NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Текст:
Новий закон про релігійні культи значно ускладнював можливості реєстрації чи відкриття нових парафій або громад і водночас спрощував процедуру їх закриття. Розпочалася широка кампанія по вилученню у релігійних об’єднань будівель культового призначення. Так, якщо в 1958 р. в Україні закрили 64 церкви, або в 6,4 рази більше, ніж попереднього року, то в 1960 р. їх уже було 747, а це в 12,1 рази більше, ніж у 1958 р. [1, 676].
У цей час було переглянуто юридичну базу, на якій ґрунтувалося життя церковних общин. На підставі невідповідності законодавству про культи внесено ряд важливих змін у положення “Про управління РПЦ” та нормативно-правову базу діяльності протестантських об’єднань. Згідно з цими доповненнями та поправками, церковні виконавчі органи були позбавлені права юридичної особи; не могли створювати центральні каси для збирання добровільних пожертвувань віруючих; встановлювати будь-які примусові збори; володіти культовим майном або отримувати його за договором, купувати або орендувати приміщення для молитовних зборів; укладати договори або угоди. Приміщення та інше майно передавалися у користування віруючим. Священики ж за правовим статусом прирівнювалися до найманих робітників, які обслуговували церковну общину за відповідним договором. У цьому відношенні вони нічим не відрізнялися від хористів, котрі співали в церковному хорі, або церковного сторожа [7, 112].
У 1962 р. влада впровадила квитанційний облік релігійних обрядів. Це, з одного боку, давало можливість пильно слідкувати за прибутками священнослужителів, а з другого, – оскільки, що в квитанціях вказувалися детальні відомості про тих, хто здійснював релігійний обряд (чи хрещення, чи вінчання, чи якийсь інший), то до органів влади, таким чином, поступала інформація про осіб, які залишалися активними віруючими. Таким чином, посилювалася “індивідуальна” робота з такими особами.
Велика увага приділялася проблемі звуження сфери впливу духовних осіб на суспільне оточення. Для цього було заборонено залучати до церковного життя підлітків, а саме навчати їх релігії, проводити для них спеціальні церковні служби, включати їх у церковні хори, використовувати при проведенні служб, для читання релігійних віршів і т. п. Значною мірою було скорочено видання релігійної літератури та зменшено тираж релігійних періодичних видань [12, 89-90]. Релігійним центрам, об’єднанням, служителям культу заборонялося організовувати спеціальні дитячі, юнацькі і жіночі молитовні зібрання та засідання, а також гуртки і групи для вивчення релігії; організовувати паломництва, здійснювати інші акції, які б могли підвищити релігійне почуття і збільшити “марновірства та забобони” [11, 50].
Усебічно гальмувався розвиток системи церковної освіти, що призводило до слабкої підготовки священнослужителів і порівняно малої їх чисельності [1, 537]. На середину 50-х років в Україні діяло три духовні семінарії: відкриті в 1945 р. Луцька та Одеська, а також Київська, яка розпочала свою діяльність у 1947 р. Вищих духовних навчальних закладів в Україні не було. Семінаріям надавалося право приймати щороку в перші класи по сорок семінаристів. Однак у зв’язку з високим відсотком відсіву випускали вони значно меншу кількість священиків, аніж могли потенційно. Так, на 1958 р., за весь період свого існування вони могли випустити 1440 чоловік, однак фактично випускали лише 446 [5, 298]. Тут свою роль відіграли як перепони з боку влади, так і високі вимоги, які ставилися до семінаристів. Але навіть така ситуація не задовольняла керівництво держави, протягом антицерковної кампанії в Україні було закрито дві духовні семінарії – у Луцьку та Києві.



Тип файла:
Язык файла:

Скачать реферат: Ліквідація українських монастирів під час хрущовської антицерковної кампанії бесплатно

Рефераты, История, Історія України, На українській мові