NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Текст:
Актуальність теми
Український народ сповнений духу національно-культурного відродження. Це знаходить свій вияв, зокрема, у прагненні мільйонів людей до пізнання власної історії. Народ гостро відчув наслідки здійснюваної сталінщиною впродовж трьох поколінь деформації історичної свідомості і не хоче більше миритися з цим.
Потяг до історії поєднується з недовірою до сучасних істориків. Певною мірою ця недовіра обгрунтована. Багато науковців, особливо старшого віку, не можуть звільнитися від хибних стереотипів. Деякі з них й досі протестують проти «очорніння славного минулого» і в наступальному стилі демонструють відданість «принципам». Для більшості ж просто потрібен час, щоб заново осмислити свій предмет, розібратися в архівному матеріалі і методах дослідження. Перші створені з позицій нового мислення книги вже виходять у світ.
Що ж має дістати читач, поки сучасна історична наука здійснюватиме свою перебудову? Перш за все твори В. Б. Антоновича, М. С. Грушевського, М. І. Костомарова, Д. І. Яворницького та інших класиків української історіографії — призабуту, а в недавньому минулому — нерідко заборонену історико-культурну спадщину. У 1988—1989 рр. ці твори друкувалися в журналах і навіть в газетах, звучали по радіо. Починаючи з 1990 р. з'явилися передруки, десятків книг наших класиків.
Останнім часом актуалізувалася дискусія про те, якому народові належить давньоруська історична спадщина, включаючи мову, культуру, державність. Відомо, що до революції немало російських вчених вважали Київську Русь невід'ємною частиною національної історії Росії, а українські вчені — відповідно України. Серед розмаїття точок зору полярними виявилися концепції М. П. Погодіна і М. С. Грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі.
Щоб досягти компромісу між цими крайніми позиціями, в радянській історіографії післявоєнного періоду вводиться поняття єдиної давньоруської народності, яка нібито дала початок трьом спорідненим народам — російському, українському і білоруському. Мета компромісу полягала не стільки в поділі «по справедливості» давньоруської спадщини, скільки у спробі обгрунтувати історичними «фактами» суто політичну концепцію злиття націй. Існував нібито один народ, потім через зовнішні несприятливі обставини (татаро-монгольське завоювання) він роздрібнився, а після возз'єднання в кордонах однієї держави треба поступово позбутися національних відмінностей і повернутися до першооснови.
Етногенез східних слов'ян й досі неясний, бо ототожнення Київської Русі з «колискою» трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженням у цьому напрямі.

Мета реферату:
Розглянути існуючі концепції походження термінів “Русь” та “Україна” у викладі відомих істориографів минулих століть та сучасних істориків – науковців, а також офіційно прийняту версію сучасних українських істориків.

У даному рефераті досліджено роботи істориків і викладено чотири версії походження термінів “Русь” та “Україна”:
1. теорія південно-слов’янського походження термінів (автори: М. Максимович, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко),
2. теорія північно - норманського походження термінів (М. Погодін, І.Крип’якевич, Х.Ловмянський, Л.Мюллер),
3. територіально - географічна теорія (С.Шелухин, О.Братко-Кутинський, М.Аркас),
4. теорія об’єднання слов’яно – скандинавських племен (О.Субтельний, П.П.Толочко, Д.Н.Козак та ін. ).

Розділ 1. Довідниковий матеріал.
Спочатку зверемось до довідникового матеріалу. В книзі “Шляхами віків. Довідник з історії України” (вид. у 1993р.) [1] читаємо: ”Останнім часом в істороичній науці дискутуються дві етимології слова “русь”. Одні лінгвісти і історики дотримуються думки про скандинавське походження цього слова, інші – про південноруське, середньодніпровське.
“Повість временних літ” та інші найдавніші літописи вважають русь заморським варязьким (норманським) народом, князі якого були закликані княжити в Новгороді, Білоозері, Ізборську та інших північних містах східних слов’ян.
Звідкіля тільки не виводили русь вчені! З Фінляндії та Пруссії, з Фрісландії і землі балтійських слов’ян, з Литви й острова Ругена, з мордви і навіть із Хозарії. Згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями саме слово русь –фінського походження (ruotsi), вживалося спочатку для позначення скандинавів, що складали потім дружини давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східно-слов’янських землях розбавлялися слов’янами і ставали поліетнічними (різноплеменними).
Термін “Русь” поширюється на всіх дружинників взагалі, в тому числі й слов’янського походження. Назва “русь” розповсюджується насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян. У літописах та інших давніх джерелас Руссю називалась уся територія, яку посідали руські люди, тобто східні слов’яни. Цим же словом (варіант – “Руська земля”) іменували і Давньоруську державу.
Про термін “Україна” Вперше вжитий у Київському літописі під 1187р. Щодо Переяславської землі. Однак через два роки це джерело назвало словом “Україна” південну окраїну Галицько – Волинської землі. А Галицько – Волинський XIIIст. називає “Україною” частину північної Волині, що межувала з Польщею. Цей літопис іменує українцями навіть ... поляків, що мешкали поблизу галицького рубежа (“ляхи україняни”).Отож, термін “Україна” тоді не мав етнокультурного змісту, ним позначалися лише південна чи західна окраїни Південно-Західної Русі. І не лише Південно-Західної. Наприклад, у документах Російської держави XVIст. часто-густо трапляються “України” рязанські, мещерські, тульські, литовські й навіть німецькі й татарські! Зрозуміло, що і в цих випадкахйшлося про окраїни Московського царства.
Не випадково, саме слово “українець” як визначкння національної приналежності людини з’явилося в нашій мові набагато пізніше, в XVIII – XIXст. До того всі східні слов’яни називали себе русьими. Поступово у Південно-Західній Русі змінювалося значення слова “Україна”, вона набувала етнічного змісту і протягом XVII- XVIIIст. стало означати національну територію українського народу. Але лише у XIXст. термін “український” замінив раніше вживане офіційне “малоросійський”.
У “Малому словнику історії України” (вид. 1997р.) [2] ви кладена більш сучасна точка зору істориків на проблему походження термінів “Русь” та “Україна”: Питання етногенезу українців залишається дискусійним. Українська історична традиція (М.Грушевський, П. Дорошенко та ін.) виводить витоки українськоо народу з первісного землеробного населення, яке набуло етнічної ідентичності напередодні давньоруської держави. В російській історіографіїї існувала концепція М. Погодіна, за якою українці – це вихідці з Галичини та Волині після татаро-монгольської навали, які заселили землі на яких раніше проживали росіяни, ще емігрували на північ.
Радянська історіографія стверджувала, що українська народність сформувалася в ХІІ-XVст. у наслідок поділу давньоруської держави на росіян, українців та білорусів.
Традиційними територіями розміщення укрїнців були й залишаються такі історично-етнографічні зони , як Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина, Полісся, Прикарпаття, Волинь, Закарпаття. Значно менше українців у Криму та на Донбасі.
У складі українського народу існують невеликі за кількістю етнографічні групи – гіцули, лемки, бойки, русини – в західних областях, литвини та поліщуки – на Поліссі...

Русь – у давньоруських писемних пам’ятках має чотири значення: етнічне – народ, плем’я тощо; соціальне – суспільний прошарок або стан; географічний – як територія, земля; політичне – держава.
Існує багато концепій походження слова “Русь”: скндинавська (від місцевості зі схожою назвою), наддніпрянська (від назв річок із коренем “рос” у басейні Дніпра), фінська (від слова “ruotsi”, яким фінськи племена називали варварів) та ін. Достеменно відомо, що “Русь” назвали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов’янських землях розбавлялися слов’янами і рбилися поліетнічними. Термін поширювався спочатку на всіх дружинників взагалі, в тому числі на слов’ян, далі на народ, насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні на Середній Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян і на їхню державу.

Руси (роси) – назва етносу, відомості про який вперше трапляються у працях арабських та візантійських авторів з середини VI ст. Найпоширенішим є погляд, що руси походили з частини середньодніпровських слов’ян зарубенецької культури та слов’янізованих нащадків сарматів – роксоланів, відомих з IV ст. Під назвою росомонів і складали південно-схидний компонент антського союзу.
Руси займали територію Надросся, Надтясминня та дніпровського лісостепового лівобережжя. Внаслідок експансії аварів і розпаду антського союзу руси разом із полянами та сіверянами в кінці VI - VIІ ст. утворюють на Середній Наддніпрянщині нове ранньодержавне об’єднання, назва якого наймовірніше була Рос. Після хозарської навали в середині VIІІ ст і розгрому основних життєвих центрів Русів вони зливаються з полянами після чого етнонім “поляни” поступово замінюється назвою “Роси “ (“Руси”).”
“Откуда есть пошла Русская земля” – це питання, поставлене ще літописцем Нестором наприкінці ХІ – чи на початку ХІІст. дискусійне і сьогодні, як і 200 років тому. Джерела у переважній більшості містять свідчення і не досить конкетні, і далеко не однозначні. Вібіркове їх використання породило теорії про південне і північне походження еноніма “Русь”, теорію соціального змісту терміна “Русь”, що первісно означав лише знать, а не весь народ, теорію териториального походження, а також теорію об’єднання слов’яно-скандинавських племен в єдину державу – “Русь”.

Тип файла:
Язык файла:

Скачать реферат: Походження термінів “Русь” та “Україна” бесплатно