної імперської історичної науки та російського православ’я, особливо на новоприєднаних наприкінці ХVIII – на початку ХІХ століть землях (сюди входили і Волинь, Холмщина та Підляшшя), показу особливої місії Росії в цивілізованому світі. Тому вже на початку ХІХ століття в Росії на державний рівень починає ставитися питання виявлення, взяття на облік, вивчення і збереження пам’яток церковної старовини. Цей процес зумовив потребу в розробці законодавства про охорону пам’яток, яке визначальною мірою мало стосуватися і церковних реліквій.
Початки законодавчих актів першої половини ХІХ століття стосовно церковних старожитностей пов’язані з утворенням у 1804 році при Московському університеті Товариства історії і старожитностей російських. Головне завдання цього наукового осередку полягало спочатку у вивченні і публікації давніх літописів. Археографічна спрямованість діяльності Товариства зумовила появу указу Синоду від 6 червня 1804 року. Документ став відповіддю на звернення міністра освіти з проханням видати Товариству тексти давніх літописів і хронографів, що зберігалися в багатьох установах духовного відомства, для зняття з них копій. Синод наказав при цьому, щоб єпархіальні архієреї і настоятелі, “...складаючи наявним у бібліотеках російським оригінальним літописам і хронографам реєстри, відіслали їх в те засноване при імператорському Московському університеті Історії і старожитностей російських товариство, і коли воно за тими реєстрами буде вимагати письмово якісь літописи, то при видачі їх і поверненні …в бібліотеки, рапортувати Священному Синодові... щоб ці літописи і хронографи під час пересилання їх і переписування були збережені неушкодженими...” [2, 75].
Діяльність Товариства історії і старожитностей російських у царині дослідження та публікації вітчизняних писемних пам’яток зумовила появу й указу Синоду Московській Синодальній конторі від 8 січня 1826 року. Цим законодавчим актом контора зобов’язувалася повідомити Товариство, що Синод погоджується надати йому видання двох Кирило-Білозерських рукописів, але за умови, “що якби Товариство згодилося надрукувати їх своїм коштом у приватній друкарні, то б винагородило Московську синодальну друкарню 200-ми екземплярами, а коли це право надати останній, то вона винагородить такою ж кількістю екземплярів Історичне товариство” [5, 17].
У першій половині ХІХ століття з’явилася й низка правових документів, що стосувалися впорядкування та збереження церковного і монастирського майна, у тому числі наявних пам’яток старовини. 17 квітня 1808 року вийшов адресований Синодові указ імператора Олександра І про затвердження доповіді Синоду стосовно збереження і збільшення церковних сум і про обов’язки церковних старост. Тут містилася інструкція церковним старостам, окремі параграфи якої визначали їх обов’язки щодо збереження церковного майна, спостереження за своєчасними ремонтами і добудовами. У ній, зокрема, зазначалося: “1. Староста є довіреним парафіян церкви, обраним з кола їх, довіри гідна людина, для збереження і використання церковних грошей і взагалі для збереження церковного майна. 2. Староста при вступі своєму на посаду цю перевіряє усе церковне майно згідно опису, котрий повинен бути за шнуром і печаткою консисторії чи Духовного правління... 3. На старосту покладаються купівля потрібних для церкви речей, підряди, ремонти і добудови, але здійснювати це належить йому не інакше, як за попередньою згодою священнослужителів і почесних громадян. У випадку ж значних витрат і лагодження всередині вівтаря церкви староста і священнослужителі мають просити на це благословення архіпастиря” [3, № 22971].
До 1820-х років відносяться перші загальнодержавні законодавчі акти щодо церковних архітектурних пам’яток. У червні 1825 року Олександр І, якому не сподобалася одна з відбудованих церков, зобов’язав керуючого Міністерством внутрішніх справ видати узгоджене з духовною владою розпорядження про обов’язкове представлення до Міністерства усіх планів на побудову храмів. Таке розпорядження під назвою “Про правила влаштування церков”, що містило і правила, яких слід дотримуватися при перебудові чи ремонті церковних будівель, було затверджено 9 березня 1826 ро¬ку. Згідно з пунктом четвертим цього розпорядження, при потребі перебудови або ремонту церкви до Міністерства внутрішніх справ надсилалися її точний план і первісний зовнішній вигляд “з детальним означенням і описом, у чому і яким чином вирішено її виправити або змінити” [4, № 186].
Правила від 9 березня 1826 року незабаром після виходу у світ почали викликати нарікання з боку громадськості, насамперед вищих духовних осіб, які висловилися проти представлення планів і фасадів церковних будівель до Міністерства внутрішніх справ. Свою точку зору вони мотивували тим, що це розпорядження тільки затягуватиме справу будівництва нових або ремонту діючих храмів. На думку духовенства, більш зручним було б, якби усі ці питання вирішувалися безпосередньо на місцях під наглядом місцевих органів влади, відповідальних за проведення будівельних робіт. Синод погодився з наведеною аргументацією, визнавши, що “доставка планів, фасадів і кошторисів на будівництво церков з усіх місць держави в один Санкт-Петербурзький Будівельний Комітет МВС … пов’язана з більшим порівняно з попереднім уповільненням і трудністю в ході цього роду справ, і що сповільнення це стосовно перебудови та ремонту церков, що прийшли у непридатність, якщо примусить втратити одне тільки літо, може супроводжуватися небезпекою набагато більшого пошкодження і самого падіння будівлі…” [5, 126]. Для розв’язання такої ситуації Синод підготував доповідь “Про полегшуючі заходи при спорудженні, перебудові та ремонті церков”, яку подав на розгляд Миколі І. У ній пропонувалося, що під положення правил від 9 березня 1826 року підпадають тільки ті церкви, спорудження яких фінансується державним коштом. Щодо храмів, які перебувають на утриманні парафіян, то плани і фасади при здійсненні в них будівельних робіт до Міністерства внутрішніх справ не надсилаються; самі ж роботи проводяться при погодженні і під наглядом місцевих губернських архітекторів. Доповідь Синоду була схвалена царем 11 лютого 1828 року і стала черговим важливим законодавчим документом, що визначав порядок організації і здійснення діяльності, пов’язаної з будівництвом, перебудовою або ремонтом церковних будівель.
Справі збереження й охорони пам’яток церковної архітектури мали слугувати видані у 1828 році інструкції благочинним парафіяльних церков та монастирів. Від них, наприклад, вимагалося, щоб церковні і монастирські споруди дбайливо підтримувалися в належному вигляді. На церковно¬служителів покладався обов’язок не допускати непотрібних добудов і перебудов, які в разі необхідності повинні проводитися лише з дозволу єпархіального архієрея [5, 279-281].
Окрім правових актів, що безпосередньо стосувалися охорони пам’яток церковної старовини, про необхідність збереження цих реліквій ішлося й у відповідних законодавчих розпорядженнях, дія яких поширювалася на всі без винятку старожитності. Таким, наприклад, був один з найвідоміших документів Росії ХІХ століття стосовно історичних старожитностей – циркуляр Міністерства внутрішніх справ від 31 грудня 1826 року “Про доставку відомостей про пам’ятки архітектури і про заборону руйнувати їх”. Він був виданий відповідно до розпорядження імператора Миколи І й адресувався цивільним губернаторам. Документ зобов’язував місцеву владу зібрати відомості про залишки давніх замків, фортець чи інших старовинних, у тому числі церковних, будівель, стан їх збереження. У ньому містилася сувора заборона руйнувати такі споруди і вимога подати міркування про можливість їх збереження за допомогою ремонтних робіт, які б не спотворили їх давніх планів і фасадів [2 ,98].
Про циркуляр від 31 грудня 1826 року керуючий Міністерством внутрішніх справ В.Ланський повідомив обер-прокурора Синоду 7 січня 1827 року. Звертаючись до вищої духовної влади, він писав: “Як давні будівлі, до збереження і оприлюднення яких відноситься вищеозначене…Государя Імператора веління, знаходяться і по відомству Священного Синоду, як ось: монастирі, церкви та інше, я вважав обов’язком повідомити про це Вашу Світлість з тим, чи не буде ласкою з боку головного Духовного Начальства дати належні підвідомчим місцям і особам розпорядження, як про заборону руйнувати ці будівлі, так і про те, щоб з боку їх надаване було сприяння для виконання наведеної Найвищої волі” [6, вип. 1, № 83].
Доповненням до грудневого (1826 року) циркуляру Міністерства внутрішніх справ став документ “Про збереження давніх будівель по губерніях”, прийнятий цим же відомством 14 грудня 1827 року. Його поява стала відповіддю на запити деяких цивільних губернаторів з приводу того, чи дозволяється перебудовувати або ремонтувати пам’ятки архітектури згідно із складеними на місцях планами і кошторисами. Міністерство внутрішніх справ пояснювало, що на підставі царської волі допускаються ремонти і виправлення, які не спотворюють первісного вигляду споруди. Тут же зазначалося, що “коли виправлення таке не може бути здійснене за рахунок суми, щорічно на виправлення і підтримку державних будівель асигнованої, надсилати в Міністерство внутрішніх справ плани, фасади і кошториси на такі виправлення, з детальним описом пошкоджень … із поясненням, для чого саме виправлення їх потрібне” [2 ,99].
Підсумком виконання розпоряджень Міністерства внутрішніх справ і Синоду про збір відомостей про пам’ятки старовини, їх охорону і заборону руйнування стала праця “Короткий огляд давніх російських будівель і інших вітчизняних пам’яток”. Вона була підготовлена О.Глаголєвим і побачила світ у 1838 році. Друга частина цього видання, яке стало першим зводом пам’яток Російської імперії, присвячувалася описові церков і монастирів. У передмові до цієї частини зазначалося: “Зведення про монастирі і церкви, доставлені місцевими начальствами, були звірені з іншими, вже обнародуваними. Переважна частина їх обмежується лише вказівкою часу побудови. Але і суха хронологія не марна: по ній можна вже зробити деякий висновок про те, до якого виду і роду повинні відноситися найдавніші... ікони, церковне начиння, книги, рукописи, захоронення, написи на стінах, що знаходяться в монастирях, і сам характер зодчества…взагалі; подані тут відомості, зібрані швидкоруч місцевими начальствами, не можуть вважатися цілком задовільними; складений з них короткий огляд видається з тією метою, щоб по-перше: спонукати самі начальства до перевірки, виправлення і доповнення їх колишніх повідомлень; щоб по-друге: скористатися заува¬женнями люблячих і знаючих цю частину людей, які, як можна сподіватися, звернуть увагу на цей перший досвід загального Огляду давніх Російських будівель та інших вітчизняних пам’яток” [1, 6].
Законодавчі акти 1820-х років про підтримку пам’яток архітектури, правила їх ремонту чи перебудови, у тому числі й церковних споруд, не могли, однак, перешкодити численним порушенням у цій справі. Відомі непоодинокі приклади невиправданих і до того ж некваліфікованих переробок храмів, які йшли врозріз з вимогами вищезгаданих законодавчих документів світської та церковної влади і тому спотворювали первісний вигляд пам’яток. Тому для впорядкування практики ремонту чи перебудови таких споруд важливе значення мала поява у 1832 році першого Статуту будівельного, який містив і спеціальний розділ “Про будівлі церковні”. Статті Статуту переважно відтворювали норми попередніх указів, циркулярів та інших законодавчих документів як загального характеру, так і виданих з приводу конкретних пам’яток. Положення, розкидані раніше по різних документах, тепер були зведені воєдино і склали зручний для практики звід статей. Статут передбачалося оновлювати відповідно до появи нових постанов і перевидавати кожні 10 років. Ця періодичність згодом порушилася, однак так звані “продовження” Статуту час від часу публікувалися.

Тип файлу:
Мова файлу:

Скачати реферат: Російське законодавство першої половини ХІХ століття про охорону пам’яток церковної старовини безкоштовно