NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Текст:
За законом 1876 року царський уряд заборонив у школах по всій Україні українську мову, започаткував замість неї російську і суворо наказав учителям, аби вони ніколи не зверталися до дітей – школярів на їх рідній мові і не давали їм до читання книжок, написаних тією мовою. Тим, хто не буде слухатися цього дурного, безглуздого припису, воно (царське правительство) загрожувало карами. Такими заходами царський уряд хотів зробити український народ “... повним своїм невільником, темним і безпросвітним, здатним тільки на те, щоб ним, як худобою, заправляли царські запроданці та різні визискувачі, як от, наприклад, фабриканти, поміщики тощо” [5, 200].
Зміст освіти, освітньо-культурне відродження нації С. Петлюра тісно пов’язує з мовою народу. Він запевняє, що в 50-90-х роках минулого століття вживання українськими науковцями великоросійської мови було цілком виправданим, бо на той час культурно-національний рух заторкнув лише нечисленні верхи українського освіченого суспільства й ідеологам цього руху доводилося звертатися, головним чином, до більш освічених і дуже русифікованих елементів. Вживаючи великоросійську мову легше було знайти доступ до згасаючого національного почуття і свідомості земляків. Цим шляхом йшли ідеологи усіх націй, які відроджувалися, і мова непереможної національності завжди була мовою, яку вживали піонери національного відродження [2; 240]. Але в міру того, як нація, яка відроджується, міцнішає, поглиблюється її самосвідомість і поширюється зміст її життя, а також розвивається її мова, набуваючи багатства лексичного матеріалу та одержуючи літературну обробку, цей шлях уже перестає досягати своєї мети: відроджена нація шукає літератури, включно з науковими працями рідною мовою, яка повинна розвинутися до рівня органу культури і освіти нації [2; 272].
Його статті, листи свідчать про те, що С. Петлюра був різнобічною людиною, глибоко обізнаною в усіх галузях мистецтва (література, театр, музика), шкільній, освітній справі, політичній і воєнній сфері. У них яскраво відбиті його особистість і еволюція ідеології. Це історичні документи, що показують характер, ідейний розвиток і державно-творчу працю С. Петлюри. Його ідейний шлях, типовий для тих українців, які на початку ХХ століття, в юні роки належали до соціал-демократичних та революційних партій, а в 1917 р. повністю включилися до державно-творчої праці.
Після Лютневої революції 1917 р. в умовах розгортання в Україні національного руху і боротьби за власну державність під проводом Центральної Ради, почалося формування С. Петлюри як політичного лідера. Він посів досить помітне місце серед плеяди діячів-борців за свободу і незалежність українського народу. Як голову українського Військового Комітету Західного фронту, С. Петлюру направляють делегатом на I Всеукраїнський військовий з’їзд, що проходив у Києві в травні 1917 р. Він обирається головою до Українського Генерального Військового комітету. Поміркований, він мав свою власну думку, яка не завжди співпадала з поглядами лідерів Центральної Ради.
Петлюра все частіше наражався на нерозуміння, а відтак виявляв незалежність, відверто конфліктував. Одним з питань, в якому не було одностайності, було питання пошуку опори та зв’язків з великими європейськими державами, в першу чергу з тими, які мали певні інтереси на Чорному морі. Це пояснювалося тим, що Україна, на думку С.Петлюри, мала негативні моменти географічного положення і стратегічної оборони її кордонів. У грудні 1917 р. С.Петлюра був змушений залишити посаду Генерального секретаря військових справ, став на чолі Українського Гайдамацького Коша Слобідської України. Ця сторінка політичної діяльності С.Петлюри потребує неупередженого дослідження як і сама постать цієї людини.

Тип файлу:
Мова файлу:

Скачати реферат: Симон Петлюра: повернення з еміграції безкоштовно