Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському. В дальшому часі національно-політичне життя України не зв'язувалось уже з державою, а мусило творити собі нові Оганізаційні форми. Весь розвиток життя ішов Під важким наступом Польщі. Західний кордон, що в князівській епосі мав другорядне значення, тепер став головним бойовим фондом, українському народові загрожувало повне національне знищення, тому всю народну енергію довелося скерувати на те, щоб не дати себе знищити чужій силі. Національна організація набрала в значній мірі оборонного характеру. Тільки по тому, як уже забезпечено було основи існування, міг прийти нормальний розвиток життя.
Наступ Польщі йшов так само в господарській ділянці, як і в культурній. У колонізаційному поході провід вели польскі магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і Поділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщиіу і врешті на Лівобережжя, займаючи порожні землі або витискаючі з них місцевих власників. Струсі, Язловецькі, Замойські, Сінявскі, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі, Конєцпольські та інші магнатські роди зайняли величезні простори, творячи справжні латифунд до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків,— цілі піосторі провінції. Ці “короленята” були необмеженими володарями областей, бо звичайно тримали і найвищі становища в адміністрації — воєвод, каштелянів, старостів; вони безоглядно проводили свої плани, не рахуючись ні з якими перешкодами. Дрібні землевласщки були супроти них безборонні — давні осілі бояри, міщани чи козаки мусили коритися їм і або добровільно віддавати їм свої землі та ставати панськими васалами, або під загрозою втрати життя втікати світзаочі. Всякі скарги до влади чи судові процеси не доводи/й ні до чого, бо магнати всю екзекутиву мали у своїх руках.
Кожна нація , кожен народ , навіть кожна соціальна група має свої звичаї , що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками .
Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу , це - втілені в рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими людьми . А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу , що в свою чергу впливає на процес постання народньої
творчості.Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана з звичаями народу .
Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному , а і в його історичному минулому.
Звичаї - це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах . Звичаї , а також мова - це ті найміцніші
елементи ,що об`єднують окремих людей в один народ ,в одну націю .Звичаї , як і мова ,виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожногонароду .
В усіх народів світу існує повір`я , що той хто забув звичаї своїх батьків , карається людьми і Богом . Він блукає по світі , як блудний син , і ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він загублений для свого народу .
Перше питання, яке було б цікаво розглянути, - коли саме починається проникнення нової віри у Східну Європу та її розповсюдження серед місцевих племен.
“ Обыкновенно у нас насчитывают до пяти эпох в деле просвещения России Евангелием – до пяти крещений. Первою эпохою признается проповедь святого апостола Андрея в странах наших; второю – проповедь славянских апостолов Кирилла и Мефодия в Болгарии и Моравии и в особенности важнейший труд их – перевод Священного Писания и богослужебных книг на славянский язык; третьего – крещение первых князей киевских Аскольда и Дира; четвертою – крещение великой княгини Ольги; пятою и окончательною – крещение великого князя Владимира» – так пише у своїй “Истории Русской церкви» митрополит Макарій.
Апокрифічне сказання про похід апостола Андрія та його брата Матфея (вибраного дванадцятим апостолом після самогубства Іуди Іскаріота) в країну мармидонян. У кінці І тис. н.е. мармидонянами візантійці називали Русь. Звідси – легенда про відвідання “гір Київських” апостолом Андрієм; розповідь про те, як він поставив тут хрест, що символізує майбутній розквіт нової віри, та про пророцтво сяючого розквіту міста. Ця легенда є типовою церковною легендою, яка не має історичного характеру. Але було б помилкою заперечувати присутність у неї будь – якої історичної основи. Достовірні спогади про древні християнські традиції в нашій країні, які відносяться до перших сторіч християнської ери. В літературі можна зустріти погляди про древнє походження історії, описаної “Андріївською легендою”. Так С.В.Петровський припускав, що початок цієї традиції може відноситись до ІV ст. В будь-якому разі, можна з упевненістю стверджувати, що легенда виникла до появи слов’янської письменності та літератури.
Життя і політична діяльність Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного) багато в чому суголосна з історією України першої чверті XVII ст.— складного, все ще недостатньо дослідженого періоду. Це був час жорстокого соціального і наіонально-релігійного гноблення українського народу, бурхливого зростання визвольного руху, героїчних походів козаків на турецькі фортеці, нових явищ у розвитку культури тощо.
Свідком і навіть безпосереднім учасником багатьох тогочасних подій став Петро Сагайдачний - особистість суперечлива й неоднозначна. Яких тільки епітетів - від піднесених до принизливих,- яких характеристик -справедливих і упереджених - не довелося вислухати йому за життя. Сагайдачний обирався гетьманом і знову втрачав гетьманську булаву, знаходив спільну мову з можновладцями й одночасно мав авторитет серед широких кіл козацтва. Його політична діяльність привертала увагу літописців та істориків, мемуаристів і поетів. І знову неоднозначність оцінок - від апологетики до прямого заперечення впливу гетьмана на події першої половини XVII ст. Так у чому ж причини такого суперечливого ставлення до цієї особи з боку сучасників і нинішніх дослідників?
Скупі дані джерел дають можливість лише ескізно реконструювати ранній період життя Петра Сагайдачного. З «Віршів на жалісний погреб» гетьмана, написаних ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем, дізнаємося, що він народився поблизу Перемишля (мабуть, у с. Кульчинці біля Самбора), в сім'ї православного шляхтича. Наступною віхою в його житті стало перебування у знаменитій Острозькій школі (у «Віршах» говориться, що Сагайдачний попрямував «потім до Острога, для наук чемних»). Очевидно, він пройшов повний курс навчання (інакше важко пояснити слова К. Саковича, що «там тоді Конашевич час немалий жив»). Враховуючи той факт, що в засадах Острозької школи простежуються риси навчального закладу вищого типу, можна гадати, що Сагайдачний одержав у її стінах добру, як на той час, освіту. Атмосфера, яка панувала в Острозі, високий рівень викладання предметів залишили, безсумнівно, невитравний слід у душі юнака.
Як людина немислима в суспільстві без власної назви, так і плем’я, народ, нація не може існувати серед сусідів без своєї етнічної назви. Потреба ідентифікації етнічних груп, племен і народів з’являється уже на ранніх етапах людської історії. Найтиповішою причиною цього є насамперед протиставлення “ми — вони”. Відрізняючи представників свого племені від представників інших (чужих) племен, люди надавали їм імена.
Серед власних імен прийнято розрізняти кілька груп:
етноніми — назви народів, племен, етнічних груп;
антропоніми — імена та прізвища людей;
топоніми — назви населених пунктів, місцевостей;
гідроніми — назви річок, озер, морів.
Отже, є невід’ємною частиною національної свідомості кожного народу.
Перші писемні відомості про етнічні назви племен подають “Велесова книга” 1 та “Повість врем’яних літ”. Нестор-літописець подав не тільки назви племен, але і особливості їхнього характеру, побуту, місця локалізації, а також зазначив, що їхнім найбільш загальним іменем було слов'яни (словёни). Методологія Нестора (пояснення імені народу за місцем його проживання: поляни — в полі, бужани — по Бугові тощо) була успадкована пізнішими дослідниками.
