* » » Постать Симона Васильовича Петлюри

**

Постать Симона Васильовича Петлюри

Текст:
Історична наука радянської доби з початку свого народження обслуговувала домінуючу в нашій країні ідеологію, партійно-кастові інтереси. Тож не дивно, що в нашій історії стільки «білих» і «чорних» плям, у тому числі стосовно революційних подій на Україні в 1917—1921 рр. До почасти замовчуваних, а почасти свідомо перекручених тем належить і діяльність С. В. Петлюри, чия постать виросла в буремні роки на гребені боротьби пробудженого революцією народу. Для об'єктивної характеристики цього діяча потрібен відповідний аналіз не тільки його життя, а й даного періоду в українській історії, позначеного інтенсивними, глибокими і складними процесами, що вимагає сьогодні нових досліджень питання.
Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 р. у Полтаві в сім'ї міщан. Початкову освіту одержав у церковно-приходській школі. З 1895 р. навчався в Полтавській духовній семінарії. Входячи до громади, що послужила ядром Революційної Української Партії (РУП) у Полтаві, в 1900 р. стає її членом, що спричинилося до виключення в 1901 р. із семінарії. Під загрозою арешту восени 1902 р. виїжджає на Кубань до Катеринодара, де вчителює, працює над архівами Кубанського козачого війська. За діяльність у Чорноморській Вільній Громаді (філіал РУП у Катеринодарі) і співробітництво в закордонних виданнях у грудні 1903 р. заарештований царським урядом. У березні 1904 р. звільнений «на поруки», переїздить до Києва, а звідти восени — до Львова, працює в редакції газети «Селянин» (органу РУП). Наприкінці 1905 р. повертається до Києва, а в січні 1906 р. подається до Петербурга, де редагує щомісячник «Вільна Україна», вступає до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (УСДРП). У липні 1906 р. знов у Києві, секретар редакції газети «Рада», а в 1907—1908 рр.— співредактор газети «Слово» (органу УСДРП).
Отже, в цей період свого життя С. В. Петлюра, не маючи потрібної фахової підготовки, в умовах суворої цензури займається публіцистикою, а також революційною діяльністю. Ось як характеризує його майбутній соратник І. П. Мазепа: «...Пригадую, на сторінках «Вільної України» Петлюра вів головно огляди внутрішнього життя та літературну хроніку. Як член філіалу УСДРП в Петербурзі, він також там виступав з рефератами майже виключно на теми про українську літературу, театр тощо. Взагалі, з розмов з ним при різних зустрічах спочатку в Петербурзі, потім в 1907 р. в Києві... я спостерігав, що в той час він більше цікавився питаннями літератури й мистецтва. В питаннях соціальної теорії й політики та економічних він уступав багатьом іншим членам партії.
Коли на зборах петербурзької організації Петлюра мав іноді слово в дискусіях, то М. Порш, тодішній найвизначніший член партії..., майже завжди розбивав його думки немилосердною критикою». Не випадково С. Петлюра пізніше взяв за правило не вступати в політичні дискусії.
У 1909 р. С. Петлюра переїжджає до Москви і для заробітку працює бухгалтером у приватно-транспортному товаристві. Згодом, в 1912 р. стає редактором журналу «Украинская жизнь». Початок першої світової війни застає його на організаційній роботі в Союзі Земств, де з 1916 р. по березень 1917 р. він працює на допомогу фронту, затим — заступником уповноваженого на Західному фронті.
У лютому 1917 р. в Росії вибухнула буржуазно-демократична революція. З фантастичною швидкістю Російська імперія скотилася в безодню хаосу. Тимчасовий уряд, не здатний до управління Росією, ставився насторожено до незалежності України, навіть до найменших натяків на її автономію. З головою поринувши в революційну діяльність, С. Петлюра вбачає її суть у виборюванні ідей незалежної України. Малознаний працівник пера здобуває популярність, зокрема завдяки послідовності в здійсненні завдань, які він перед собою ставить.
На той час у російській армії на фронтах першої світової війни воювало багато українців, розпорошених по різних полках. С. Петлюра, який виконував обов'язки голови Українського Військового Комітету Західного фронту, усвідомлює значення створення української національної армії — не тільки як чисто військової сили, а й морально, як доказ можливості реалізації домагань незалежності України.
Своє відношення до питань закордонної політики Симон Петлюра виявив ще в той час, коли за українську державність можна було говорити хіба-що пошепки. Маємо на увазі своєрідний політичний маніфест, що його випустила «Украинская Жизнь» в 1914 році, де було виразно виявлено симпатії до Антанти.
Автором маніфесту був Симон Петлюра, тодішній редактор «У. Ж.». Коли настала революція і в травні 1917 року Петлюра приїхав до Києва, щоб почати свою бурхливу політичну кар'єру, то виявилося, що його міжнародні симпатії мало ріжнилися від 1914 року.
Першому українському кабінетові, «Генеральному Секретаріяту», доводилося, звичайно, не раз дебатувати ці питання, а поодиноким секретарям мати з ними справу.
Цілком природно, що, крім генерального секретаря закордонних справ, найбільше мусили цікавити ці питання військового міністра, яким і був Симон Петлюра.
Коли настане час і можна буде зібрати ввесь революційний матеріял 1917 року, будуть видруковані й його відозви, які кликали українських жовнірів стояти міцно на фронті і виконувати свої обов'язки до кінця.
Ця акція Військового Комітету, душею якого був Симон Петлюра, скерована була на утворення українського війська і на заповнення ним, і тільки ним, південно-західного фронту, як звали тоді фронт на українській території.
Російський уряд вважав це за анархічну акцію, між тим як гіркий досвід виявив, що саме це і могло бути одиноким порятунком проти анархії, руїни, погромів і т. ін. Натурально, коли б мета, що її поставив майбутній Головний Отаман, була здійснена, фронт анти-німецький, принаймні в цій його частині, довше міг би утриматися. Це розуміли союзні військові місії, і з осені 1917 р., коли вони стали оселюватися в Києві, почали ходити до Симона Петлюри, бо ставилися до нього з симпатією.
Тоді, як відомо, антиукраїнські часописи кричали ввесь час, що Центральна Рада веде германофільську політику. Пізніше особисті вороги Петлюри докоряли йому за те, що він нібито не зважувався одверто виступити з своїми думками про закордонну політику. Докори ті не мали підстави.
По-перше, політика Секретаріяту зовсім не була персональною, а до того Симон Петлюра справді уникав в той час виступати поза межі суто військових справ, бо й того було з нього досить.
Але на таємних нарадах у кабінеті М. О. Грушевського в листопаді (там бували, крім Симона Петлюри, Винниченко, Порш, Тка-ченко і Шульгин), Симон Петлюра виступав одверто. Пізніше, як відомо, в наслідок загострених стосунків з головою ради міністрів, Петлюра вийшов з кабінету, що було великим нещастям, бо заступив його, на жаль, не хто інший, як Микола Порш. І в тих засіданнях ради міністрів, де широко обмірковувалися всі питання міжнародної політики, Симона Петлюри вже не було.
В той час Петлюра, здавалося, зовсім відійшов від політики і все більше перетворювався в «героя шаблі». Як військовий, він відігравав велику роль в одному визначному епізоді нашої історії. Вже значно пізніше, коли в Парижі (1921 р.) його обвинувачували в пресі, що він увійшов до Києва в 1918 році на чолі німецьких військ, Петлюра надіслав листа, в якому з'ясовував, що він дійсно вагався, чи не відійти йому зовсім од справ після порозуміння з німцями з огляду на його добрі стосунки з представниками Антанти. Але думка про те, що чужинці будуть визволяти нашу столицю, була для нього дуже тяжкою. І тоді він вирішив іти на чолі українського війська та взяти Київ українськими руками. Як відомо, це справді здійснилося. Коли ж слідом за українськими козаками прийшло німецьке військо, Симон Петлюра вважав свою роль покінченою і перейшов на приватне становище, незабаром віддавшись земскій роботі...
На скликаному в травні 1917 р. в Києві першому українському військовому з'їзді С. Петлюра, як делегат від фронту, був обраний до президії. На другий день роботи з'їзд прийняв резолюцію, запропоновану С. Петлюрою, про підтримку Центральної Ради і визнання її «єдиним компетентним органом, признаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України» . На одному із закритих засідань на його ж пропозицію була прийнята ще одна резолюція, де підкреслювалася необхідність створення національної армії і, як крок до її організації, негайне виділення в особливі частини всіх солдатів-українців. З'їзд також заснував Український Генеральний Військовий Комітет (у складі 18 членів), до бюро якого увійшли 4 чоловіки, а головою став С.Петлюра.
Примушений згодитись на часткову українізацію деяких військових частин (до трьох корпусів), Тимчасовий уряд одначе не поспішав виконувати вимоги всеукраїнського військового з'їзду. Тоді військові частини, до особового складу яких дійшли резолюції з'їзду, почали самочинно переформовуватися. Це внесло плутанину в справі пересування і групування військ.

Тип файла: doc
Язык файла: Украинский

Скачать файл: Постать Симона Васильовича Петлюри бесплатно

postat_simona_petlyu.doc [112,5 Kb] (cкачиваний: 3)



Оставить

Отзывы о работе



Навигация


Оформление работ

  • Оформление рефератов
  • Правила оформления реферата
  • Оформление ссылок реферата

  • Интересное