* » Материалы за 01.03.2013

**

Українське козацтво

Відтоді, як 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стає Галичина та Волинь. Проте на кінець XVI століття центр подій переміщується на схід у Придніпров’я, яке протягом довгого часу залишалося малозаселеним. Розгоряється давня боротьба між осілим людом і кочовиками, посилювана протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з’являється новий стан – козацтво, що селилося на порубіжних землях. Він завжди був солідарний із селянами, бо теж обстоював волю і вільну працю для кожної людини, права володіти землею. Коли було доведено польське право, пани один перед другим займають землю, повертаючи народ у кріпацтво. Люди почали шукати вихід у козаччині. Початковий етап виникнення козацтва малодосліджений. Вирішувалася доля народу, бути йому чи не бути. Але тільки власні збройні сили могли врятувати Україну.
Тюркське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця у суспільстві. А польські письменники прирівнюють слово «козак» до слова «коза». З останнього на їх думку і вийшла назва козаків, бо вони на своїх конях були такі спритні, як ті кози. Вперше слов’янські козаки з’явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням у середині XVI століття їх кількість значно зросла. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі. Були серед них також міщани, позбавлені сану, священики, збідніла знать. Хоч до козацьких лав уливалися поляки, білоруси, росіяни і навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров’я складали українці. Російський різновид козацтва розвинувся далі на схід на ріці Дон.

Історія Українсько-Угорських відносин

Українсько-Угорські відносини сягають в глибоку давнину і мають не менше ніж тисячолітню традицію. Чимало видатних подій відбулося в угорському урочищі під Києвом. У "Повісті временних літ" походження його назви пояснюється так: "Идоша угри мимо Киев горою, еже ся зовет ныне Угорское, и прешедьше к Днепру сташа вежами, беша бо ходяща аки се половцы. Пришедше от вьстока и устремишаяся через горы великая, яже прозвашаяся горы Угорскиа (Карпати-Б.Л.)." Те, що угри тут дійсно стояли, підтверджується існуванням на горі двору їх вождя Альми (давньоруською-Олми), про що під 882 р. повідомляє "Повість времених літ" у зв'язку з прибуттям в угорське урочище Олега, який вбив Аскольда і Діра і "несоша на гору, и погребоша (Аскольда-Б.Л.) на горе, еже ся ныне зовет Угорское, кде ныне Ольмин двор". Повість містить також свідчення про активну українсько-угорську торгівлю X ст.
Відомо, що в перші десятиріччя XI ст. син першого угорського короля Іштвана мав велику слов'янську / українську / військову дружину, а двоюрідний брат короля Ласло Сар був одружений на київській княжні.
Особливо інтенсивно українсько-угорські відносини розвивалися з середини XI до середини XIII ст. У 1043-1046 рр. майбутній угорський король Ендре I та його брат Левенте жили при дворі великого князя Ярослава Мудрого, з дочкою якого Анастасією Ендре побрався. Онук Мудрого, тмутараканський князь Ростислав Володимирович, був одружений на угорській герцогині.

Українська державна символіка

Історія національно-визвольних рухів свідчить, що в моменти їхнього піднесення суспільна увага зосереджується на проблемі джерел, історії та семантики національної символіки. Це цілком природно, бо національні символи — не випадкові значки і барви. Вони постають внаслідок історичного та культурного розвитку народу і тісно пов’язані з його духовнісгю, з його прагненням до єднання, готовністю до здійснення своїх національних завдань та забезпечення національних інтересів. Єдиним надійним засобом захисту національних інтересів є створення національної держави. Природно, що в разі поневолення нації насамперед ліквідуються традиційні національні символи, а замість них нашвидкоруч фабрикується і нав’язується нації інша, імперська символіка. У тих представників поневоленої нації, які піддаються імперській пропаганді, відразу обривається зв’язок з національною культурною традицією, слабне і зникає інтерес до історії та культури свого народу, а завершується все це втратою мови і повною денаціоналізацією. Українська державна символіка,— як у скитських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР, — відображує традиційну українську національну символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний ії символ, нині відомий під назвою «Тризуб». Попри десятки досліджень, семантика знаку, його сакральне приховане значення не є очевидним. Тому більшість дослідників і розпочинає свою роботу зі спроб розгадати таємницю знаку. Ми теж не порушимо цієї традиції. Але, насамперед, прокоментуємо здогадки попередників. На початку нашого сторіччя баронові М. А. Таубе пощастило систематизувати підходи до розв'язання проблеми та започаткувати класифікацію значень Тризуба.

Історичний портрет К.В.Острозького

Поринаючи думками крізь багатовіковий простір та час у долю і життя одного із тисяч славних синів України, вікопомного князя К.В.Острозького, осмислюючи його плідні справи і діяння на благо рідного народу і Вітчизни, відчуваємо і бачимо його потужну і цілющу життєву наснагу, велику творчу енергію, природню міць, силу і європейське благородство, які в історії України, мабуть, що не мають аналогів. Проте ставлення до себе і своїх справ наш герой у співвітчизників та нащадків заслужив різне. Якщо перші, особливо соратники, наділяли його титанічними властивостями і героїчними заслугами, то спадкоємці, в силу тих чи інших причин, часто-густо обставин, неоднозначне і ставилися, і оцінювали, а іноді просто осуджували славну постать князя Костянтина-Василя.
Сьогодні, в умовах вільного європейського українотворення, нарешті, настав такий час, коли - з'являється органічна потреба і, здається, можливість об'єктивно, а головне, тверезо і спокійно вникнути в непросту долю і саму особу Костянтина-Василя Острозького та сумлінно, без емоцій, розібратися в його справах та діях, адже з іменем його пов'язується більш ніж півстолітня доба європейського гуманізму в історії України, коли людський розум і глузд стали цінувати вище за віру.
З-поміж відомих високопоставлених осіб, хто чи не уперше вдався до характеристики князя, був Енріко Спаноккіо, секретар папського нунція у Варшаві Альберта Болоньетто. У своєму посланні він доповідав Папі в Рим, що К.-В.Острозький є найпомітнішою і надзвичайно шанованою в Речі Посполитій особою, однак на заваді його сходження на королівський престол стоїть те, що "він русин і вождь схизматиків". Спаноккіо також іншим разом доповідав у Рим, що К.-В.Острозький є першим у списку претендентів на угорську королівську корону, оскільки володіє багатим благородством.

Міхновський Микола Іванович

Микола Іванович Міхновський з 1899 року переселився до Харкова, де заснував свою адвокатську канцелярію. Це мало величне значення на розвинення нашої національної свідомості, бо зразу ж він вступив з “Громадою” в найтісніший зв’язок та впливав на “Громаду” в напрямі скріплення наших національних постулатів та подальшого революціонізування наших думок.
Під впливом Міхновського більш активні члени “Громади” перейшли до переконання в потребі заснувати “революційну партію з гаслами українських політичних і економічних домагань засобами революційними”.
Це сталося 5 лютого 1900 року на організаційних зборах основоположників “Української Революційної Партії”. Основоположниками партії були: Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Михайло Русов, Левко Мацієвич, Юрій Коллард, Олександр Коваленко та Дмитро Познанський. Ала душу в цю партію вдихнув Микола Іванович Міхновський. На різних сходинах приватного чи громадського характеру він висловлював свої погляди про “необхідність революційної акції та збройної боротьби за права українського народу”.
В протилежність всім теоріям соціалістичних гуртків, які казали, що треба спочатку соціально піднести український народ, тоді тільки можна буде говорити про питання національні. Міхновський казав, що спочатку треба досягти національного визволення засобом революційним, а вже потім тільки можна буде у всій повноті перевести соціальні реформи, потрібні для досягнення добробуту народу, бо “без національного визволення українського народу неможливе і його соціальне визволення з темряви, визиску і рабства”.

Економічне і соціальне становище Київської Русі

1. Економічне життя Київської Русі
Політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.

Сільське господарство й промисли
Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці і досягло високого рівня розвитку.
Землеробство. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Ліс вирубувався і спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої родючість землі відновлювалася природним шляхом.
У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. їх досить часто знаходять під час археологічних розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічному рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці.
Скотарство. У літописах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини і продукція тваринництва. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Худобу випасали з весни до осені на луках, заплавах, у лісах, на перелогових землях і в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно.

Церковне і культурне життя козацтва

1. Козаччина в обороні православної церкви.

Як і в політичному та соціально-економічному відношенні, центр церковної та культурної діяльності на Україні на початку XVII ст. також переміщується на схід. Безпосереднє сусідство Волині та Галичини з Польщею, де свого апогею сягнула католицька Контрреформація, зумовлювало те, що осередки українського православ'я на цих землях зазнавали її безперервного і згубного впливу. Так, коли в 1608 р. помер князь Костянтин Острозький, цей «стовп православ'я», його онука, новонавернена й фанатична католичка Анна Ходакевич, передала Острозьку академію єзуїтам. Львівське братство також почало занепадати, оскільки українські міщани більше не в змозі були підтримати його, терплячи все більші утиски з боку католицької церкви та польського уряду. В той же час східні воєводства, що швидко розвивалися, перебували далеко від тиску польського католицизму. І знову Київ, що все густіше заселявся й багатшав, підносився як центр українського православ'я.
Рушійною силою православного відродження на ново освоюваних землях України була стародавня Києво-Печерська лавра. У 1610-х роках її архімандрит Єлисей Плетенецький, виходець із галицької знаті, згрупував навколо себе освічених священнослужителів, переважно галичан, зокрема Іова Борецького, Тарасія Земку, Захарію Копистенського, Памву Беринду та Лаврентія Зизанія. Придбавши друкарський верстат, Плетенецький узявся здійснювати грандіозний видавничий проект, за яким протягом 15 років було опубліковано близько ЗО книг головним чином релігійного змісту. Це перевищувало загальну кількість усіх книжок, надрукованих на Україні до того часу. В 1615 р., отримавши гроші, заповідані багатою православною шляхтичкою Єлизаветою Гулевич, знать, міщани та духовенство Києва, натхнені цим прикладом, заснували при Богоявленській церкві братство.
Це братство підтримувало тісні взаємини із запорожцями. Початок цим контактам, ймовірно, поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у Терехтемирові — місті, де розміщувалися козацький шпиталь, арсенал і скарбниця. До 1610 р. вони настільки зміцніли, що козаки відкрито оголосили: «Ми підтримуємо православ'я і духовенство, що не зрадило нашої старої віри». У 1620 р. запорожці на чолі з Сагайдачним вступили до Київського братства і, що дуже важливо, всіляко сприяли висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення.

Політика Центральної Ради

Новий етап в історії України розпочався революційною грозою в її східній, підросійській частині. В лютому 1917 р. у Росії перемогла демократична революція. Соціально-політична обстановка докорінно змінилася. Мільйони жителів України відчули пробудження національної свідомості, придушеної століттями перебування у складі Російської імперії. В цей час на арену вийшла Українська Центральна Рада.
Її діяльність неоднозначно оцінюють як її керівники і сучасники, так і історики нашого часу. Припустившись певних помилок, вона поступово втрачала свій вплив. Це зумовило в подальшому її поразку.
Але всі науковці підкреслюють неабияке значення діяльності УЦР для розбудови незалежної держави в 90-х рр. нашого століття та для пробудження масової національної свідомості українського народу. Це доводить актуальність дослідження діяльності УЦР.

Політична обстановка в Україні після перемоги Лютневої революції 1917 р. в Росії.

24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, а Державна Дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду. 27 лютого монархія Романових була повалена. Влада зосередилась в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Утворення Центральної Ради. Політичні сили в Україні після лютневої революції 1917 р.

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками.
Подіі у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих Украіни, однак переважна більшість іі народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральноі Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Украіні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролітарському Донбасі. В більшості ж районів Украіни подіі розвивалися інакше. Особливо напружене становище склалося у Києві.
Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керивництво Центральноі Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, украінські партіі все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієі революційноі демократіі.
Центральна Рада вважала, що в такій ситуаціі можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення Ураінськоі Народноі Республіки. 7 листопада 1917 року був оголошений текст III Універсалу Центральноі Ради.
«Віднині Украіна стає Украінською Народною Республікою… - говорилося в Універсалі. – Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росіі, щоб вся Республіка Російська стала федерацією равних і вільних народів».
Михайло Грушевський нагалошував: на тому, що подібна «широка автономія обьективно дае початок іі перетворенню у «повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є «повною державою» : 22 січня IV Універсал Центральноі Ради сповістив, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого незалежною державою». Зрозуміло були і інши чиновніки (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнородного визнання), що зумовили рішучий поворот до повноі незалежності, однак з точки зору еволюціі «чистих» державних форм, цей шлях є закономірним.
З цього часу досить активно відбувається процес формирування і удосконалення державного ладуУНР.

Хрущовська “відлига” та рух шістдесятників

Вступ.
Три десятиріччя після смерті Сталіна можна поділити на два періоди, що мають суттєві відмінності між собою. Якщо перший (його називають “відлигою”) був спробою хоч частково реформувати тоталітарну радянську систему, то другий став часом політичної да ідеологічної реакції, прогресуючого занепаду та розкладу радянської системи.
Нас цікавить саме період “відлиги” з його змінами суспільно-політичного та культурного ладу. Перебуваючи протягом більш, ніж чверті століття під тоталітарним контролем, радянське суспільство, а разом з ним і Україна з інтересом та ентузіазмом сприйняли початок реформації. Хрущов, отримавши посаду головного секретаря, розумів, що , не вносячи змін в теперішню систему, він не зможе втримати владу в своїх руках. Для підвищення власного авторитету і сили треба було відрізнити і чітко відокремити минуле та сучасну реальність. Перед новим радянським керівництвом постала проблема масового культу вже мертвого “вождя всіх народів”, тому тільки кардинальні зміни могли допомогти Хрущову не стати тінню “великого” Сталіна.
В першу чергу “відлига” цікава нам реконструкцією централізації. Спроба надати більш широкі права та повноваження місцевому керівництву могла дати значний поштовх в економічному прогресі. Завдання “наздогнати та перегнати Захід” вимагало розв’язання рук владі “на місцях”, яка тепер сама могла розпоряджатись своїми ресурсами. Такий розвиток подій був в цілому сприятливим для покращення радянської економіки. Однак основна проблема системи – її централізація – залишилась нерозв’язаною.
Відбулася спроба реформи сільського господарства. Хоча і були намагання покращити життя колгоспників, збільшити їм платню, проте збільшення розмірів колгоспів, екстенсивний спосіб ведення господарства, гонка за показниками, авантюрні “кукурудзяні епопеї” тощо призвели до спаду виробництва і змушеного імпорту продовольства.
Найпомітніші зміни відбулися у сфері культурного життя. Таке послаблення тоталітарного впливу, посилення влади на місцях, спроби децентралізації суспільства призвели до виникнення усіляких рухів, що мали відверту націоналістську забарвленість. Звичайно, термін “націоналізм” вжито у кращому розумінні цього слова. Поширення впливу західної культури, розвиток та визнання української призвели до зміни поглядів нового покоління, зростання їх спрямованості на самостійність та розкутість, подолання власної відсталості. Період “відлиги” позначився бурхливим розвитком літератури, науки, мистецтва. На горизонті з’явилися нові імена, нові патріоти своєї Батьківщини.
Назад 1 2 Вперед


Навигация


Оформление работ

  • Оформление рефератов
  • Правила оформления реферата
  • Оформление ссылок реферата

  • Интересное