Сучасні соціологічні теорії
Праці Герберта Маркузе стоять дещо осібно в сучасній соціологічній теорії. Він, разом із Адорно, Хоркхаймером та іншими видатними вченими, належить до Франкфуртської школи соціології. Цей напрямок в неомарксизмі характеризується у першу чергу не так описовістю, як критичністю теорії.
Так, свою найвідомішу працю “Одновимірна людина”, що побачила світ 1964 року, за 4 роки до бурхливих революційних подій у західному світі 1968 року, Маркузе власне і починає із зауваження про критичність своєї теорії.
Називаючи свою концепцію критичною теорією, Маркузе датує її зародження першою половиною ХІХ століття (пов’язуючи її з теорією Маркса), і вважає, що у ХХ столітті поняття критичної теорії втратили свою опозиційність відносно суспільства.
Загалом, напрямок роботи Маркузе вписується у загальну картину праць т.зв. критичної школи неомарксизму. Так, як пише Рітцер, більшість із праць критичної школи спрямовано на критику сучасного суспільства і різних його складових (компонентів). У той час як чимало ранньої маркситської теорії було орієнтовано на економіку, критична школа перейшла на культурний рівень у світлі того, що вона вважала реаліями сучасного капіталістичного суспільства.
Головною ідеєю Маркузе, що проходить через усю книгу, є власне потреба у сучасній критичній теорії, оскільки конструктивна, дієва критика у сучасному індустріальному суспільстві неможлива, взагалі протест проти системи неможливий, оскільки система індустріального суспільства прагне всякий протест інкорпорувати і зробити його своєю складовою частину. Але, на думку Маркузе та інших представників критичної школи, сучасне індустріальне суспільство є настільки дегуманізуючим, воно до такої міри придушує людську особистість, що критична теорія просто не може не з’явитися.
Як пише Рітцер, “Незважаючи на позірну раціональність сучасного життя, критична школа бачить його переповненим ірраціональністю”.
У вступі до “Одновимірної людини” Маркузе детально розглядає проблему критичної теорії:
“Таким чином, від самого початку кожна критична теорія стикається з проблемою історичної об’єктивності – проблемою, що виникає навколо двох моментів, що передбачають ціннісні твердження:
1. твердження, що людське життя варте того, щоб його прожити, або радше, може і мусить таким стати (вартим прожиття). Це твердження лежить в основі всякого інтелектуального зусилля. Воно є a priori соціальної теорії і відмова від нього (і це абсолютно логічно) рівнозначна відмові від самої теорії;
2. твердження, що в даному суспільстві існують специфічні можливості для покращення людського життя і специфічні способи і засоби реалізації цих можливостей. Критична теорія, базуючися на емпирічних даних, показати об’єктивну значимість цих тверджень… Соціальна теорія не може бути історичною теорією, оскільки історія – це царство випадка у царстві необхідності. Тому питання стоїть так: які із різних можливих і даних способів організації й використання ресурсів обіцяють найбільшу ймовірність оптимального розвитку?”
Так, свою найвідомішу працю “Одновимірна людина”, що побачила світ 1964 року, за 4 роки до бурхливих революційних подій у західному світі 1968 року, Маркузе власне і починає із зауваження про критичність своєї теорії.
Називаючи свою концепцію критичною теорією, Маркузе датує її зародження першою половиною ХІХ століття (пов’язуючи її з теорією Маркса), і вважає, що у ХХ столітті поняття критичної теорії втратили свою опозиційність відносно суспільства.
Загалом, напрямок роботи Маркузе вписується у загальну картину праць т.зв. критичної школи неомарксизму. Так, як пише Рітцер, більшість із праць критичної школи спрямовано на критику сучасного суспільства і різних його складових (компонентів). У той час як чимало ранньої маркситської теорії було орієнтовано на економіку, критична школа перейшла на культурний рівень у світлі того, що вона вважала реаліями сучасного капіталістичного суспільства.
Головною ідеєю Маркузе, що проходить через усю книгу, є власне потреба у сучасній критичній теорії, оскільки конструктивна, дієва критика у сучасному індустріальному суспільстві неможлива, взагалі протест проти системи неможливий, оскільки система індустріального суспільства прагне всякий протест інкорпорувати і зробити його своєю складовою частину. Але, на думку Маркузе та інших представників критичної школи, сучасне індустріальне суспільство є настільки дегуманізуючим, воно до такої міри придушує людську особистість, що критична теорія просто не може не з’явитися.
Як пише Рітцер, “Незважаючи на позірну раціональність сучасного життя, критична школа бачить його переповненим ірраціональністю”.
У вступі до “Одновимірної людини” Маркузе детально розглядає проблему критичної теорії:
“Таким чином, від самого початку кожна критична теорія стикається з проблемою історичної об’єктивності – проблемою, що виникає навколо двох моментів, що передбачають ціннісні твердження:
1. твердження, що людське життя варте того, щоб його прожити, або радше, може і мусить таким стати (вартим прожиття). Це твердження лежить в основі всякого інтелектуального зусилля. Воно є a priori соціальної теорії і відмова від нього (і це абсолютно логічно) рівнозначна відмові від самої теорії;
2. твердження, що в даному суспільстві існують специфічні можливості для покращення людського життя і специфічні способи і засоби реалізації цих можливостей. Критична теорія, базуючися на емпирічних даних, показати об’єктивну значимість цих тверджень… Соціальна теорія не може бути історичною теорією, оскільки історія – це царство випадка у царстві необхідності. Тому питання стоїть так: які із різних можливих і даних способів організації й використання ресурсів обіцяють найбільшу ймовірність оптимального розвитку?”
