NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Людство не є однорідною стандартизованою масою, воно складається з окремих націй, народів, етнічних груп, які також не є уніфікованими, а включають в себе подібних між собою і, одночасно, дуже унікальних індивідів. Етноси мають своє “обличчя” сформоване етногенезом, історією і культурою. Типовість і своєрідність етносу проявляється не тільки і не скільки в його антропології. Оригінальним етнос робить його культура, духовна і матеріальна (цивілізаційна). Духовна культура є ведучою і визначальною по відношенню до культури матеріальної як у долі етносу, так і в його матеріальному достатку. Життєвий шлях окремого індивіда (представника етносу) також визначається його духом не в меншій мірі ніж історичними обставинами його життя, а в більшій.
Духовна культура складається із знаків та символів, смислів та значень, цінностей і норм, міфів та фольклору, концепцій та теорій, ідеологій та переконань; у всьому цьому надбанні визначальну роль відіграє ціннісно-смислова сфера, яка і є духовністю у вузькому розумінні слова, бо дає окремому етносу чи індивіду орієнтири життя: “Для чого і в ім’я чого жити і боротися?” Смисли є визначальними рушіями людського буття, бо коли є в ім’я чого жити, то людини стає здатною стерпіти будь-які умови, бо ці смисли зорієнтовані у майбутнє, у перспективу. Духовна культура складається, в першу чергу, з ментальної і рефлексивної частин, причому ментальна частина передує рефлексивній.
Уже першим, досить грубим, аналітичним підходом до хуховності в широкому розумінні слова можна виділити три якісно відмінні один від одного, але нерозривно пов’язані між собою щаблі її розвитку: ментальний (базовий, досвідний) і рефлексивний (світоглядний, ідеологічний, концептуальний), спонтанний (холістичний, індетерміністичний, ірраціональний, проактивний, гетеростатичний, трансцедентний). Становлення духовної культури розпочинається з її, культури, ментальної частини, яка виступає в якості базової, а продовжується рефлексивною частиною, яка уже твориться не всім етносом, а етнічною елітою; рефлексивна частина культури є похідною від ментальної і надбудовується над нею. Ментальна духовність є першою ознакою етносу і першим неусвідомлено-автоматичним опосередкувально-поєднувальним регулятором як матеріального виробництва і громадського життя всього етносу, так і кола діяльностей і стилю поведінки окремих індивідів. Коло діяльностей як індивіда, так і спільноти реалізує смисловий зміст стосунку до окремих сторін світу, а стиль поведінки визначає форму і динаміку, які реалізуються в операціях при породженні дії чи вчинку.

Сім’я сама древня і стійка соціальна спільність. Виникнувши на зорі людства вона пройшла через багатовікову історію, являючи собою унікальну опору суспільства.
Сім’я відновлює духовні і фізичні сили людини, заряджає її енергією для активної для активної участі в суспільному житті. В ній відбувається не тільки фізичне народження людини, але і первинна соціалізація і виховання, духовне дозрівання особистості.
Особливо актуальним це є для підлітків, адже саме в підлітковому віці, коли найінтенсивніше відбувається розвиток самосвідомості, батьківське ставлення набуває вирішального значення для становлення і закріплення образу “Я”. Цей образ і ставлення до себе формується під впливом того образу, що склався у батьків.
Спілкування батьків з дитиною зумовлюється установками стосовно неї, які відображають особливості їх сприймання та розуміння дитини.
Від того, як батьки сприймають і розуміють підлітка, його потреби, інтереси, психологічні стани та переживання, а, отже, відповідно і взаємодіють з ним, залежить сприймання і оцінка підлітком себе, формування позитивного чи негативного образу “Я”, прийняття чи неприйняття своєї особистості. Батьківські установки щодо дітей впливають на усвідомлення ними мотивів своєї поведінки і діяльності, формування цінностей і ідеалів, вироблення оцінок і самооцінок, за якими діти оцінюють себе і людей, що їх оточують. Усе це позначається на соціальній адаптації дітей.
Окремі аспекти цієї проблеми були розкриті в роботах В.А.Горшкова, І.І.Друкарова, Д.Г.Ельконіна, Р.М.Капралової, А.М.Сазонової, А.І.Ушатікової, А.В.Фурмана.
І.С.Кон вважає, що немає ні одного соціального чи психологічного аспекту поведінки підлітків, який би не залежав від сімейних умов сьогодні чи в минулому.
Сім’я має особливий вплив на формування соціально-психологічної адаптації підлітків. Вона бере уже з перших днів життя дитини на себе турботу про її здоров’я і виховання, дає початкові знання про оточуюче, вводить і керує ними в цьому світі, виробляє уявлення і навики, допомагає здійснювати контакти з багатьма людьми.

Питання про те, чи існує світ, що нас оточує , а в тому числі і людина, сама по собі, чи є продуктом діяльності розуму(що належить якійсь вищій істоті або ж кожному окремому індивіду) складає сутність основного філософського питання, що класично формулюється у вигляді дилеми про первісну матерію або розуму. В залежності від відповіді на задане питання філософи розподі-ляються на матеріалістів (признають об`єктивне існування оточующого нас світу ,що виник в результаті саморозвитку матерії) , об`єктивних ідеалістів (признають об`єктивне існування оточуючого нас світу, що виник в результаті діяльності вищого розуму) та суб`єктивних ідеалістів(вважають, що оточуючий нас світ не існує реально, а є плід уяви окремого індивіда). Здається ,неможливо дати експериментально обоснованої відповіді на основне питання філософії, але більшість вчених є прихильниками матеріалістичних концепцій.

Через те, що матеріалістична концепція нам більш-менш відома, я б хотіла спершу розглянути питання виникнення і розвитку людини з точки зору релігії.
Кожна релігія дивиться на це питання по різному, але більшість з них ,в тому числі і православна, християнська, вважає , що людина є створінням божим.
Ось наприклад в Месопотамії вірили, що існує багато різних богів, але людину створила богиня-матір (Ару-ру, Мамі, Нунтуд, Нинсурсаг) або іноді бог Еа, вона створила людину з глини з домішкою божественної крові, тобто людина мала божественний початок, для того, щоб це творіння задовольняло усі примхи і потреби богів. А вони тим часом жили безтурботним життям. Боги були добрими, справедливими та страшними, людина мала прислуговувати і коритися богам, а вони за це могли виконати деякі бажання людини.
В Древньому Китаї вважали, що бог не створював людей за власною подобою і людина -це власно ніщо.
А ось японці мали дуже цікаву религію, яка складалася з п`яти концепцій:
1. світ зародився сам собою,ніхто його не створював.
2. сила життя, початок сексу поклали боги:`все що природньо, те не огидне`
3. едність природи та історії
4. багато богів
5. Бог Сінто створив тільки японців.

І. ВСТУП
Досить важливе місце в процесі вирішення проблемної ситуації чи конфлікту слід відвести посередникові. Посередництво (mediation) – форма втручання у конфлікт, при якій третя сторона допомагає конфліктуючим сторонам досягти добровільної згоди, домовленості. Посередником має бути авторитетна, знаюча людина, для якої важливі та властиві їй такт і “міра речей”. Словом, можна сказати, що посередник – “третейський суддя”, який уміє “лікувати душу”, порадник, наставник.
Соціальна взаємодія - система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб’єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших.
Внаслідок суперечливості соціальних відносин однією з форм соціальної взаємодії суб’єктів стає соціальний конфлікт.
Соціальний конфлікт (лат. conflictus - сутичка) – зіткнення двох або більше сил, спрямованих на забезпечення своїх інтересів в умовах протидії.
Тобто посередництво в соціальній взаємодії – це явище, яке зумовлене діями соціальних суб’єктів, є прииною і наслідком цих дій, і є способом урегулювання соціального конфлікту

Актуальність проблеми.
У наш час проблема порередництва є дуже актуальною.
У зв’язку з розвитком в останні роки великої кількості регіональних конфліктів, в основному міжнаціонального характеру, все частіше звертаються до посередництва так званих миротворчих сил, в тому числі військ Організації Об’єднаних Націй, які у більшості випадків безпосередньо вступають у конфлікт. В Конго, Сомалі, на теріторії минулої Югославії серед таких посередників були вбиті та поранені. Слід підкреслити, що посередники, як і судді, не противодіючі сторони конфлікта, їх цілі діаметрально протилежні: не розвивати, а зупинити конфлікт, вирішити противоріччя – за можливістю, мирним шляхом.

1. Проблема дослідження.
В житті сучасного суспільства особливо гостро постала проблема пов’язана з наркоманією. Особливо велике росповсюдження ця негативна звичка отримала в середовищі молоді. Наркоманія негативно впливає не тільки на життя суспільства в цілому, а також на життя та діяльність особи окремо. На даний час ця проблема стала дійсно-таки глобальною. По статистичним даним, розповсюдження такої негативної звички як наркоманія в великих маштабах, в окремих країнах, пов’язано з нестабільністю політичної та економічної ситуації, з наявністю великої кількості криз та недосконалістю економічного та політичного механізмів. Відносно нашої країни ця проблема є особливо актуальною і розповсюдження її пов’язано з низькою кльтурою суспільства. З даною проблемою повинно боротися не тільки суспільство, але й кожна людина повинна усвідомлювати длю себе велику шкоду від наркоманії і намагатися боротися з цією негативною звичною. Тільки після цього можна говорити про рішення поставленої проблеми. Тому я вирішив провести дане соціологічне дослідження, щоб наочно побачити росповсюдження наркоманії серед молоді, так як молодь являється основою нашого суспільства.

2. Мета дослідження.
Мета мого соціологічного дослідження полягає в вивченні росповсюдження наркоманії серед молоді. А також метою даного соціологічного дослідження є зібрати якомога більше інформації про поставлену проблему.

3. Завдання дослідження.
Завданням мого соціологічного дослідження є за допомогою соціологічного опитування зібрати інформацію про наркотики та наркоманію і з’ясувати причини росповсюдження наркоманії , та шляхи вирішення даної проблеми.

Якщо ми розглянемо сучасну картину генезису людського суспільства, ми не зможемо не помітити того факту, що сьогодні інформація стала чи не найважливішим чинником його існування. Культура, як один з елементів суспільства і, водночас, один з тих механізмів, які зумовлюють його існування і подальший розвиток, і суспільство, як сукупність індивідів, що його створюють, сьогодні перебувають у тісній залежності і взаємодіють, головним чином, за допомогою засобів mass-media. Масова комунікація, як один з елементів культури, з’явилася порівняно недавно. Але за дуже короткий час вона набула такого поширення в усіх галузях людського існування, що зараз практично неможливо уявити собі існування суспільства без інформації та джерел її розповсюдження.
Розглядаючи масову комунікацію та її вплив на соціокультурну картину світу, слід вияснити, що ми розуміємо під цим терміном. Масова комунікація – це певний інституціалізований макропроцес виробництва, розповсюдження та обміну інформації, який виконується за допомогою особливих устроїв та технологій. Ще масова комунікація визначається як особливий стан суспільства, де кожен потенційно вступає в інтеракцію з усіма шляхом мовного спілкування з уповноваженими суб‘єктами – представниками цієї абстрактної спільноти, інституціалізованим чи стихійним чином, яка делегувала їх в якості таких, чи як атрибута соціальності.
При відносно спокійній еволюції наукових парадигм, шанси на збереження колись закоренілих в професійній свідомості поглядів підвищується. Дещо подібне відбувається з презумпцією “Всемогутності mass-media” у інформаційному, ідеологічному та культурному впливі на фактично безмежну аудиторію. Сучасна практика приносить щоденні приклади, чи то з санкціями щодо інформаційних джерел, які визначаються легітимною владою, чи неформальними лідерами як основне ідейне забезпечення політичних рухів; чи то з постійними апеляціями до інформаційних джерел громадської думки; чи то з вкладом великих капіталів в телерекламу.

Для того, щоб осягнути соціально-політичні зрушення в Україні першої половини 90-х років, варто пильніше вдивитись у такі трансісторичні соціальні форми, як «цех» і «фратрія».
Про те, що за роки радянської влади людина докорiнно змiнилася, подейкували ще за часів так званого «застою». Та ось минуло не так багато лiт, i з початком «перебудови» вона стала змiнюватися знову... до невпiзнанностi. У дзеркалi ж яких соцiальних конфiгурацiй можна якнайкраще розгледiти її нинiшнiй образ? Стало звичним твердити, що цей образ надзвичайно невиразний, оскiльки, мовляв, розсiяне, неструктуроване саме посткомунiстичне суспiльство. Це здається правильним лише тому, що у нас i надалi описують масу в категорiях «клас», «прошарок», «професiйна група» тощо, не помiчаючи, що ця категорiальна мережа зовсiм не охоплює реальної людини-iндивiда у його зв’язках iз соцiальним цiлим. Для того, щоб усвiдомити, що насправдi сучасне суспiльство цiлком структуроване, треба спостерiгати масштабнiше. Тому, аналізуючи посткомуністичні трансформації, ми використовуватимемо поняття цех і фратрія — як певні універсальні типи структурної організації суспільства. Це дозволяє передбачати процеси подальшої взаємодiї iндивiдiв i груп на рівні «мiкрофiзики влади» (М.Фуко), своєрідної мікрополітики. Насамперед це стосується того глибинного соцiального простору, де вiдбувається дiлова кооперацiя людей i — вiдповiдно — формуються умови їхньої мобiльностi, реалiзуються їхнi життєвi iнтереси i претензiї на життєвий успiх.

Поняття "рушійні сили розвитку суспільства"
У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином,
пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.
Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі. Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів. У західній соціальній філософії історично склалися три "концепції маси".
1. Аристократичний варіант (І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет) народився ще у XIX ст. Маса, тобто народ, — це руйнівна сила, що приходить на зміну феодальній чи буржуазній еліті. "Масове суспільство", за такого підходу, означає повернення до варварства, неминучий занепад науки і культури. Так, Ф.Ніцше писав, що народ — це матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, котрий потребує різб'яра. Уява Ніцше змальовувала образ "надлюдини", героя, який стоїть "поза добром і злом", зневажає мораль більшості. Головним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до влади. Заради цього все можливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.

Буддизм — найдавніша з трьох світових релігій. Більшість її послідовників мешкає у країнах Південної, Пів-денно-Східної і Східної Азії: Шрі-Ланці, Індії, Непалі, Китаї, Монголії, Кореї, В'єтнамі, Японії, Камбоджі, Мьянмі (Бірмі), Таїланді, Лаосі.
Наприкінці XIX — початку XX ст. прихильники буддизму з'явилися у країнах Європи і США.
Нині у світі є близько 400 млн. мирян, які сповідують буддизм, і близько 1 млн. ченців та черниць; загальну кількість визначити важко, оскільки відповідного перепису не проводилось.
У країнах СНД буддизм традиційно сповідують жителі Буряти, Калмики, Туви, а в останні роки буддійські общини виникли у Москві, Санкт-Петербурзі, містах Балтії.
В Україні релігійні громади буддистів є у Донецькій, Луганській, Львівській, Херсонській, Одеській областях та в Києві. На початку 1995 р. в нашій державі налічувалося 18 громад, 17 служителів цього культу.
Буддизм — жива і життєдайна релігія. У різних частинах земної кулі і нині продовжують виникати нові буддійські общини, споруджуються храми.
Буддисти світу об'єднані в дві міжнародні організації — Всесвітнє Братство буддистів (штаб-квартира в Бангкоці, Таїланд) і Азіатську буддійську конференцію за мир (штаб-квартира в Улан-Баторі, Монголія).
1. Виникнення і поширення буддизму. Буддизм виник в VI ст. до н.е. в Північній Індії у рабовласницькій державі Магадха. Класова нерівність доповнювалась становою нерівністю: суспільство поділялось не лише на класи, а й касти. Належність до тієї чи іншої касти була спадкоємною. Чотири касти утворювали чотири стани: брахмани (служителі культу), кшатрії (рабовласницька знать), вайш'я (частина вільної бідноти), шудри (частково вільне біднота і частково раби). Фактично був і п'ятий стан — найнижчий на ієрархічному шаблі — чандали (частина вільної бідноти і частина рабів); належні до нього не мали ніяких прав, перебували поза будь-якими кастами. Вищі касти користувалися істотними привілеями, а нижчі зазнавали утисків.

Утвердження християнства в Україні — дуже складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, Протистояння і боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, остаточного проголошення християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і, нарешті, її занепаду в середині XIII ст.
Історична генеза християнства знайшла відображення в досить численних письмових джерелах цього періоду, їх можна поділити на вітчизняні й іноземні, а за місцем виникнення — на візантійські, болгарські, західноєвропейські, мусульманські, іудейські та руські. Більшість з них дійшла до нас або у вигляді списків (тобто копій з первинних текстів), або у вигляді редакцій (оброблених з певною апологетичною метою історичних творів) і зовсім рідко — в оригіналах.
До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків київського християнства: "Слово про Закон і Благодать" митрополита Іларіона (? — бл. 1053 рр.), "Послання до смоленського пресвітера Фоми" наступного митрополита-русича Климента Смолятича (? — 1154 рр.), "Послання до братії" Луки Жидяти (? — 1059 рр.), "Пам'ять і похвалу Володимирові" Якова Мниха (XI ст.), "Ізборник 1076 року" дяка Івана (XI ст.), "Повість временних літ" і "Житіє Феодосія Печорського" Нестора (бл. 1056 — після 1113 рр.), проповіді Кирила Туровського (між 1130— 1140— напр. XII ст.), "Моління" Данила Заточника (кін. XII — поч. XIII ст.), "Києво-Печерський патерик" та інші. Автори цих творів — вихідці з духовенства, найосвіченішої (після князівської знаті) частини києво-руського суспільства, — намагалися пропагувати християнство не як знання істини, а як "життя в істині", тобто такий спосіб світобачення, який у дослідницькій літературі здобув назву "софійно-гуманістичний" і грунтувався на солідній платонівсь-ко-візантійській філософській традиції. На відміну від іншої європейської традиції — аристотелівсько-епістемного світобачення, що заклала підвалини майбутніх метафізично-раціоналістичних пошуків істини, "софійне" світобачення, на думку теоретиків київського християнства, було найбільш прийнятним києво-руській ментальності насамперед тому, що орієнтувалося на людину "як міру всіх речей", на пошуки правди, діалектично допомагало подальшому розвиткові язичницьких спроб одухотворення матеріального життя і матеріалізування ідеального.