NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Текст:
Суть теорії прогресу була покладена в основу і марксистського історичного матеріалізму. “Завдяки тому простому факту, що кожне наступне покоління знаходить продуктивні сили, набуті попереднім поколінням, і ці продуктивні сили служать йому сирим матеріалом для нового виробництва, – завдяки цьому факту утворюється зв’язок у людській історії, утворюється історія людства, яка тим більше стає історією людства, чим більше зросли продуктивні сили людей, а отже і їхні суспільні відносини” [9, 402]. Правда, Маркс був далекий від уявлення історичного процесу рівною прямою лінією, як його уявляли собі деякі просвітителі. У його інтерпретації прогрес був поданий у вигляді спіралі, на кожному новому витку якої повторювалися ніби головні етапи розвитку попередніх епох: зародження, кульмінація, занепад, формування нових суспільних відносин і т. д. Крім того, на відміну від просвітителів, основоположники марксизму вважали, що в історії немає якогось незмінного, єдиного на всі часи змісту: “Історія так само, як і пізнання, не може одержати остаточного завершення в якомусь досконалому, ідеальному стані людства” [6, 275]. Проте послідовники марксистської теорії, незважаючи на застереження її творців, цю мету в історії усе ж знайшли - побудову справедливого комуністичного суспільства.
Проте вже з кінця XIX ст. усі глобальні схеми прогресу в науці стали зазнавати критики. У чому ж полягала слабкість теорії прогресу? Як вважають сучасні вчені, загальною рисою всіх теорій прогресу була історичність, коли вони були звернені в минуле, і позаісторичність, як тільки справа стосувалася теперішнього і майбутнього. Це так звана “філософія піраміди”, коли усе минуле – є лише підготовкою до сучасності [10, 42]. Крім того, теорія прогресу мала істотну хибу й у моральному аспекті. На неї у свій час звернув увагу російський філософ Микола Бердяєв: “Це вчення стверджує, що для величезної маси людських поколінь існує тільки смерть і могила. Вони жили в недосконалому, страждальницькому, повному протиріч стані, і тільки десь на вершині історичного життя з’являється, нарешті, на зотлілих кістках усіх попередніх поколінь таке покоління щасливців, яке підніметься на вершину, і для якого можлива буде вища повнота життя, вище блаженство і досконалість. Всі покоління є лише засобом для здійснення цього блаженного життя, цього щасливого покоління обранців” [3, 147].
Одним із перших звернув увагу на це протиріччя і спробував його розв’язати ще німецький філософ Йоганн Гердер. Спочатку вчений бачив мету історичного розвитку людства в тому, щоб головна сутність людської природи, – гуманність – одержала здійснення в кожній з тих одиниць, сукупність яких складає все людство. Проте, як було сказано вище, з точки зору теорії кінцевих цінностей, самостійне значення може мати тільки фінальний період людської історії. Зробити такий висновок, тобто визнати за нижчими станами культури тільки підготовче значення, було, на думку білоруського історика Володимира Перцева, котрий досліджував наукову спадщину Гердера, не в дусі німецького філософа. Тому в другій частині своїх “Ідей” Гердер віддав перевагу відмові від поняття гуманності як кінцевої мети історичного розвитку і замість неї призначення людського роду побачив у щасті, яке за своєю природою є суб’єктивним і доступним усякому народові на будь-якому щаблі розвитку.
Проте це твердження призводило Гердера до заперечення в історії прогресу і кінцевої мети. Таким чином, у різних частинах свого твору німецький учений прийшов до цілком протилежних висновків. Відчувши це протиріччя, він здійснив спробу якось примирити два протилежних погляди на історію. Філософ надав гуманності характер чогось такого, що змінюється, різного для кожного народу і кожної епохи. Так, для китайців, за Гердером, властива така форма гуманності, як “політична мораль”, для фінікійців – “дух мореплавання і торгової ретельності”, для греків – “чуттєво-прекрасне в житті, мистецтвах, науках і політичних установах” тощо. В.Перцев писав із цього приводу: “Цим рятувалася своєрідність і самостійність приватних історій, тому що кожен народ одержував у самому собі своє призначення, але зате знову губилася з виду єдність всесвітньої історії, спрямованої до однієї мети” [1, 493].
На думку Перцева, ця спроба не була вдалою, тому що гуманність переставала бути єдиною для усіх метою, втрачала свій усесвітньо-історичний характер. До того ж, німецький учений “замість різноманітних ЩАБЛІВ гуманності, що різняться між собою тільки за ступенями, став говорити про різноманітні ФОРМИ гуманності, що різняться якісно, непорівнянних одна з іншою” [1, 493]. Проте зараз уже можна говорити про те, що на прикладі робіт Гердера вперше простежується еволюція поглядів ученого від теорії прогресу до теорії цивілізацій. Хоча, звісно говорити про Гердера як про творця теорії цивілізації було б некоректно.
Поняття “цивілізація” з’явилося ще у ХVIII ст. Проте тоді воно було синонімом до слова “культура”. Американський учений Льюіс Морган у роботі “Древнє суспільство” і Фрідріх Енгельс у роботі “Походження сім’ї, приватної власності і держави” розширили поняття цивілізації. Вони визначили його як щабель суспільного розвитку, який іде слідом за варварством і зв’язаний із зародженням писемності та виникненням міст.
Проте погляд на цивілізацію як усесвітньо-історичну спільність був поставлений під сумнів російським соціологом Миколою Данилевським у праці “Росія і Європа”. У цій книзі вчений сформулював ідею про локальні відособлені “культурно-історичні типи”, або “цивілізації”, яких він нарахував 10. Вони подібно до живих організмів проходять стадії зародження, змужніння, старіння і загибелі (вимирання або деградації). Тривалий час ідеї Данилевського не знаходили прихильників. У другій половині ХIX ст. ще достатньо сильними були позиції прибічників позитивізму, течії, яка визнає в історії прогрес. Проте до початку ХХ ст. прихильників прогресу серед учених було вже небагато як у закордонній, так і в російській історіографії. При цьому варіанти вирішення проблеми були найрізноманітніші.
Представники неокантіанства ставилися до прогресу, як до чисто оціночного поняття, яке може досліджувати вчений. На їхню думку, історик судить про щабель прогресивності або регресивності даної еволюційної серії або її частин залежно від того, чи реалізується в цьому ряді фактів, яка цінність, чи навпаки – вона поступово сходить на ніщо.
Представник критичного позитивізму, Роберт Віппер запропонував теорію множинності самостійних потоків історії, які не витягаються в один ланцюг. Утрачений принцип єдності загальної історії Віппер пропонував замінити іншим: зосередженням інтересу на еволюції окремих груп. На його думку, стародавній світ, наприклад, – це закінчене коло життєвих форм та ідей, багато в чому аналогічний новоєвропейському. Причину ж повторення в історії вчений убачав у єдності людської природи. Ця теорія, відома як теорія модернізації, була дуже модною в науковому середовищі на початку ХХ ст. Вона наклала відбиток на роботи численних учнів і однодумців Р.Ю.Віппера в Росії. Серед них можна назвати таких відомих учених, як Є.В.Тарле, В.П.Бузескул, Д.М.Петрушевський, М.І.Ростовцев та багатьох інших. Так, у книзі професора Володимира Бузескула “Історія Афінської демократії” грецька історія повторює головні моменти західноєвропейського розвитку.



Тип файлу:
Мова файлу:

Скачати реферат: Етапи вивчення історичного процесу безкоштовно

Рефераты, История, Історія України, На українській мові