* »

**

Михайло Петрович Старицький

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селI КлIщинцях, ЗолотонIського повIту, на ПолтавщинI, в небагатIй дворянськIй сIм'ї. Батько його, Петро Іванович, був офIцером, мати, НастасIя ЗахарIвна,— з роду ЛисенкIв, нащадкIв колишньої козацької старшини, вIдомої ще з часIв Б. Хмельницького.
Дитинство майбутнIй письменник провIв переважно в с. КлIщинцях, у дIда й баби ЛисенкIв, людей, як на той час, досить демократичних. Розмовляли в домI дIда українською мовою, “бо,— як писав Старицький,— бабуня другої не знала”. Хлопець дуже любив слухати няньчинI казки та українськI народнI пIснI, що їх спIвали дIвчата-килимницI. Початкової грамоти Михайла учив клIщинецький дяк.
На восьмому роцI життя хлопець втратив батька. Незабаром помер дIд, Захар Йосипович, потIм сестра I обидва брати, а за кIлька рокIв, коли Михайло почав учитися в полтавськIй гIмназIї, померла й мати. ДалI юнак виховувався в родинI В. Р. Лисенка, батька видатного українського композитора Миколи ВIталIйовича Лисенка. ВIдтодI Михайло Старицький I Микола Лисенко стали друзями на все життя.
У дядькIв АндрIя та Олександра ЛисенкIв юнаки познайомилися з “Енеїдою” І. Котляревського, “Кобзарем” Т. Шевченка, а потIм I з деякими його недрукованими творами, якI справили на них велике враження. “У Галицькому,— згадував пIзнIше М. Старицький,— раз достали ми вIд АндрIя Романовича забороненI вIршI Шевченка I цIлу нIч читали їх, захоплюючись I формою, I словом, I смIливIстю змIсту”.
В гIмназIї М. Старицький багато читав творIв росIйської та свIтової класики. Познайомився також ширше й з українською лIтературою, з прозою Марка Вовчка I П. КулIша, романом якого “Чорна рада” дуже захоплювався. На цей час припадають його першI лIтературнI спроби. Це були гумористичнI вIршI на теми гIмназIйного життя, написанI росIйською I українською мовами.

Іван Петрович Котляревський

Творчість видатного діяча української демократичної культури, письменника – просвітителя Івана Петровича Котляревського відкрила нову добу в історії української літератури. Серед майстрів слова до шевченківського періоду він перший звернувся до життя народу, на повну силу заговорив його багатою барвистою мовою, засвідчивши таким чином її невичерпні можливості. Правдиво зображувати життя, захищати інтереси пригноблених мас – ось основне завдання, яке ставив перед собою Котляревський – гуманіст. Сформувавшись як письменник під впливом передової української та російської культур, зазнавши благодатного впливу народної творчості, Котляревський звеличав моральні якості народу, його мудрість, відстоював право трудового люду на свободу й вільне життя. Саме тому “Енеїда” та “Наталка Полтавка” і нині продовжує чарувати читачів, виховують у них почуття любові до Батьківщини, віру в народ, в його мужність і щирість.
Котляревський жив у переходовий час, коли на Україні відбувався процес ломки устоїв старого феодального ладу й народження нового буржуазно-демократичного. Характерні риси цього часу і знайшли відображення в його творах. У боротьбі нового й старого Котляревський виступив із запереченням істотних сторін і явищ старого феодального ладу з передових позицій, позицій речника нових ідей, поборника нових ідеалів. І, що для нас має особливе значення, він заперечив певні основи старого мистецтва і прокладав нові шляхи розвитку української культури.
Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня за ст. ст.) 1769 року в Полтаві, в родині дрібного чиновника-канцеляриста міського магістрату, дворянина за своїм соціальним становищем. Мати письменника Параска Леонтіївна Жуковська походила родом із сім’ї козака Решетилівської сотні.

Архітектура і образотворче мистецтво України XVII – XVIII ст.

Розглядаючи розвиток образотворчого мистецтва і архітектури на Україні в XVI – XVIII ст., треба відмітити, що він відбувався у особливих історичних умовах. Період польського панування, напади татар, період визвольної війни, приєднання українських земель до Росії в наслідок Переяславської ради, період Руїни, коли українські землі входили до складу різних держав – все це зумовило особливості розвитку української архітектури та образотворчого мистецтва XVI – XVIII ст. Взагалі цей період можна розділити на 2 етапи: 1) XVI – I пол. XVII ст., коли більшість українських земель знаходилась під владою Польщи і 2) II пол. XVII – XVIII ст., коли Більшість українських земель знаходилась в складі Російської держави.
Архітектура і образотворче мистецтво України XVI - XVIII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво і живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів – з другого.
З активізацією суспільного життя в архітектурі намічається небувале піднесення. Хоч для будівництва через історичні умови цей період був надзвичайно несприятливим, проте на Україні будувалося багато і повсюдно. Будівельна програма включала в себе відновлення зруйнованих і будівництво нових міст,, зведення оборонних споруд, арсеналів, храмів, житла. Саме перевага світського будівництва є визначальною рисою тогочасної архітектури.
У нових історичних умовах зодчество набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні засоби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному розвитку національних будівельних традицій. Її характерними ознаками були: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів.

Християнська церква i духовне життя українського народу в ХІХ - ХХ ст.

В рiзнi перiоди ХIХ - ХХ ст. украiнська культура зазнала великого впливу цiлого комплексу iдей, вироблених про гресивними дiячами як православноi, так i греко-католицькоi церков, якi сприяли формуванню своэрiдноi ii самобутньоi нацiональноi iдеологii украiнського народу зорiэнтованоi на визрiвання його нацiональноi самосвiдомостi. Так, в першiй половинi ХIХ ст. в умовах украiнського вiдроження в Галичинi серед нового унiатського духовенства, вихованого в кращих культурних традициях , з'являються такi освiченi й енергiйнi постатi, як випускники Львiвськоi духовноi греко-кятолицькоi семiнарii, дiячi прогресивного лiтературного угруповання М. Шашкевич, I. Вагилезич, Я.Головацький, якi дбали не лише про iнтереси власноi церкви. а й про народнi, нацiональнi потреби, намагаючись сприяти пiднесенню народноi освiти, нацiональноi культури. Зразком такоi турботи за духовне вiдродження украiнського населення Галичини став iх вiдомий альманах , укладений з на родних пiсень, поезiй та наукових статей.

Особливий перiод культурно-просвiтницькоi дiяльностi Украiнськоi греко-католицькоi церкви пов'язаний з iм'ям митрополита А. Шептицького, який очолював ii протягом майже всiэi першоi половини ХХ ст. (1901 - 1944 рр.) . В цей час на захiдноукраiнських землях вiдчутними були, з одного боку, вплив римського католицизму, а з iншого - не менша загроза вiд польського уряду, який намагався полонiзувати украiнцiв через iх покатоличення. I в тому, що за таких умов украiиський народ зумiв вистояти i зберегти свою вiру, мову, культуру, велика роль належить греко-католицькiй церквi, яка стала в тi часи украiнською нацiональною церквою пiд проводом А. Шептицького. Сучаснi дослiдники iсторii греко-католицькоi церкви вiддають йому належне за великi заслуги у розвитку системи нацiональних украiнських шкiл, культурно-просвiтницьких установ (, ) та молодiжних органiзацiй (), заснуваннi украiнського Нацiонального музею у Львовi (1905 р.).

Kиєво-Могилянська Академія- перша вища школа України

Протягом всієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури ніж Києво-Могилянська академія.Впродовж віків вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу , могутнім чинником формування його самоствідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу.Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбона для французів, Карловий університет для чехів, Ягеллонський- для поляків.
Ще до виникнення Києво-Могилянськой колегії, згодом Академії, на землях, населених українцями, вже існували школи вищого типу, засновані переважно домініканами та ієзуїтами.З книги Антуана Жобера "Лютер і Могила" (Париж, 1874) дізнаємось, що в кінці 16 на початку 17 ст в Україні існувало близько десяти таких колегій. А генуезці заснували свою колегію в Києві ще століттям раніше.Всі ці заклади не могли не підносити і не поширювати серед місцевого населення ідеї значення освіти і науки в суспільному житті.Але через конфесійно-культурну відмінність и відчуженість від духовних традицій життя українського народу, ці ідеї не могли тут глибоко вкорінитися.Попри всю їх привабливість, вони слугували справі покатоличення та полонізації української молоді, відривали її від мови, віри, звичаїв, духовних і моральних традицій власного народу, вели до втрати нею національної ідентичності.Прилучення до униіверсалій європейскої культури здійснювалося в цих колегіях не через органічне поєднання загальнолюдського і національно, а через відторгнення від вітчизняної основи.Для українського народу, який боровся за своє виживання, збереження й передачу наступним поколінням своєї культури і школи боли непридатними, оскількивели до цілком протилежних результатів.Тому українські інтелектуали шукали шляхів до піднесення рівня власної освіти і використання нею здобутків в галузі науки і культури інших народів.
Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави.

Ставлення до етносів та релігій в Римській імперії

Протягом багатьох століть Рим був наймогутнішою державою античного світу. Історія Римської держави – це історія нескінченних завоювань, розширення території, загарбань та численних воєн. З невеликого міста-держави Рим розрісся до світової імперії, рівної якій не знає історія стародавнього світу. На шляху римських легіонів траплялись і первісні племена, і високорозвинуті цивілізації. Та важливою рисою римської культури, на відміну від багатьох інших, є дивовижна спроможність римлян сприймати надбання різних культур та здатність застосовувати їх в своєму житті. Знайомлячись з новою культурою римляни намагались перейняти її досягнення, завойовуючи нову територію вони поглинали досягнення народу, що її заселяв. Починаючи військові дії, римляни намагались задобрити богів, але не тільки своїх, а й ворожих, бажаючи переманити бога, відвернути його ласку від ворожого війська та схилити божество на бік римлян. Дуже часто бог заслуговував повагу римлян і залишався серед римських божеств. Саме цим, напевно, можна пояснити численність римського пантеону та різноманітність культів та обрядів, що існували в Римі.

На зорі своєї історії Рим був невеличким містечком у Лацію, області в середній Італії на південь від Тібру. Спершу Рим нічим не вирізнявся серед інших сусідніх міст та перебував під впливом більш високорозвиненої етруської культури, що панувала на той час Лацію, але в VI та на початку V ст. римляни звільнилися від етруського панування. Культура етрусків наклала відбиток на подальший розвиток римського суспільства, римляни перейняли найважливіші здобутки етруської культури та спираючись на ці досягнення створили свою державу. Та на відміну від етрусків римляни відмовилися від царської влади, їх держава спиралась на пересічних громадян і враховувала їхні інтереси. Протягом V ст. римляни утвердили свою гегемонію в Лацію, поступово під їхню владу переходять і етруські міста. В IV–ІІІ ст. Римляни підкорили Етрурію, Кампанію, Самній та ряд інших областей Італії, до складу їхньої держави було включено грецькі міста-держави. В 265 р. римляни захопили етруське місто Вольсінії, і цим було завершено завоювання Італії.

Християнські мотиви у світовій літературі

Звернення до найкращих зразків світової літератури дає всі підстави стверджувати: християнські засади упродовж століть були й залишаються фундаментом, основою цивілізації, культури й літератури зокрема. Особливий інтерес викликає пошук літературою форм активної, свідомої, вільної причетності персонажів до християнських уявлень про людину та її покликання. Без звернення до Бога, без духовної енергії, котра зв'язує людську душу з Господом, не може бути істинної культури (відповідно і літератури). Зв'язок тут двостороннній і міцний: культура у своїх найвищих проявах (література і мистецтво, філософія, богословська думка) тісно пов'язані з релігією; духовність культури, на думку багатьох відомих богословів, перебуває в безпосередній залежності від ступеня її релігійності. Зав'язь істинної людяності, "бутон культури", як говорив священик Павло Флоренський, виростає із зерна культу, тобто із богослужбово-обрядової сутності релігії. Це й є саме тією духовною закваскою, котра стимулює художню творчість.
Сьогодні в усьому світі поряд із духовним відродженням іде протилежний процес - процес духовної деградації, страшного обездуховлення культури, витіснення її всілякого роду підробками й сурогатами, що лише імітують духовність. Засоби масової інформації, на жаль, далеко не завжди виявляються на висоті: ми є свідками нав'язування читачам, слухачам, глядачам численних стереотипів антидій і антигероїв, котрі відкидають традиційні моральні принципи, принципи релігійні, особливо християнські, виражені в євангельських заповідях. Тому часто натовп, що вимагає хліба й видовищ, одержує цінності хибні та вигадані. А яка ж користь людині, якщо вона здобуде увесь світ, але загубить власну душу?
Віра в особисте безсмертя і необхідність обов'язкової відповідальності перед совістю, гласом Божим у душі людини - ось моральна основа християнства. Вона утверджується світовою літературою в найкращих її творіннях.

Витоки слов'янської релігії та порівняльний аналіз з іншими індоєвропейськими системами світогляду

Говорячи про релігійні уявлення певного народу, дослідники розглядають це питання як відбиття світогляду та соціальної структури в даному культурному середовищі. В своєму рефераті я намагатимусь прослідкувати поступову зміну головного божества в пантеоні давніх слов’ян і провести паралелі з подібними процесами у інших індоєвропейських народів.
Якщо говорити про походження вірувань, треба спочатку торкнутися питання про походження самого народу. Одразу звертаю увагу на суперчливість деяких питань та недостатній огляд теорій, що існують, про більшість етапів формування слов’янської єдності. Дозволю собі обмежитись стислим викладом.
Загальновідомо, що слов’яни та українці, зокрема, належать до індоєвропейської етномовної спільності. У верхньому палеоліті з единої “прамови“ виокремилися великі етномовні масиви, а саме: афразійській, сінокавказький та ностратичний (бореальний). Останній існував у XX-XV тис. до н.е. До його складу сучасні дослідники відносять індоєвропейську, уральську, алтайську, картавельську, еламо-дравідійську та ескалеутьску (?) мовні сім’ї. Нас цікавить переважно індоєвропейська мовна сім’я до якой, безумовно, належать слов’яни.
За Андрєєвим, бореальна (ностратична) спільність розпалася на межі пізнього палеоліту та мезоліту та відбулося виокремлення індоєвропейської мови, яку можна, спираючись на лінгвістичний аналіз, на той час локалізувати у Північному Причорномор’ї – Передкавказзі у напрямку схід-захід та між дельтами Волги-Дунаю на півночі-півдні. Центр едності містився десь в басейні Азовського моря. Індоєвропейська мовна праедність існувала від початку мезоліту аж до неоліту десь у Передкавказзі-Північному Причорномор’ї. Північ від неї була заселена, можливо, носіями ескалеутської прамови. На схід знаходилася уральська спільність (десь між Каспіем та Аралом). Також дуже важливими є зв’язки між індоєвропейцями та носіями “північнокавказьких” та прасемітських і пракартавельських мов, з яких остання належить до бореальної спільності, семітська – до афразійськоїа північнокавказька до сінокавказької. В часи неоліту прослідковується значний вплив на індоєвропейців “північнокавказців” та семітів, які поступово рушили у напрямку сучасної України. Від них індоєвропейці запозичили більшість культурно-господарських досягнень. В Україні ми можемо знайти пам’ятки неолітичних культур, з яких приазовську, сурсько-дніпровську та кримську можна впевнено віднести до індоєвропейських. З меньшою вирогідністю до індоєвропейських можна віднести буго-дністровську культуру.

Вплив християнства на культуру в Київській Русі

ВСТУП
Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, яке стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації.
Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ “чудотворних” ікон, культ святих.
Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.
У процесі поширенню та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.

"Медовий рік"української преси - як історичний факт (від березня 1917 р. до березня 1918 р.)

В кінці лютого - на початку березня 1917 року історія України і всієї Європи повернула свій хід вбік від століттями наїждженого шляху. В Росії було повалено самовладдя. Цар Микола II, а за ним великий князь Михайло зреклися престолу. Створений революційним шляхом Тимчасовий уряд проголосив у Росії глибокі демократичні зміни.
Україна, яка, за виключенням західних земель, входила до складу Російської імперії, отримала історичний шанс відновити свою незалежність. Вже у перші дні революції у Петрограді було створено Український революційний комітет та петроградський відділ Товариства українських поступовців. Почався стрімкий розвиток політичних партій і в Україні.
17 березня 1917 року в Києві була створена Центральна Рада, яка прийняла на себе державну владу в Україні та, в числі інших демократичних свобод, проголосила свободу слова.
Розпочався надзвичайно цікавий і важливий, багатий на події період історії української журналістики. Деякі дослідники називають березень 1917 р. “медовим місяцем” розвитку вітчизняної преси: краще назвати “медовим роком” період від цього березня до наступного. Становлення української демократії, парламентаризму, багатопартійності закладали чудове підгрунтя для створення й розквіту небувалої за кількістю й різноманітністю преси в Україні. Нічого подібного в її історії не буде до 1990-1992 рр., тобто до розквіту горбачовської “перебудови” та початків відновлення незалежності України.
В перші ж дні з метою кращого інформування населення про свою діяльність та ситуацію в країні Центральна Рада організувала прес-бюро. Основою його діяльності було збирання, опублікування в виданнях, які вже існували, декретів, відозв, офіційних повідомлень “по всіх проявах українського життя” тощо. На це ж бюро було покладено й обов’язки “сприяти розвиткові української преси та поширювати відомості про неї”. Представники бюро працювали в багатьох містах України.
Назад 1 2 3 Вперед


Навигация


Оформление работ

  • Оформление рефератов
  • Правила оформления реферата
  • Оформление ссылок реферата

  • Интересное