* » » Ставлення до етносів та релігій в Римській імперії

**

Ставлення до етносів та релігій в Римській імперії

Содержание:
1) Вступ.
2) Ставлення римлян до інших народів:
a) вплив етруської культури на Рим раннього періоду;
b) Італія після римського завоювання, латинське громадянство;
c) утворення перших провінцій;
d) розширення володінь за часів Імперії, нова провінційна політика;
e) варваризація та падіння Західної Римської імперії.
3) Ставлення до релігій інших народів:
a) рання римська релігія як симбіоз давньоримських, етруських та італійських релігій них уявлень;
b) елліністичні впливи та створення римського олімпійського пантеону;
c) поширення східних культів;
d) раннє християнство.
4) Висновок

Текст:
Протягом багатьох століть Рим був наймогутнішою державою античного світу. Історія Римської держави – це історія нескінченних завоювань, розширення території, загарбань та численних воєн. З невеликого міста-держави Рим розрісся до світової імперії, рівної якій не знає історія стародавнього світу. На шляху римських легіонів траплялись і первісні племена, і високорозвинуті цивілізації. Та важливою рисою римської культури, на відміну від багатьох інших, є дивовижна спроможність римлян сприймати надбання різних культур та здатність застосовувати їх в своєму житті. Знайомлячись з новою культурою римляни намагались перейняти її досягнення, завойовуючи нову територію вони поглинали досягнення народу, що її заселяв. Починаючи військові дії, римляни намагались задобрити богів, але не тільки своїх, а й ворожих, бажаючи переманити бога, відвернути його ласку від ворожого війська та схилити божество на бік римлян. Дуже часто бог заслуговував повагу римлян і залишався серед римських божеств. Саме цим, напевно, можна пояснити численність римського пантеону та різноманітність культів та обрядів, що існували в Римі.

На зорі своєї історії Рим був невеличким містечком у Лацію, області в середній Італії на південь від Тібру. Спершу Рим нічим не вирізнявся серед інших сусідніх міст та перебував під впливом більш високорозвиненої етруської культури, що панувала на той час Лацію, але в VI та на початку V ст. римляни звільнилися від етруського панування. Культура етрусків наклала відбиток на подальший розвиток римського суспільства, римляни перейняли найважливіші здобутки етруської культури та спираючись на ці досягнення створили свою державу. Та на відміну від етрусків римляни відмовилися від царської влади, їх держава спиралась на пересічних громадян і враховувала їхні інтереси. Протягом V ст. римляни утвердили свою гегемонію в Лацію, поступово під їхню владу переходять і етруські міста. В IV–ІІІ ст. Римляни підкорили Етрурію, Кампанію, Самній та ряд інших областей Італії, до складу їхньої держави було включено грецькі міста-держави. В 265 р. римляни захопили етруське місто Вольсінії, і цим було завершено завоювання Італії.
Таким чином, завоювання Італії Римом, що почалося встановленням римської гегемонії в Лацію, тривало майже 200 років. Не можна говорити про безперервний переможний наступ римлян, бо Рим не раз зазнавав поразок. Римові довелося зіткнутися, з такими противниками, які своїм суспільним розвитком стояли нижче за римлян: у більшості італійських племен зберігався ще родовий лад; з другого боку, Рим боровся з народами, які стояли вище за нього в культурному відношенні, – з етрусками та італійськими греками, але в цих народів не було політичної єдності, їх армія була переважно найманою, тоді як римські воїни захищали власні інтереси. Мабуть, саме тому ці народи змушені були підкоритися Римові. В успіхах Риму велику роль відіграла дипломатія : принцип divide et impera – поділяй та володарюй – був провідним у зовнішній політиці Риму. Майже в кожній війні Рим виступає в союзі з іншими племенами чи містами. Він нерідко розладнує союз своїх противників, і це дає перемогу. Наслідком римських завоювань було утворення федерації підкорених Римові племен та міст і поширення рабовласницьких відносин на території всього Апеннінського півострова.
Підкорення Римом італійських племен та міст не означало створення централізованої держави. Міста та племена жили ще самостійним, відособленим життям. Сам же Рим зберігав риси міста-держави, з яким підкорені міста і області перебували в договірних відносинах. Цей договір був примусовим. Різні племена та міста ввійшли до федерації не на однакових правах. Деяким з них було дароване право римського громадянства. Такі міста називались муніципіями. Муніципії зберігали автономію у розв’язанні питань внутрішнього життя. Деякі з них користувалися повними правами, інші не мали політичних прав – їх громадяни не могли брати участь у політичному житті, тобто не мали права голосу. Нижче міст, які дістали римське громадянство, стояли міста, що мали латинське громадянство. Третьою (найчисленнішу) групу складали союзники. Умови союзних договорів також були неоднаковими. Спільним було те, що всі союзні міста позбавлялись права вести власну зовнішню політику і зобов’язувались надавати військову допомогу.
Населення Риму та завойованих областей поділялося на кілька груп, які розрізнялися за ступенем правоздатності. Повну правову здатність мали тільки римські громадяни (cives). Повна правоздатність характеризувалась такими рисами: a) jus connubii – право шлюбу, тобто право брати квіритський шлюб, який супроводився певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадок та ін.); б) jus commercii – повна майнова правоздатність з правом звертатись до римського суду для захисту своїх майнових інтересів; в) jus sufragii – право голосу, тобто участі у народних зборах; г) jus honorum – право висувати свою кандидатуру на державні посади.
Поняття “латини” стосувалось спершу жителів вільних латинських міст. За договорами з Римом їм було надано jus comercii (майнову правоздатність) , а деяким надавалося і jus connubii (право шлюбу). Jus migrationis давало право громадянам союзних міст дістати право повного громадянства при переселенні в Рим.
Після Латинської війни (340-338 рр.) деякі жителі міст Лацію дістали право римського громадянства, інші ж продовжували називатись латинами. За ними зберігалось право шлюбу та майнова правоздатність, однакова з римлянами, але вони не брали ніякої участі у римському політичному житті. Правда, коли вони переселялися до Риму і проходили ценз, вони ставали повноправними громадянами. Так утворилась категорія латинського громадянства, яка поширювалася і на племена нелатинського походження.
Заморські території були організовані на інших засадах, ніж італійські області, де послідовно було впроваджено принцип примусової федерації. До них починають застосовувати термін “провінція” (provincia), що спершу означав доручення, як правило військове, яке давалося магістратові. Пізніше це слово стали застосовувати також і до завойованих територій. На перших порах Рим не встановив будь-якої певної системи провінційного управління. Провінційна система управління склалась поступово. Не було прийнято будь-яких загальних законів, що стосувались управління та становища всіх провінцій. Існували окремі положення для тих чи інших провінцій, які визначались сенатом або правителями провінцій. Завойована область перебувала у віданні римського магістрата, який повновладно в ній розпоряджався. Вступаючи на посаду, провінційний магістрат видавав звичайно едикт, в якому зазначав, якими положеннями він керуватиметься при розгляді тих чи інших питань. Майже всі підкорені міста мали платити великі податки, а частина завойованої території оголошувалась “громадським полем” (ager publicus). У своєму ставленні до жителів провінцій римляни взяли багато від карфагенян та Сіракузької держави, де утворилась еліністична система управління підкореними народами з характерним для неї поділом завойованої території на привілейовані міста та позбавлене прав сільське населення.
Становище міст, які входили до складу провінції, було різне. Більша частина міст, які платять податок, підлягають правителеві провінції і зберігають автономію лише у вирішенні внутрішніх питань. Поряд з ними існували вільні міста, які в свою чергу поділялись на кілька категорій. Права міста його свобода могли бути встановлені спеціальним союзним договором. Вони користувались повною автономією, не платили податків, але під час війни мусили надавати допомогу військом та кораблями. В окремих випадках свобода не випливала з договору, а була гарантована сенатом. Такі міста користувались автономією та вели власне судочинство. Організуючи провінції римляни користувалися принципом : “поділяй та володарюй”. Провінції розглядалися, як помістя римського народу, в першу чергу його прибуткова стаття.
Завоювання проводились часто з винятковою жорстокістю. Під час захоплення Сардінії, було частково перебито, а частково захоплено в полон близько 80 тисяч сардинців. Обернені в рабство вони продавались по такій ціні, що склалось прислів’я: “Дешевий, як сард”.

Тип файла: doc
Язык файла: Украинский

Скачать файл: Ставлення до етносів та релігій в Римській імперії бесплатно

stavlennya_do_etnosv.doc [83 Kb] (cкачиваний: 1)



Оставить

Отзывы о работе

Популярные работы

Рефераты







Курсовые







Дипломные








Навигация


Оформление работ

  • Оформление рефератов
  • Правила оформления реферата
  • Оформление ссылок реферата

  • Интересное