*Реферати, курсові, дипломні роботи » Матеріали за 05.04.2013

**

Походження термінів “Русь” та “Україна”

Актуальність теми
Український народ сповнений духу національно-культурного відродження. Це знаходить свій вияв, зокрема, у прагненні мільйонів людей до пізнання власної історії. Народ гостро відчув наслідки здійснюваної сталінщиною впродовж трьох поколінь деформації історичної свідомості і не хоче більше миритися з цим.
Потяг до історії поєднується з недовірою до сучасних істориків. Певною мірою ця недовіра обгрунтована. Багато науковців, особливо старшого віку, не можуть звільнитися від хибних стереотипів. Деякі з них й досі протестують проти «очорніння славного минулого» і в наступальному стилі демонструють відданість «принципам». Для більшості ж просто потрібен час, щоб заново осмислити свій предмет, розібратися в архівному матеріалі і методах дослідження. Перші створені з позицій нового мислення книги вже виходять у світ.
Що ж має дістати читач, поки сучасна історична наука здійснюватиме свою перебудову? Перш за все твори В. Б. Антоновича, М. С. Грушевського, М. І. Костомарова, Д. І. Яворницького та інших класиків української історіографії — призабуту, а в недавньому минулому — нерідко заборонену історико-культурну спадщину. У 1988—1989 рр. ці твори друкувалися в журналах і навіть в газетах, звучали по радіо. Починаючи з 1990 р. з'явилися передруки, десятків книг наших класиків.
Останнім часом актуалізувалася дискусія про те, якому народові належить давньоруська історична спадщина, включаючи мову, культуру, державність. Відомо, що до революції немало російських вчених вважали Київську Русь невід'ємною частиною національної історії Росії, а українські вчені — відповідно України. Серед розмаїття точок зору полярними виявилися концепції М. П. Погодіна і М. С. Грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі.

Правове становище Гетьманщини у складі Росії (1654 - друга половина ХVІІІст.)

Україна, пройшовши через віки поневірянь і страждань, стала нарешті незалежною самостійною державою. Тепер можна впевнено сказати, що ідея незалежної України ввійшла у свідомість нашого народу, дев’яносто відсотків якого проголосували на референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність. Україна безкровним способом виборола можливість йти еволюційним шляхом, історично і природно. Історичний досвід, сучасні політичні, економічні, соціальні й культурні реалії, приклади цивілізованих країн світу переконують, що тільки така історична структура, як незалежна самостійна демократична держава може забезпечити народу гідне життя, економічне, соціальне і культурне піднесення, сприяти поступу, прогресу країни, її участі у розвитку цивілізації.
Актуальність теми.
Після проголошення 1 серпня 1991 року Акту про незалежність України спостерігається надзвичайне зростання інтересу широкої громадськості до українсько-російського договору 1654 року.
Білі й чорні плями української історії поступово наповнюються реальним змістом, розкриваються перед нашим народом, якого в радянські часи спрямовано, терористичними методами позбавляли національної історичної пам'яті.
Українсько-російський договір 1654р., так само як і наслідки цього договору, для історії України піддавалися найбезсоромнішій фальсифікації. Це набуло особливо потворних форм, коли була свідомо організована злочинна акція імперсько-комуністичної системи проти українського народу - видання у 1953 році "Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією, схвалених ЦК КПРС". Їм надавався статус канонічного, нормативного, ідеологічно-партійного документа, що його абсолютно всі мусили беззастережно сприймати і виконувати як закон.

Суспільний та державний лад Київської Русі (VI – початок XIII ст.)

Вступ.
Для розуміння правових відносин в широкому розумінні цього слова, необхідно звернутися в глибину історії формування суспільства, держави і звичайно ж формування правових відносин на тому чи іншому етапі розвитку людства.
Згідно з міфологічними уявленнями наших предків порядок установлений на землі, розглядається ними як складова всесвітнього порядку, започаткованого Творцем. З огляду на це і формувались уявлення людей про їхнє місце у світі, про взаємини з іншими людьми, про права та обов’язки, державний устрій тощо.
Таке розуміння було характерним для більшості народів, про що свідчать преші літературні пам’ятки Стародавнього Сходу, Греції, Риму, а також Київської Русі, але це поняття мало місце тільки на початковій стадії виникнення цього світогляду.
З розвитком суспільства розвивались погляди на державні відносини, набували свого напрямку і етнічного відтінку. Це сталося на етапі з’ясування питання про взаємний зв’язок порядку небесного і відносин на землі, тобто – велика роль у формуванні та становленні поглядів на державу і право відведена релігії.
Становлення державно-правової думки в ранньофеодальній Київській Русі також відбувалось під впливом християнської релігії, яка у 988 році стала державною. Це підтверджують перші літературні пам’ятки того часу, це: “Слово про закон і благодать” київського митрополита Іларіона, притчі про людську душу і тіло Кирила-ченця, “Повість про сліпого й кульгавого” в “Повісті временних літ” Нестора-літописця 1113 р. та інших.
Ці пам’ятки літератури Київської Русі відображають розвиток правових відносин у житті тогочасного суспільства: укріплення державності, збереження єдності першої слов’янської держави, піднесення її міжнародного авторитету та вирішення проблем влади та права, що стало базою для формування правової системи, теоретично обґрунтованих концепцій теорії походження держави, правових та інших відносин.

Реформи Петра I і їхнє значення

В царствование Петра Першого були проведені реформи в усіх областях державного життя країни. Многие з цих перетворень уходят коренями в XVII сторіччя - соціально-економічні перетворення того часу стали передумовами реформ Петра, задачею і змістом яких було формування дворянсько-чиновничьего апарату абсолютизму.
Обостряющиеся класові протиріччя призвели до необхідності підсилення і зміцнення самодержавного апарату в центрі і на місцях, централізації управління, побудови стрункої і гнучкої системи управлінського апарату, строго контрольованого вищими органами влади. Необхідно було також створення боєздатної регулярної військової сили для проведення більш агресивної зовнішньої політики і подавления рухів ,що почастішалися народних. Вимагалося закріпити юридичними актами панівне положення дворянства і надати йому центральне, керівне місце в державному житті. Всі це в сукупності і зумовило проведення реформ в різноманітних сферах діяльності держави.
Два з половиною сторіччя історики, філософи і письменники сперечаються про значення Петровских перетворень, але поза залежністю від точки зору того або іншого дослідника всі сходяться в одному - це був один з наиважнейших етапів історії Росії, завдяки якому всю її можна поділити на допетровську і послепетровскую епохи. В російській історії тяжко знайти діяча, рівного Петру по масштабам інтересів і умінню бачити головне в що вирішується проблемі. Конкретна же історична оцінка реформ залежить від того, що вважати для Росії корисним, що - шкідливим, що - головним, а що - другорядним.
Знаменитий історик Сергей Михайлович Соловьев, що, напевно, найбільш глибоко досліджував особистість і вчинки Петра Великого, писав:" 1Различие поглядів... Відбувалося від громадности діла, досконалого Петром, тривалості впливу цього діла;
Ніж значительнее що-нибудь явище, тим більш разноречивых поглядів і думок породжує воно, і тим долее тлумачать про ньому, ніж долее відчувають на собі його вплив".

Фінанси Запорозької Січі та Гетьманщини

Існування Запорозької Січі припадає на кінець ХVІ початок ХVІІІ столітть. В цій “військово-політичній організації” функціонувала система економічних відносин. Дослідивши фінанси Запорозької Січі можна зробити порівняння з фінансами України теперішньої.
Уряд Росії активно втручалась в економічне життя Гетьманщини. Необхідно дослідити, до яких наслідків призводили ці втручання.

1. ФІНАНСИ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ
Державно – політичний устрій Січі.
“Значну роль в економічному ровитку українськиїх земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Воно успішно освоювало землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного причорномор”я і Приазов”я. В середині XVІ ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відігравала Запорозька Січ, що виникла на нижньому Подніпров”ї в середині XVІ ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громодсько-індивідуальною господарсьокою системою, яка грунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.” [4-181с.]
“Економічна система запорозького козацтва складалася з двох секторів: січового і індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося на загальнгосічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господарської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя, Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорозький уряд не розпоряджався. Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя – рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною і Росією.

Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя

Україна в складі СРСР.
Бурхливі революційні події 1917-1920 рр., як відомо, закінчилися встановленням в Україні так званої "радянської державності". Конституцією Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) вважалася юридичне незалежною державою. Формально вища влада в республіці належала радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль рад поступово знижувалась і зрештою дійшла до декоративних функцій. Уся повнота влади зосередилася в руках ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України та вищого органу виконавчої влади - Ради Народних Комісарів УСРР. Суверенітет Української СРР був дуже вузьким і обмеженим, бо повністю підлягав і спрямовувався центральною владою в особі РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У, Червоною армією, каральними органами (ЧК) і Вищою Радою Народного Господарства РСФРР. Контроль центру над новоствореними національними республіками спочатку пояснювався необхідністю спільної боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Улітку 1919р. державна партія під виглядом "воєнно-політичного союзу" провела об'єднання найважливіших сфер життєдіяльності радянських республік під наглядом Москви. Фактично УСРР перетворювалася на автономний регіон унітарної держави, який задовольняв потреби центру в людських та матеріальних ресурсах в умовах громадянської війни. Початок мирного етапу розвитку вимагав певних змін в національно-державній сфері, розширення прав радянських республік. 28 грудня 1920 р. представники Російської Федерації В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, і представник УСРР X. Раковський - з другого підписали Союзний робітничо-селянський договір про воєнний та господарський союз, за яким об'єднували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі ради народного господарства. Об'єднані наркомати входили до складу Рад-наркому РСФРР, при українському уряді мали своїх уповноважених. На V Всеукраїнському з'їзді рад (лютий-березень 1921 р.), де проти договору виступили представники Української Комуністичної партії (УКП) та українські лівоесери, документ було ратифіковано.

Пилип Орлик (1672-1742)

Народився Пилип Орлик 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині. Рід Орликів походить із старої баронської фамілії, поширеної у Чехії, Моравії та Шлезьку. Один з представників цього роду за часів гуситського руху ХIV — початку ХV ст. перебрався до Польщі, а відтак до Литви. Саме від цієї лінії й походять предки Пилипа Орлика.
1673 року під час польсько-турецької війни у битві під Хотином загинув його батько. Початки освіти П. Орлик здобув, ймовірно, у єзуїтській школі у Литві. Пізніше вступив у Києво-Могилянську академію, яку закінчив 1694 року. 1698 року посів посаду кафедрального писаря у Київській митрополії. Того ж року одружився з дочкою полтавського полковника Герцика Ганною. Близько сходиться із викладачем Колегіуму, відомим церковно-політичним діячем, філософом та письменником Стефаном Яворським, який був його добродієм і повірником. З 1700 року завдяки протекції Стефана Яворського обіймає посаду канцеляриста, потім старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії, керуючого справами Генеральної військової канцелярії. На освіченого молодого інтелігента звернув увагу гетьман Іван Мазепа, якому Пилип Орлик 1695 року написав панегірик «Алкід Російський». 1702 року народився син Орлика — Григір, хрещеним батьком якого був Мазепа. 1707 року Орлик стає генеральним писарем Війська Запорозького, одним з найближчих помічників Івана Мазепи, виконує важливі дипломатичні доручення гетьмана у його таємних зносинах з антиросійською польською верхівкою. У жовтні 1707 року Мазепа утаємничує Орлика у свої плани підготовки антиросійського повстання і шведсько-українського союзу.

Ієремія Вишневецький

Актуальність даної праці можна розглядати в контексті реабілітації історичних осіб, що досі вважалися викресленими з нашої історії. Однак якщо такі постаті як Іван Мазепа, Іван Виговський, уже давно стали, так би мовити, “своїми” , то з Ієремією Вишневецьким справа складніша, враховуючи його славу cosacorum terror (постраху козацтва). І тут, природно, виникає запитання: а навіщо потрібно реабілітувати князя Ієремію (Ярему)? Чи зможе цей один з найзапекліших противників Б.Хмельницького стати в очах українців якщо не героєм, то видатним діячем, гідним шани, поваги, а бодай простого розуміння, чому він став таким, яким його знають на Україні. Аби відповісти на це запитання, потрібно поставити інше: а що ми, власне, знаємо про князя Ієремію? І ось тут натикаємося на відсутність в українській історіографії цілеспрямованих праць на цю тему – досліджувати ворогів якось “не прийнято”. Загальноприйнятою на Україні точкою зору є та, що поляки, мовляв, трактують Ієремію героєм, а українці – перевертнем, зрадником, ворогом народу. Але, виявляється, з поляками не все так просто, як здається. Протягом останніх півтора століття суспільно-політична кон’юнктура породжувала щоразу різні погляди на князя Ярему в польській історіографії (ми не беремо до уваги різного роду панегірики). В 60-х рр. минулого століття борці за відновлення польської державності бодай символічно починають зважати на українське питання, тож героїзувати постать Ієремії Вишневецького було недоречно і невигідно. Пізніша польська історична думка породжує критичні, різкі погляди на минуле шляхетської Польщі. Представник т. зв. “позитивістського” напрямку в польській історіографії 19 ст. Кароль Шайноха, віддаючи належне відвазі й заповзятості князя І.Вишневецького, не обходить увагу його сваволю, що не зважала ані на закон, ані на короля.

Роксолана

Татари
Найбільшою небезпекою були татари. Рік у рік на міста й села України налітали їхні загони, котрі все плюндрували, вбивали старих і немічних, гнали в полон тисячі людей і продавали їх у рабство в кримському порту Кафі, який українці називали «упирем, що п'є руську кров». Ці наскоки були для татар економічною необхідністю, оскільки відносно примітивне скотарське господарство не в змозі було задовольнити всі їхні потреби. Лише в обмін на рабів татари могли одержувати потрібні їм готові вироби та предмети розкошів з Оттоманської імперії. В українських народних піснях часто відображалися страшні наслідки цих наскоків:
Сеї ночі в опівночі
Ще кури не піли,
Як татари в наші гори
З вітром налетіли.
Особливо спустошливими були татарські набіги на Київщину та Брацлавщину наприкінці XVI — на початку XVII ст. (хоч Галичину, Волинь та Поділля вони
також не щадили). Так, за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 наскоків, а з 1600 по 1647 р.—70. Середня чисельність захоплених у полон за один раз наближалася до 3 тис., хоч часом вона сягала аж ЗО тис. Так чи інакше, українці зазнавали серйозних втрат. Лише на Поділлі між 1578
і 1583 рр. кожне третє село було або зруйноване татарами, або стало безлюдним.

Аграрна реформа П.Скоропадського

Загальновизнано, що в багатовіковій історії українського народу чимало (іноді — занадто багато) драматичного й повчального. Періоди злетів і піднесення, розквіту державного будівництва чергуються з драматичною боротьбою за національне існування, напруженим протиборством з іноземними поневолювачами, повсякденним відстоюванням права на власну національну ідентичність, своє місце в історії. Не бракує в ній і такого, що можна, здавалося б, визначити як "пропащий час". Але й тоді нібито вже приспана назавжди національна енергія йшла вглиб, з тим, щоб згодом вийти на поверхню суспільно-політичного життя, привести в дію розбуджені сили начебто безнадійно "неісторичної нації".
Ось чому знову й знову привертають суспільну увагу, розбурхують уяву, хвилюють, викликають палкі суперечки, а іноді й гострі дебати події Української революції 1917-1921 рр. Феномен визвольних змагань України вісім десятиріч перебуває в епіцентрі наукових дискусій, породивши таку літературу, порівняння з якою щодо кількості може витримати у вітчизняній історії хіба що доба Богдана Хмельницького.
“1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі”. Але й за цих обставин на землях Наддніпрянщини відбулося народження українства як політичної нації (В.Винниченко назвав це "відродженням нації"). За словами видатного історика І.Лисяка-Рудницького, "просто на очах, упродовж місяців чи максимально двох-трьох літ, відбувся у головокружно прискореному темпі процес національної кристалізації, що нормально повинен був простягатися на десятиліття. Це не міняє нічого в тому, що українська революція була поражена всіма дитячими недугами політичної недозрілости; що засадниче завдання впорядкування “стихії” осталося не розв'язане; що наддніпрянське українство, хоч і піднялося вже тоді до ідеї держави, але фактично до “власнодержавного” життя було ще не доросло й тому не зуміло ідеї держави виповнити конкретним змістом і тільки вичерпалося в черзі непослідовних і суперечних спроб розв'язати державницьку проблему (У НР, Гетьманщина, УРСР)".
Назад 1 2 Вперед


Популярні роботи

Реферати







Курсові







Дипломні








Навігація


Оформлення робіт

  • Оформлення рефератів
  • Правила оформлення реферату
  • Оформлення посилань реферату

  • Цікаве