Софійний характер київського християнства
Утвердження християнства в Україні — дуже складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, Протистояння і боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, остаточного проголошення християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і, нарешті, її занепаду в середині XIII ст.
Історична генеза християнства знайшла відображення в досить численних письмових джерелах цього періоду, їх можна поділити на вітчизняні й іноземні, а за місцем виникнення — на візантійські, болгарські, західноєвропейські, мусульманські, іудейські та руські. Більшість з них дійшла до нас або у вигляді списків (тобто копій з первинних текстів), або у вигляді редакцій (оброблених з певною апологетичною метою історичних творів) і зовсім рідко — в оригіналах.
До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків київського християнства: "Слово про Закон і Благодать" митрополита Іларіона (? — бл. 1053 рр.), "Послання до смоленського пресвітера Фоми" наступного митрополита-русича Климента Смолятича (? — 1154 рр.), "Послання до братії" Луки Жидяти (? — 1059 рр.), "Пам'ять і похвалу Володимирові" Якова Мниха (XI ст.), "Ізборник 1076 року" дяка Івана (XI ст.), "Повість временних літ" і "Житіє Феодосія Печорського" Нестора (бл. 1056 — після 1113 рр.), проповіді Кирила Туровського (між 1130— 1140— напр. XII ст.), "Моління" Данила Заточника (кін. XII — поч. XIII ст.), "Києво-Печерський патерик" та інші. Автори цих творів — вихідці з духовенства, найосвіченішої (після князівської знаті) частини києво-руського суспільства, — намагалися пропагувати християнство не як знання істини, а як "життя в істині", тобто такий спосіб світобачення, який у дослідницькій літературі здобув назву "софійно-гуманістичний" і грунтувався на солідній платонівсь-ко-візантійській філософській традиції. На відміну від іншої європейської традиції — аристотелівсько-епістемного світобачення, що заклала підвалини майбутніх метафізично-раціоналістичних пошуків істини, "софійне" світобачення, на думку теоретиків київського християнства, було найбільш прийнятним києво-руській ментальності насамперед тому, що орієнтувалося на людину "як міру всіх речей", на пошуки правди, діалектично допомагало подальшому розвиткові язичницьких спроб одухотворення матеріального життя і матеріалізування ідеального.
Історична генеза християнства знайшла відображення в досить численних письмових джерелах цього періоду, їх можна поділити на вітчизняні й іноземні, а за місцем виникнення — на візантійські, болгарські, західноєвропейські, мусульманські, іудейські та руські. Більшість з них дійшла до нас або у вигляді списків (тобто копій з первинних текстів), або у вигляді редакцій (оброблених з певною апологетичною метою історичних творів) і зовсім рідко — в оригіналах.
До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків київського християнства: "Слово про Закон і Благодать" митрополита Іларіона (? — бл. 1053 рр.), "Послання до смоленського пресвітера Фоми" наступного митрополита-русича Климента Смолятича (? — 1154 рр.), "Послання до братії" Луки Жидяти (? — 1059 рр.), "Пам'ять і похвалу Володимирові" Якова Мниха (XI ст.), "Ізборник 1076 року" дяка Івана (XI ст.), "Повість временних літ" і "Житіє Феодосія Печорського" Нестора (бл. 1056 — після 1113 рр.), проповіді Кирила Туровського (між 1130— 1140— напр. XII ст.), "Моління" Данила Заточника (кін. XII — поч. XIII ст.), "Києво-Печерський патерик" та інші. Автори цих творів — вихідці з духовенства, найосвіченішої (після князівської знаті) частини києво-руського суспільства, — намагалися пропагувати християнство не як знання істини, а як "життя в істині", тобто такий спосіб світобачення, який у дослідницькій літературі здобув назву "софійно-гуманістичний" і грунтувався на солідній платонівсь-ко-візантійській філософській традиції. На відміну від іншої європейської традиції — аристотелівсько-епістемного світобачення, що заклала підвалини майбутніх метафізично-раціоналістичних пошуків істини, "софійне" світобачення, на думку теоретиків київського християнства, було найбільш прийнятним києво-руській ментальності насамперед тому, що орієнтувалося на людину "як міру всіх речей", на пошуки правди, діалектично допомагало подальшому розвиткові язичницьких спроб одухотворення матеріального життя і матеріалізування ідеального.
