NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

В рiзнi перiоди ХIХ - ХХ ст. украiнська культура зазнала великого впливу цiлого комплексу iдей, вироблених про гресивними дiячами як православноi, так i греко-католицькоi церков, якi сприяли формуванню своэрiдноi ii самобутньоi нацiональноi iдеологii украiнського народу зорiэнтованоi на визрiвання його нацiональноi самосвiдомостi. Так, в першiй половинi ХIХ ст. в умовах украiнського вiдроження в Галичинi серед нового унiатського духовенства, вихованого в кращих культурних традициях , з'являються такi освiченi й енергiйнi постатi, як випускники Львiвськоi духовноi греко-кятолицькоi семiнарii, дiячi прогресивного лiтературного угруповання М. Шашкевич, I. Вагилезич, Я.Головацький, якi дбали не лише про iнтереси власноi церкви. а й про народнi, нацiональнi потреби, намагаючись сприяти пiднесенню народноi освiти, нацiональноi культури. Зразком такоi турботи за духовне вiдродження украiнського населення Галичини став iх вiдомий альманах , укладений з на родних пiсень, поезiй та наукових статей.

Особливий перiод культурно-просвiтницькоi дiяльностi Украiнськоi греко-католицькоi церкви пов'язаний з iм'ям митрополита А. Шептицького, який очолював ii протягом майже всiэi першоi половини ХХ ст. (1901 - 1944 рр.) . В цей час на захiдноукраiнських землях вiдчутними були, з одного боку, вплив римського католицизму, а з iншого - не менша загроза вiд польського уряду, який намагався полонiзувати украiнцiв через iх покатоличення. I в тому, що за таких умов украiиський народ зумiв вистояти i зберегти свою вiру, мову, культуру, велика роль належить греко-католицькiй церквi, яка стала в тi часи украiнською нацiональною церквою пiд проводом А. Шептицького. Сучаснi дослiдники iсторii греко-католицькоi церкви вiддають йому належне за великi заслуги у розвитку системи нацiональних украiнських шкiл, культурно-просвiтницьких установ (, ) та молодiжних органiзацiй (), заснуваннi украiнського Нацiонального музею у Львовi (1905 р.).

На сьогоднішній день набули поширення, так звані нові культи або релігії “нового віку”. Ці новоутворення у духовному житті суспільства у шістдесяті роки виникли поширилися у Сполучених Штатах Америки, а згодом у Західній Європі. Дана нетрадиційна релігійність небезпідставно може розглядатись, як симптоматичний прояв глибоких кризових процесів у ідеології та масовій свідомості Заходу, як несподівані метаморфози, що їх переживає релігія в сучасному світі.
Певним чином ці культи можна розглядати, як єдину ідейно політичну течію, як продукти саме сучасного етапу розвитку суспільства, що породжені спільними причинами і мають спільні характерні ознаки і особливості.
Перейдемо до змістовної характеристики і критики окремих культів, але перед цим дамо їхню класифікацію, щоб обґрунтувати вибір конкретних релігійних течій, як об’єкта критичного розгляду.
Умовно дослідники релігій “нового віку “ поділяють їх на три великі групи. До першої носять культи, що проголошують себе варіантами християнства і пропонують унікальну богоодкровенну істину, рекламуючи власний шлях до спасіння людства. Серед них: “Сім’я любові”, ”Церква Армагедона”, “Церква уніфікацій”, “Місцева церква”. Другу значну групу становлять культи, що ведуть свій родовід зі Сходу. Найбільші серед них: “Рух Харе Крішна”(Міжнародне товариство усвідомлення Харе Крішни), “Дзен-Буддизм”, “Місія божественного світла”, “Ананда Марга”, бахаїзм.
Бахаїзм – релігія послідовників Баха-Улли, ім’я якого перекладається як “Слава Господа”. Виникнувши в 1844 році в Ірані, ця релігія й сьогодні об’єднує до п’яти мільйонів чоловік , котрі жувуть у 166 країнах . Бахаїстську літературу перекладено приблизно на 800 мов світу .
Засновником основних положень бахаїзму вважається ширазький торговець Алі Муххамед, який 22 травня проголосив початок нової ери в історії людства . Слово “Баб” на арабській значить “ ворота”, тобто Баб заявив про себе як про ворота новою ери світу і всесвітнього братства. Його місія -- випередити появу іншого , більш вагомого Посланця , який обєднає всі народи і установить на Землі в справедливий і вічний мир .

Буддизм — найдавніша світова релігія, що виникла в Індії у VI ст. До н. е . На початку І тис. н. с. буддизм поширився по всій території Азіатського материка, і наприкінці тисячоліття він уже розпросторився від Каспійського моря до Тихого океану, від Якутії до Індонезії. Далі буддизм поступово розчинявся у національних культурах, витіснявся ісламом і християнством. З XV ст. у степових народів складається буддистська церква — ламаїзм. У XIX ст. європейські сходознавці «відкрили» існування буд-дистської літератури, після чого інтерес до буддизму почав швидко зростати, з'явилися численні буд-дологічні школи в країнах Європи, Росії та США.
Наприкінці XIX ст. починається піднесення національно-визвольного руху в країнах Азії, що привело до відродження традиційних східних релігій, у тому числі буддизму. Російський індолог І. П. Минаєв зазначав, що відродження буддизму розпочалося тоді, коли ченці довідалися про вивчення священних буддійських текстів у Європі, про інтерес європейської демократичної громадськості до вчення Будди. Це спонукало їх вступити в полеміку з християнськими місіонерами, а успіхи буддійських ченців у диспутах прискорили процес ідеологізації вчення Будди і політизації буддійської громади — сангхи.До 60-х років XX ст. буддизм переживає своєрідний ренесанс здебільшого у країнах Азії, а буддійські громади, монастирі й центри виникли у багатьох країнах Європи, Америки та Австралії. Нині послідовників буддизму налічується близько 700 млн чоловік.Історичні джерела свідчать, що про буддизм людям нібито возвістив Шак'ямуні (пустельник з племені шак'їв) і відбулося це понад 2,5 тис. років тому в Індії. За переказами, після незліченних перероджень Будда (що означає на санскриті просвітлений вищим знанням, осінений істиною) з'явився на землю, щоб виконати свою рятівну місію, вказати людству шлях, який допоможе позбутися страждань. Для свого останнього переродження спаситель обрав подобу царевича Сиддхартхи, що належав до знатного роду Готама (звідси його родове ім'я Гаутама).Рід цей входив до племені шак'їв, яке жило за 500—600 років до н. е., у долині р. Ганг, в середній її течії.

Про їх співпрацю за атеїстичних часів не могло бути і мови. В давніші часи, захворівши, посилали хто за медиком, а хто за духовним отцем, чи зібравши сили,
поспішали до церкви. Кожний вірив у своє. До священика часто зверталися й тоді, коли медицина відступала.
Були серед церковних людей знавці трав. Але здебільшого так повелося, що священики лікували словом, молитвами іменем Господнім. У церкві цей спосіб називається вичиткою. Під час спеціального богослужіння священик у молитвах
звертається до бога з проханням відпустити гріхи людині, яка прийшла, і зцілити її.
Ісус Христос теж пройшов до нас, на землю, у людському тілі й творив те, що навіть нинішній науці не під силу витлумачити. Наприклад, воскресіння з мертвих Лазаря. Як пояснити, що мертва людина, у якої вже тіло стало розкладатися, раптом за наказом Ісуса Христа встає і йде? Або випадок із сліпим, що його Син Божий зробив зрячим. Таких прикладів можна навести багато. Ісус Христос лікував і окремих людей і групи.
Пояснення тут просте: те, що не під силу людині, до снаги Творцеві. Ми не створили Бога, бог створив нас. А він має вплив на своє творіння і може його змінити в будь-який момент.
Кожна хвороба – це наслідок гріха. Адже спочатку людина не знала, що таке хвороба. Тільки тоді, як вона зігрішила, почала хворіти. Ось у чому причина захворювань.
Тому зцілювання треба починати з душі, а потім лікувати телесні захворювання.
Хвороби наші – наслідок порушень духовних заповідей.

Чернецтво не було винаходом західноєвропейського середньовіччя. Вже в перші століття нашої ери в Єгипті, Сирії, Палестині і Малій Азії, напуваючи, вилися люди, що бажали "послужити Богу" своїм особливим образом. Вони поселялись у печерах, пустелях, інших важкодосяжнихх місцях, харчувалися дикими плодами, корінцями трав, їстівними комахами. Цих пустельників приймали як святих адже вони відмовилися від життя в грішному світі поруч із грішними людьми і вибрали самий прямий шлях до порятунку.
Перші ченці пам'ятали про слова Ісуса звернених до учнів; Христос радив їм не піклуватися про їжу й дах над головою. Якщо людина по сьогоденню вірить у Бога, то Бог дасть йому все необхідне, як дає птицям небесним. Тому відокремлене убоге життя ченців-пустельників було знаком щирої, непохитної віри.
Багато хто зі східних ченців придумували для себе додаткові випробування на стійкість: вони роками не виходили зі спеціально виритих ям чи ж не сходили з особливих узвиш, що називалися "стовпами". Деякі брали на себе зобов'язання мовчати все життя, не змінювати одяг і не митися...Таких ченців називали "подвижниками" (по "подвигу" віри, який вони робили); вони-те найчастіше і селилися в горах і порожніннях.
Подвижники прагнули уникнути людського сусідства і жили кожен поодинці. На заході Європи таке чернецтво прищеплювалося із працю-клімат
тут був більш суворим, та й звичка до громадського життя було сильно ще з римських часів. Тому в західній частині Римської імперії (спочатку в Італії) поширився інший різновид східного чернецтва: чернечі гуртожитки, монастирі.
Спочатку вони були дуже невеликі. Трохи "братів" (так називали себе ченці) поєднувалися для праведного життя під посібником настоятеля (його називали "батьком"), якого вибирали всі члени чернецької громади. Не можна сказати, що брати, що вступили в монастир поривали з світом цілком, як це робили єгипетські стовпники й повчальники. Просто чернеча громада заміняла їм великою мир, повний несправедливостей і насильства. Усе майно братів було загальним, загальним було і їх невелике господарство.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм (з лат. protestan — той, що заперечує).
У питаннях віровчення католицизм має багато спільного з православ'ям: віра у два джерела віровчення ("Святе Письмо" і "священний переказ"), Божественну Трійцю, рятівну силу церкви, наявність безсмертної душі, потойбічне життя тощо. Є загальні риси і в обрядовості. Але водночас віровчення та культ католицизму мають деякі відмінності.
За поглядами католицьких богословів, Дух Святий йде не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина (вчення про філіокве; з лат. Шк^ие — "і сина"). Поряд з раєм та пеклом католицизм визнає чистилище, де душа нібито знаходиться доти, поки її не відправлять до раю. Католицька церква вчить, що тривалість перебування у чистилищі залежить від молитов та пожертвувань родичів і друзів померлого. У католицизмі значнішою мірою, ніж у православ'ї, розвинуте шанування Богородиці.
Католики вірять, начебто Марія, на відміну від усіх інших святих, вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Вчення про Марію необхідне церкві для поширення свого впливу серед жінок.
Однією з головних відмінностей католицизму від інших напрямів у християнстві є вчення про зверхність римського папи (мається на увазі претензія бути керівником усіх християн) та догмат папської непогрішності у справах віри й моралі. Католицькому духовенству всіх рангів заборонено одружуватися.
Головним богослужінням у католицькій церкві є меса (літургія), яка до нещодавнього часу проводилася латинською мовою. Для посилення впливу на парафіян тепер дозволено користуватися національними мовами і вводити у літургію національні мелодії.

СОЦІАЛЬНА СИТУАЦІЯ ПЕРЕД УТВОРЕННЯМ ІНКВІЗИЦІЇ
Людству завжди приходилося не солодко, а у час, який передував утворенню інквізиції, людям було і зовсім погано. Величезні побори феодалів церковна десятина і збори з боку держави примушували людей, які належали до класу, пізніше названому третім станом, трудитися в поті чола щоб здобути собі хліб насущний. І відразу поруч існував шар людей, які належали до християнської церкви. Ченці, священики, єпископи, абати, кардинали, диякони і безліч інших існували як би в окремому світі. Вони не платили зовнішньому світу абсолютно ніяких податків, були вільні від феодальних повинностей і непідсудні світським судам. Більш того існувало таке вираження: "Останній служитель церкви коштує набагато більше будь-якого государя". У початковий період свого існування церква була гнана, послідовники її дуже фанатичні, але в більш пізні століття свого існування церква перетворилася з гнаної секти однієї зі східних релігій у величезну тоталітарну організацію. А тоталітаризм у будь-якому прояві не терпить ніякого інакомислення. В епоху феодальної роздробленості безліч єпископів по всій Європі, особливо в німецьких князівствах, було світськими государями. Це спричинило за собою цілий ряд зловживань, і в остаточному підсумку привело до різкого падіння авторитету церкви. (не випадково величезна частина німецьких держав з радістю прийняло протестантизм, на противагу Чехії, що зберегла вірність католицтву не дивлячись на хрестові походи проти гуситів).
Існує чимало прикладів в історії, коли шляхетна справа почате групою фанатично набудованих подвижників у фіналі вироджувалися через навалу людей, що приєднанням до цього починання переслідували свої особисті корисливі цілі. Так відбулося і з католицькою церквою, у міру становлення величезною всеєвропейською організацією усе більше і більше служителів виявлялося порочними, корисливими лицемірами. Це не означає, що не залишилося в церкві людей подібних св. Франциску чи св. Домініку, але їхня кількість у загальній масі виявилося незначним.

В історії Київської Русі маємо дві окремі релігійні і, відповідно, культурні доби. До 988 р., як зазначалося, засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, в основі якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Під кінець X ст. з розвитком української державності великокнязівська влада приходить до необхідності створення єдиної системи офіційної релігії — християнства. Християнство стало найсильнішою зброєю в зміцненні державного і соціального ладу і у всякому відношенні мало виключно прогресивний характер, з ним починається нова доба в історії нашого народу, яка характеризується прилученням до європейської цивілізації. На фундаменті християнства виростає християнська культура в усіх своїх виявах і формах.
Проте під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов'ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір'я, що полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування приходу весни, свято Святого Андрія Первозванного, свято Калити), витворився новий вид християнства, який увібрав, окрім власне християнської обрядовості, культи давніх старослов'янських вірувань. Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно зорганізована релігія. Християнство принесло в наші землі культ Софії — Премудрості Божої. Мудрість, а з нею віра, надія, любов — це християнські цінності, які знайшли відгук у народі, котрий має характер, психологію, в цілому менталітет переважно жіночі і прислухається в своїх діях, перш за все, до свого серця. Недарма серед християнських культів святих найорганічніше українським народом був сприйнятий культ Богородиці — Матері всіх матерів.
Культура князівських часів мала за основу місцеві народні елементи, виявлені у багатому побуті і словесності, віруваннях і народній філософії. Ця первісна культура розвивалася на власному грунті, проте зазнавала і чужинних впливів. У ранні часи ці впливи йшли через хозарів, арабів, персів як у галузі мистецтва, так і самого виробництва. Вплив Скандинавії позначився на державній та військовій організації Русі. Західноєвропейські віяння йшли через Угорщину і Німеччину, проявилися в архітектурі, міському праві, вживанні латинської мови, в толеранції до католицької церкви.

1. Сутність і походження релігії.
Висвітлення даного питання доцільно розпочати з визначення поняття "релігія". Слово походить від латинського "religio" і означає "зв'язок". У тлумаченні богословів релігія — це все те, що зв'язує, з'єднує людину з божественністю ("Святе Письмо", культ тощо). Отже, богословське визначення релігії виходить з віри в існування Бога. Але воно, так би мовити, конфесійне, однобічне.
Зазначимо, що релігія — явище дуже складне і має соціальний характер, тобто воно виникло в суспільстві цілком закономірно й існує разом з ним; воно поєднує в собі елементи раціонального (наприклад, моральні настанови) та ірраціонального (наприклад, фантастичні образи надприродних істот — ангелів, чортів тощо).
Релігія є однією з найдревніших форм суспільної свідомості — однією з форм відображення світу, але відображення своєрідного.
Характеризуючи цю своєрідність, всі радянські підручники і словники, як правило, наводили визначення Енгельса про "фантастичне відображення", надаючи йому прямо протилежний зміст (фантастичне — значить неправдиве, негативне, тому релігія є антикультурою).
Спробуємо пояснити істинний сенс енгельсівської формули, бо це має принципове, методологічне значення. Виникає питання: у зв'язку з чим і як визначив Ф- Енгельс релігію?
Він полемізував з Є. Дюрінгом (1833—1921 рр.), німецьким філософом XIX ст., який, зокрема, вимагав заборонити релігію. У відповідь на таку безглузду вимогу Ф. Енгельс переконливо довів, чому саме релігію заборонити не можна. Він писав: "Релігія забороняється. Але ж всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, — відображенням, в якому земні сили набувають форму неземних". Далі він вважав, що релігія виникла в процесі осмислення людиною сил природи, а пізніше — суспільних сил, що вона є однією з найбільш давніх форм духовного освоєння світу, яка випливає з властивостей процесу пізнання.

Почитання Марії й християнство нерозривно пов’язані між собою. Христос, Син Божий, “Сонце” справедливості наділяє свою матір високим достоїнством і особливим блиском у християнстві.
Марія повсякчас стоїть перед нами, як Чиста й непорочна Діва, її почитають як Приснодіву, Вседіву.
Діва Богородиця походить із архієрейського роду. Але батьки Пресвятої Богородиці були більш відомі своїм смиренням та милосердям. Все їхнє життя було присвячено любові до Господа і людей.
Благочестиві Іоаким та Анна довго страждали і плакали, через те, що в них не було дітей. Але Господь, що живе на небесах, бажаючи явитися на землі і пожити з людьми, вибрав саме їх – святих праведників і дарував їм благодать свою: “родити Дочку, через яку буде дане спасіння всьому світові”. Так Бог благоволив, щоб на початку новозавітної благодаті був створений нерукотворний храм – Пречиста, Преблагословенна Діва Марія.

Рождество Твоє Богородице Діво радість возвісти всій вселенній: із тебе бо возсія Сонце Правди Христос Бог наш, і розрушив клятву даде благословеніє і упразднив смерть дарова нам живот вічний.

Преблагословена Діва народилася в невеличкому місті в Назареті, що в перекладі означає цвітуче, увінчане і сокровенне місце. Пам'ятаючи про свою обіцянку принести в дар Богу народжене дитя, батьки берегли Діву Марію як зіницю ока, відаючи за особливм откровенням Божим, що Вона буде світлом для всього світу та обновленням людського єства. Тому Її виховували з особливим благоговінням, любили не тільки як дочку, так довго очікувану дитину, але й поважали як Панну свою, памятаючи ангельські слова, сказані про неї, і провідуючи духом, що повинно над нею звершитись.