NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Текст:
Доба київського християнства закінчилася двома подіями: монголо-татар-ською навалою і поступовим перенесенням резиденції київських митрополитів на північ, що заклали підвалини перетворення колишньої Київської митрополії на Московську. Одночасно в цей період у боротьбі з київським християнством остаточно перемагає візантійсько-православна доктрина цезарепапізму і месіанського значення у християнському світі так званого другого Риму. З плином часу вона перетворилася у московсько-православну впевненість в месіанську призначеність Богом Москві прав третього і останнього Риму. На думку відомого російського дослідника християнства Київської Русі Г. Федотова (1886—1951 рр.), "київське християнство було одним з найкращих способів реалізації Христової науки в цілому християнському світі. Воно не знайшло ніякого продовження в московському християнстві, яке було зовсім іншим".
Шсля татаро-монгольської навали кафедра Київських митрополитів формально існувала у розгромленому загарбниками Києві, але фактично місцеперебуванням її короткий час був Львів, опісля став Володимир (1299 р.), а вже тоді — Москва (з 1325 р.). На початку XIV ст. створено Литовську митрополію.
182
1354 р. Константинопольський патріарх висвячує двох ієрархів: Олексія (1354—1378 рр.) — з титулом "митрополит Київський і всієї Русі" (центр митрополії — у Москві), Романа (1354—1361 рр.) — на митрополита Литовського, до чиєї юрисдикції входили землі Білорусії та України.
1458 р. відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього поділу 1448 р. на Київську митрополію було вибрано, без згоди Константинополя, Йону (1448—1460 рр.). То був останній з ієрократів, який мав титул "митрополита Київського і всієї Русі". Ця дата вважається початком автокефалії Руської православної церкви. У 1589 р. на Русі встановлюється патріаршество.
Коли ж більшість ієрархів православної церкви в Білорусії і Україні переходять в уніатство (1596 р.), польський уряд офіційно визнає Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських землях фактично ставить поза законом.
В 1620 р. православну ієрархію на Україні відновлено Єрусалимським патріархом за допомогою братств і запорізького козацтва. Митрополитом Київським обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йова Борецького (1620—1631 рр.). У 1685 р. в Москві Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський (1685—1690 рр.) був призначений митрополитом Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові. Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха. Саме з цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви на Україні духовенства і мирян, які не сприйняли перепідпоряд-кування Київської митрополії. Неабияку роль у цьому відіграла різниця між українською церквою XVI — XVII ст. та московською. Влада єпископа в Україні обмежувалася колегіальним управлінням. Богослужбовою мовою була українська говірка церковнослов'янської мови. У церковному будівництві існував власний архітектурний стиль, що одержав назву
183
українського бароко. Прибічники автокефалії пишуть про цей період (XVI — XVII ст.) як про зразковий, до відновлення якого вони йдуть.
У XVIII ст. за вказівкою Петра І багато церковних діячів, архієреїв і викладачів українських духовних закладів переїхало до Московщини. Протягом першої пол. XVIII ст. вони очолили Священний Синод (Стефан Яворський (1658—1722 рр.)), єпископські кафедри і основні архієрейські посади. Проте за правління імператриці Катерини II (1762—1796 рр.) розпочалося переслідування вихідців з України, які начебто служили за "правилами римського духовенства", і повна руйнація особливостей українського православ'я.
В середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову починає ставити питання стосовно автокефалії православної церкви в Україні. Йдеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства, програма яких передбачала "знесення папської церкви", "домовини України" й утворення "нової творчої живої братської церкви".
Цей рух проявився і в роки першої російської революції, коли Руська православна церква вже перебувала у стані внутрішньої кризи.
Щодо руху за автокефалію православної церкви в Україні, як реальну силу, можна говорити лише після Лютневої революції 1917 р. Серед віруючих на той час набувають популярності гасла демократизації та національного оновлення церковного життя.
На пастирських зібраннях у березні 1917 р. створюється ініціативний орган за відокремлення українських єпархій від РПЦ — "Виконавчий комітет духовенства і мирян". Комітет висуває ідею скликання Всеукраїнського церковного Собору, яку намагалося здійснити "Братство воскресіння Христа" (виникло восени 1917 р.). У листопаді 1917 р. створюється комітет по скликанню Собору, який трохи пізніше реорганізується у тимчасову "Всеукраїнську православну церковну Раду" (ВПЦР).
Патріарх Тихон (1918—1925 рр.), впевнений у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні стоять на
184
монархічних позиціях І виступають проти сепаратизму українців", підтримує ініціативу скликання церковного Собору в Україні. Він направляє до Києва митрополита Платона (1910—1934 рр.) — голову Всеросійського помісного собору РПЦ.
У1918 р. Собор проходить на трьох сесіях (7— 19 січня, 21 червня — 11 липня, ЗО жовтня — 12 листопада). Однак на Соборі автокефалія української православної церкви не була проголошена через активну протидію промонархічної ієрархії РПЦ. Представникові гетьманського уряду, який був присутній на Соборі, необхідно було заручитися підтримкою єпископів РПЦ. Тому він не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви, що й було оголошено на другій сесії Собору. Крім того, гетьманський уряд виступив проти відокремлення церкви від держави.
Спроба проголосити декретом Директорії від 1 січня 1919 р. автокефалію церкви в Україні не мала успіху. Того ж самого року, коли в Україні було відновлено радянську владу і почав діяти декрет про відокремлення церкви від держави, організуються українські православні парафії, які об'єднуються у Всеукраїнську спілку православних парафій (ВСПП) під керівництвом ВПЦР.
Протягом літа 1919 р. майже всю територію України захопили денікінці. Почалися репресії проти автокефальних священнослужителів. Єпископи РПЦ позбавляли їх сану; було заборонено відправляти службу українською мовою.
Після встановлення Радянської влади ВПЦР відновлює свою роботу; шукає шляхи для спільної роботи з єпископами РПЦ, але зустрічає з їхнього боку ворожість. Коли ж єпископи РПЦ заборонили вести богослужіння священикам автокефальних парафій, то ВПЦР на своєму пленумі 5 травня 1920 р. проголосила автокефалію православної церкви в Україні.

Тип файла:
Язык файла:

Скачать реферат: Рух за незалежну руську митрополію і Українську православну церкву бесплатно