NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Почитання Марії й християнство нерозривно пов’язані між собою. Христос, Син Божий, “Сонце” справедливості наділяє свою матір високим достоїнством і особливим блиском у християнстві.
Марія повсякчас стоїть перед нами, як Чиста й непорочна Діва, її почитають як Приснодіву, Вседіву.
Діва Богородиця походить із архієрейського роду. Але батьки Пресвятої Богородиці були більш відомі своїм смиренням та милосердям. Все їхнє життя було присвячено любові до Господа і людей.
Благочестиві Іоаким та Анна довго страждали і плакали, через те, що в них не було дітей. Але Господь, що живе на небесах, бажаючи явитися на землі і пожити з людьми, вибрав саме їх – святих праведників і дарував їм благодать свою: “родити Дочку, через яку буде дане спасіння всьому світові”. Так Бог благоволив, щоб на початку новозавітної благодаті був створений нерукотворний храм – Пречиста, Преблагословенна Діва Марія.

Рождество Твоє Богородице Діво радість возвісти всій вселенній: із тебе бо возсія Сонце Правди Христос Бог наш, і розрушив клятву даде благословеніє і упразднив смерть дарова нам живот вічний.

Преблагословена Діва народилася в невеличкому місті в Назареті, що в перекладі означає цвітуче, увінчане і сокровенне місце. Пам'ятаючи про свою обіцянку принести в дар Богу народжене дитя, батьки берегли Діву Марію як зіницю ока, відаючи за особливм откровенням Божим, що Вона буде світлом для всього світу та обновленням людського єства. Тому Її виховували з особливим благоговінням, любили не тільки як дочку, так довго очікувану дитину, але й поважали як Панну свою, памятаючи ангельські слова, сказані про неї, і провідуючи духом, що повинно над нею звершитись.

Характер церковного будівництва, управління духовною справою i, як наслідок, церковного устрою Запорозьких Вольностей великою мірою визначалися особливостями релігійності населення цього регіону. Особливості складу козацтва, історична традиція, геополітичні i природні умови його існування призвели до складання своєрідного світогляду запорожців, відмінного від будьякого іншого.
В світосприйманні запорозького козацтва, що формувалось протягом кількох століть, поєднались елементи російського, українського розуміння православ'я i оригінальних релігійних поглядів, що виникли в самому козацькому середовищі. Тому не можна вслід за історичною традицією категорично казати про запорожців ні як про лицарів православної віри, ні як про людей religionis nullius, "єретичих синів".
Безумовно має рацію О.М.Апанович, наголошуючи на тому, що в часи існування запорозького козацтва весь світ був віруючим [3; 14, 4; 208209]. Таке становище на той час було природнім i зрозумілим. Релiгiя була основною формою світосприймання, i тому навіть атеїстичні ідеї носили форму релігійних сект. Нацiональновизвольнi рухи, політичні, військові конфлікти мали релігійний характер i форму. Релiгiя супроводжувала людину протягом всього її життя. На релігійних темах будувалося мистецтво, значна частина книг, що виходили в ті часи, мала релігійний характер. Свята, під час яких люди відпочивали i спілкувалися зі своїми близькими, були релігійними. Тому світогляд запорозького козацтва теж мав релігійний характер i ззовні він проявлявся в формі православ'я.
Запорожжя знаходилось на перехресті трьох релігій i конфесій ісламу, православ'я i католицтва. Чому ж козацтво традиційно дотримувалось саме православ'я? На Запорожжя приходили люди в основному з українських земель, що входили до складу Росiї i Польщi. Для них, мало знайомих навіть з тонкощами православної релігії, іслам був зовсім чужим i незрозумілим. Крiм того, історично склалося так, що представники ісламської віри татари i турки були ворогами як України, так Росiї i Польщi. Вони здійснювали набіги на їхні землі i спричиняли значну шкодунаселенню. Звичайно, що татари i турки, а разом з ними i їхня релігія не могли не сприйматися запорожцями вороже.

В історії первісних вірувань якнайрізніших племен і народів, можна виділити три історичні типи уявлень про надприродне – “чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Перший з цих типів репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії.
Для них характерними були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної функції (здатності не творити, а лише орудувати готовим).
Продуктом подальшого релігієтворення став другий тип вірувань в надприродне – демоністичний, які полягали у вірі в духів (від грецьк. daimon – “дух”). Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплем’яного суспільства, були уявленнями про існування безплотних надприродних істот – духів, які вже мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творильності щодо природного. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою релігійного освоєння древнього світу.
В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджується історично третій тип уявлення про надприродне – теїстичний, пов’язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спершу у вигляді політеїзму, а потім набирає й монотеїстичного змісту, характерними є уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту – Бога з іманентною йому деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому.

Містика (від гр. слова таїнство) – це віра в надприродне, божественне, зверхчутливе, віра в можливість безпосередньо спілкування людини з “надприродними силами” невід'ємний елемент усіх релігійних вірувань.
В минулому природа досліджувалася силою розуму, а досвіди ігнорувалися. Наукові узагальнення будувалися на початкових узагальненнях, і в барвистих картинах світу мирно вживалися реальність і вимисел, що зараз здається несумісним з мудрістю древніх. Однак багато чого в представленнях древніх містиків було вірним і сучасні люди, так чи інакше, часом повертаються до того, що здавалося смішним і безглуздої ще десятиліття назад.
Древні мислителі часто виявлялися містиками і по-своєму шукали єдине в різноманітті навколишнього світу. Так Фалес ототожнював з "душами" діючі у світі сили. Наприклад, на його думку, магніт має душу, тому що він притягає залізо. Фалес учив, що всі знання треба зводити до єдиної основи - душі.
Більш цього, древні люди сприймали процес життя у виді накопичення подій, а дійсність керувалася деякими силами. Міфи створювали картини світу виходячи з фантастичних ідей, абстрагованих понять про космос, простір і час. Чотири сторони світла і три шари (рівня) світобудови - небо, земля і пекло давали в сумі священну сімку. Космос представлявся виниклим з хаосу, боги, поміщені на небо, ініціювали обряди. Раціональні знання древніх, що включали в себе астрономічний, календарно-астрономічні і математичні представлення, біологічні, медичні, географічні, історичні зведення вигадливо перепліталися з вимислами. З тих далеких часів прийшла ідея про те, що зірки керують долями людей і назви знаків зодіаку разом з назвами сузір'їв, відтіля йде ідея філософського каменю й еліксиру життя (починаючи з олімпійського нектару), відтіля ідеї про безліч життів і життя після смерті. Не можна сказати, що абсолютно усі заперечується сьогодні.

ЧЕХІВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР МУСІЙОВИЧ (Чеховський; 20.7.1876 - бл. 1938) - визначний український політичний і церковний діяч, ідеолог УАПЦ, професор. Н. у с.Горохуватці Київського повіту Київської губ. у родині священика. У 1896 закінчив Київську духовну семінарію, в 1900 - Київську духовну академію, одержав ступінь кандидата богослов'я (у 1905 присвоєно звання магістра). У 1900-01 вчителював у с.Янівці та Горохуватці на Київщині. У 1901-03 працював помічником інспектора Кам'янець-Подільської духовної семінарії, з якої 1904 за активну національну роботу переведений з попередженням до Київської духовної семінарії. У 1905-06 - учитель російської мови в Черкаському духовному училищі, учитель історії літератури та теорії словесності в Черкаській чоловічій гімназії. З 1905 належав до Української соціал-демократичної робітничої партії. За свою політичну і громадську діяльність постійно перебував під наглядом поліції. У 1906 обраний депутатом 1 Державної Думи, в якій входив до складу Української парламентської громади. У 1906 за участь в українському національному русі заарештований і засланий до Вологодської губ. У 1907 повернувся в Україну. У 1908-17 жив в Одесі. Викладав історію, психологію, логіку в середніх навчальних закладах Одеси. Брав активну участь у роботі місцевих осередків Громади і “Просвіти”, редагував газету “Українське слово”, яку видавав Український комітет. У 1917 переїхав до Києва, де активно займався національно-державотворчою та церковною діяльністю. Входив до складу керівних органів Української соціал-демократичної робітничої партії. З квітня 1917 - член Української Центральної Ради від м.Одеси. З квітня 1918 - на посаді директора департаменту віросповідань УНР. Директор департаменту загальних справ Міністерства віросповідань Української Держави. Восени 1918 Ч., будучи членом Українського військового революційного комітету, брав участь у підготовці збройного повстання проти гетьмана П.Скоропадського. У період Директорії УНР з 26.12.1918 до 11.2.1919 очолював Раду Міністрів і Міністерство закордонних справ УНР. Надзвичайно багато зробив для становлення Української автокефальної православної церкви. За його безпосередньою ініціативою уряд УНР 1.1.1919 проголосив автокефалію УАПЦ. У 1919-20 -професор історії культури в Державному Українському університеті в Кам'янці-Подільському.