*Реферати, курсові, дипломні роботи » Контрольна » Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя

**

Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя

Текст:
Україна в складі СРСР.
Бурхливі революційні події 1917-1920 рр., як відомо, закінчилися встановленням в Україні так званої "радянської державності". Конституцією Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) вважалася юридичне незалежною державою. Формально вища влада в республіці належала радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль рад поступово знижувалась і зрештою дійшла до декоративних функцій. Уся повнота влади зосередилася в руках ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України та вищого органу виконавчої влади - Ради Народних Комісарів УСРР. Суверенітет Української СРР був дуже вузьким і обмеженим, бо повністю підлягав і спрямовувався центральною владою в особі РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У, Червоною армією, каральними органами (ЧК) і Вищою Радою Народного Господарства РСФРР. Контроль центру над новоствореними національними республіками спочатку пояснювався необхідністю спільної боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Улітку 1919р. державна партія під виглядом "воєнно-політичного союзу" провела об'єднання найважливіших сфер життєдіяльності радянських республік під наглядом Москви. Фактично УСРР перетворювалася на автономний регіон унітарної держави, який задовольняв потреби центру в людських та матеріальних ресурсах в умовах громадянської війни. Початок мирного етапу розвитку вимагав певних змін в національно-державній сфері, розширення прав радянських республік. 28 грудня 1920 р. представники Російської Федерації В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, і представник УСРР X. Раковський - з другого підписали Союзний робітничо-селянський договір про воєнний та господарський союз, за яким об'єднували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі ради народного господарства. Об'єднані наркомати входили до складу Рад-наркому РСФРР, при українському уряді мали своїх уповноважених. На V Всеукраїнському з'їзді рад (лютий-березень 1921 р.), де проти договору виступили представники Української Комуністичної партії (УКП) та українські лівоесери, документ було ратифіковано.
Аналогічні угоди були складені Радянською Росією і з іншими республіками. Так виникла договірна федерація радянських держав, де роль загальнофедеративних інститутів влади виконували органи державної влади і державного управління Російської Федерації. Ця обставина викликала невдоволення з боку населення, керівників національних республік, що відстоювали ідеї суверенітету. Своєрідним виразником опозиції щодо планів поглинення України Російською Федерацією став X. Раковський, який очолював український радянський уряд з 1919 по 1923 рр. Всіля-ко протистоячи політиці обмеження суверенних прав республіки, він розвинув активну зовнішньополітичну діяльність. На початку 1921 р. УСРР підписала мирні угоди з Литвою, Польщею, Латвією, Естонією, в 1922 р. - з Туреччиною. Глава уряду Раднаркому України став також ініціатором щодо конкретизації відносин між РСФРР і УСРР. ЗО грудня 1922 р. в Москві відбувся І Всесоюзний з'їзд рад, який затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. До складу новоутвореної держави ввійшло 4 республіки: РСФРР, Закавказька Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР. Наз'їзді було обрано Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК), чотирьох голів ЦВК, від України - Г. Петровського. Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з'їзді рад СРСР в січні 1924 р. На ньому була прийнята перша союзна Конституція, що складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) затвердив новий текст Конституції УСРР, в якій законодавче закріплював входження республіки до складу Союзу РСР. Юридичні акти, пов'язані із створенням союзної держави, фактично ще більше обмежили суверенні права України. Маючи за Конституцією 1924 р. декларативне право на вільний вихід з Союзу, республіка реально відчула на собі весь тягар центральних загальносоюзних установ, що маскували безмежну владу єдиної Комуністичної партії на просторах багатонаціональної країни. Так, провідні напрями життєдіяльності країни (військово-морські та закордонні справи, зовнішня торгівля, залізничний транспорт) повністю входили до компетенції тільки союзного уряду. Центральним структурам об'єктивно, шляхом створення так званих союзно-республіканських наркоматів підпорядковувалися фінансова система, питання праці, продовольства, промисловості. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали тільки шість інших наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Але й вони ідеологічно та матеріально залежали від центрального апарату.
Здійснення політики українізації у сфері державного будівництва, освіти, культури, духовного життя.

ХII з`їзд РКП(б), що бідбувся в Москві 17-25 квітня 1923 р., проголосив політику “коренізації”. Рішуче висловившись “проти пережитків великоруського шовінізму”, з`їзд постановив: ширше залучати місцеві кадри до органів управління республік, видати закони про вживання рідної мови в усіх державних установах, створити національні військові формування, розширити видання літератури національними мовами, розвивати національне шкільництво тощо. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою “українізація”.
Як можна було сподіватися, резолюції з`їзду впроваджувалися у життя дуже повільно і з великими перешкодами, бо на місцях засіли, в більшості, централісти, які були ворогами не тільки державної самостійності, а й навіть культурної осібності. Так, секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив одним із засновників теорії “боротьби двох культур”, за якого “передова пролетарська російська культура” повинна була перемогти “відсталу, пов`язану із селянством українську”. Що тут казати, коли людиною, якій було доручено справу українізації, був Еммануїл Квірінг - відомий противник українства. Загострювалася боротьба всередині КП(б)У. Тому ЦК РКП(б) вирішив зняти Квірінга з посади генерального секретаря КП(б)У, а на його місце прислав Лазаря Кагановича, який заходився по-чиновницькому ретельно втілювати в життя офіційний курс партії.
Результати українізації 20-х рр. Були по-справжньому вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. Зросла з 35 до 54%. Частка корінної національності серед членів КП(б)У в той же час зросла з 23 до 52%. З 24 р. Почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і, неспівставно меншою мірою, еліта почали швидко поповнюватися за рахунок місцевих національностей, передусім українців. Розширювалася мережа українськомовної преси й видавництв – понад половину книжок, газет і журналів стали видавати українською мовою. У 1929 р. В УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Процес українізації охопив навіть регіони інших республік, де проживали українці (північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід). Тут також відкривалися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. 20-ті роки, період утілення в життя політики українізації, стали часом небувалого піднесення української культури й науки. Держава турбувалася про розвиток підвищення рівня освіти.

Тип файла:
Язык файла:

Скачать файл: Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя бесплатно

Скачать: nacionalna_politika.doc
Загрузил(а): Ksyusha
Скачали: 4
Размер: 0 b
Дата: 5-04-2013, 14:37
Формат файла: doc



Оставить

Отзывы о работе

Популярные работы

Рефераты







Курсовые







Дипломные








Навигация


Оформление работ

  • Оформление рефератов
  • Правила оформления реферата
  • Оформление ссылок реферата

  • Интересное