NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Як відомо, після 18-річного правління Л. І. Брежнєва (1964—1982 рр.) до влади всього лише на 15 місяців прийшов компартійно-чекістський висуванець Ю. В. Андропов. Його правління відбилося в народній пам’яті неоднозначно. З одного боку,— це боротьба з корупцією серед партійно-державного апарату СРСР, а з іншого — боротьба за трудову дисципліну, котра в тих умовах являла собою позаекономічний метод примусу до праці. Про остаточне придушення дисидентського руху також неможливо забути. Зрештою, Юрій Володимирович помер у віці 69,5 років, зачепивши на початку 1984 р. інтереси навіть деяких своїх союзників і висуванців. (Свого часу про діяльність на посаді 1-го секретаря Ленінградського обкому Л. М. Зайкова [1983—1985] дещо розповів колишній 1-й заступник начальника УКДБ по Ленінградській області генерал-майор О. Д. Калугін [1980—1987]). Таким чином, Ю. В. Андропов виявився одинаком-ідеалістом, чиї методи правління призвели до його власної загибелі.
Ще менш тривалим виявилося правління ставленика консервативних брежнєвських кіл К. У. Черненка — всього лише 13 місяців. Фактично відбувся переворот з метою відновлення політичної стабільності. Костянтин Устинович зайняв у середині лютого 1984 р. посаду Гененерального секретаря ЦК КПРС, а через два місяці був обраний Головою Президії Верховної Ради СРСР. Насамперед, збереглися при владі керівні кадри Президії Верховної Ради СРСР (2/3 заступників Голови і 1/2 членів Президії) та Ради Міністрів СРСР (3/4 заступників Голови та міністрів). Найближчими особами до К. У. Черненка виявилися В. В. Кузнецов (перший заступник Голови Президії Верховної Ради СРСР [1977—1986]) та М. О. Тихонов (Голова Ради Міністрів СРСР [1980—1985]).

На той час у російській армії на фронтах першої світової війни воювало багато українців, розпорошених по різних полках. С. Петлюра, який виконував обов'язки голови Українського Військового Комітету Західного фронту, усвідомлює значення створення української національної армії — не тільки як чисто військової сили, а й морально, як доказ можливості реалізації домагань незалежності України.
Своє відношення до питань закордонної політики Симон Петлюра виявив ще в той час, коли за українську державність можна було говорити хіба-що пошепки. Маємо на увазі своєрідний політичний маніфест, що його випустила «Украинская Жизнь» в 1914 році, де було виразно виявлено симпатії до Антанти.
Автором маніфесту був Симон Петлюра, тодішній редактор «У. Ж.». Коли настала революція і в травні 1917 року Петлюра приїхав до Києва, щоб почати свою бурхливу політичну кар'єру, то виявилося, що його міжнародні симпатії мало ріжнилися від 1914 року.
Першому українському кабінетові, «Генеральному Секретаріяту», доводилося, звичайно, не раз дебатувати ці питання, а поодиноким секретарям мати з ними справу.
Цілком природно, що, крім генерального секретаря закордонних справ, найбільше мусили цікавити ці питання військового міністра, яким і був Симон Петлюра.

У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновдадців чи оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політичної думки і дії останніх двох століть безнеречно належать Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їх іменами, їхньою творчою спадщиною насамперед пов’язані ідеї відродження української культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Всі вони належали до революційного крила української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності боротьби за національне визволення прагнула домогтися й визволення соціального.
Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позизія революційних демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність. На такому грунті великої історичної свідомості і виріс геній М. Грушевського — невтомного дослідника історії та культури українського народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними силами всіх українських земель.
Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в за ідеологізованій ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо і згадували, то неодмінно з негативноими ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадсьха та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним раціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним із вождів української революції та федералістом), ворогом Радянської влади (хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з нею), агентом австро-німецького імперіалізму(хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим вррогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своеї раптової смерті), фальсифікатором історії України (хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).
Народився М. Грушевський 17(29) вересня 1866 року в невеликому місті Холмі (тепер Хелм на території Польші), де його батько вчителював у греко-католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру.

На третьому році Першої світової війни багатонаціональні імперії – Російська, Австро-Угорська, Турецька – виказали внутрішню слабість і відцентрові тенденції. Поразки російської армії на фронтах та харчові труднощі послужили безпосереднім приводом заворушень у Петрограді, що почались в кінці лютого 1917р. Проте причиною невдоволення народу було, насамперед, загальне важке становище робітництва і малоземельного селянства. Заворушення переросли в революцію – 27 лютого 1917р. цар Микола ІІ зрікся престолу. Ситуацію використали опозиційні партії – конституційно-демократична (кадети), соціал-демократична (меншовики) і соціал-революціонери (есери), які 2 березня 1917р. створили Тимчасовий Уряд (Временное Правительство); в опозиції до цього уряду залишилися більшовики, які виступали від імені Ради Робітничих і Солдатських Депутатів.*
Падіння російсько-царського самодержавного режиму в лютому 1917-го пробудило до політичного життя широкі верстви українського народу. В Україні розгорнувся масовий національно-визвольний рух серед інтелігенції, селянства, робітників та військових, спрямований на боротьбу за свої національно-політичні та економічні права.
Варто відзначити, що український національний рух носив спочатку стихійний характер і проявився у мітингах, демонстраціях, конференціях, зборах та маніфенстаціях. Вимоги обмежувалися відкриттям українських шкіл, преси, українізації суспільного життя взагалі.

Антибільшовицький повстанський рух в Україні у 1920-23 рр, був війною українських селянських мас проти комуністичного режиму. І це визнавали самі більшовики. П'ята конференція КП/б/У приписала селянству "економічну ворожість" до робітничого класу і совєтської влади. Збройна боротьба із селянством була оголошена В.Леніним боротьбою з "політичним бандитизмом". В одному з інтерв`ю начальник Надзвичайної Комісії (ЧК) на Україні Манцев у березні 1920 року казав: "З весною банди розходяться на польові роботи (!) по хатах, передчасно зариваючи зброю; в лісах ховаються лише отаман з одним-двома десятками прибічників. На заклик отамана вся банда при повному озброєнні знову починає свою чорну роботу..." Мабуть лише в совєтській державі бандити могли займатись весняними польовими роботами…
Характерними рисами військової тактики українських повстанців була їх здатність до швидких маневрів і висока мобільність. Кіннота і піхота на тачанках з кулеметами могли здійснювати багатокілометрові рейди, швидко проходячи за короткий час велику відстань.
При здійсненні бойових операцій повстанці намагалися діяти напевне. Відомості, необхідні для внзначення часу і об`єкту нападу, командири загонів добували за допомогою добре налагодненої аґентурної розвідки, про що відзначається в багатьох архівних та мемуарних джерелах. Роль аґентів охоче брали на себе селяни і навіть священники (цьому не слід дивуватись, оскільки ворожість комуністів до релігії є загальновідомою – С.Б.). Особливо цінні відомості повстанці одержували від своїх аґентів, які були на служі в різних совєтських установах в тому числі у міліції та ЧК. Роль зв'язкових часто виконували жінки і навіть діти, що більш надійно забезпечувало таємницю акцій.

Ім'я Василя Барки - видатного українського письменника, що проживає далеко за межами рідної землі (США), про твори якого в діаспорі написано багато критичних та літературознавчих досліджень, для нас, українців на Україні, щойно відкривається.Нам не доводилось читати ні його прозових речей, ні поетичних творів, ні, тим паче, філософських праць релігійної тематики. Але нинішні можливості ліквідації "білих плям" у нашій історії, культурі, літературі вселяють надії і на вивчення духовних набутків української діаспори. Досі ми надто легковажно відмовлялися навіть від таких здобутків, творених діячами української культури за межами рідної землі, які можуть бути гордістю будь-якої із світових культур. Ми, на жаль, не тільки їх не помічали, не просто від них відмежовувались, а й одверто ігнорували та цуралися їх, як творів політично-ворожих...
Якщо ми в найобмеженіших порціях знали про такого письменника, Юрій Косач, то, звісна річ, про Василя Барку наче б і сам Бог велів зовсім не знати, адже Барка емігрував за кордон під час війни. Від 1943 по 1950 рік жив у Німеччині, а потім переїхав у Нью-Йорк, де проживає й досі. Взагалі його біографія складна, багата неординарними життєвими колізіями, часто досить драматичними.

Неокласицизм та класицизм.

Неокласицизм (від грец. neos - новий і classicus - зразковий) – тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявлялася після занепаду класицизму як літературного напрямку і знаходила вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, у проголошенні гасел “істиного мистецтва” й культу художньої форми, позбавленої суспільного змісту, земних насолод тощо.
Неокласицистичні тенденції знаходять вияв у середені 19-го ст. в збірках “Античні вірші” французького поета Леюнт де Ліля та “Емалі й Камеї” т. Готівє, в творах російських поетів А. Майкова і М.Щербини, в символістів.
У 20-х рр. на Радянській Україні існувала група неокласиків, учасники якої переважно відгороджувалися від сучасної революційної дійсності, наслідували мистецтво минулих епох, надавали основного значення формі творів. Це, звертаючись до неокласиків, В.Сосюра писав:”Співаєте ви так, мов не було нічого, і влада не у нас в порепаних руках (“неокласикам”). Найбільш послідовними виразниками неокласичних тенденцій були Зеров і О.Бургардт. Вони підхопили політично ворожий заклик М.Хвильового про орієнтацію на “психологічну Європу” (буржуазну). Кращі з неокласиків, зокрема М. Рильський і П.Филипович, невдовзі перейшли на позиції соціального реалізму.
Класицизм (лат. clasicus – зразковий) – напрям у європейський літературі і мистецтві 17 – початку 19 ст. Характерна орієнтація на художню творчість старадавньої Греції і Риму, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Творці класицизму при відтворенні сучасного їм життя спиралися на по-своєму трактовану поетику Арістотеля і Горація.

Павло Чубинський відомий в науковому світі як етнограф – фолькльорист та автор гімну “Ще не вмерла Україна”.А як географ – краєзнавець – маловіддомий.Діяльність його тісно пов‘язана з Російським географічним товариством, яке в той час відігравало значну роль в науково – культурному житті Росії.Ще змалку Павло починає захоплюватись епохою географічних відкриттів, мріє про далекі подорожі.Він поступив в Петербурзький університет , на юридичний факультет, де й познайомився з Георгієм Семеновим Тянь – Шанським, який в свою чергу знайомить Чубинського з такими видатними географами як Миколою Пржевальським та Миколою Миклухо – Маклаєм.Саме Миклухо – Маклай вмовив Чубинського всупити до Російського Географічного Товариства і саме під впливом цього видатного географа – дослідника, який вже в той час побував на Канарських островах та Мадагаскарі, Чубинський починає серйозно захоплюватись економічною – географією.Він мріє про експедицію на північ Росії і також плідно збирає інформацію про етнографію та географію України.За те що Чубинський вступив у революційно – літературну організацію його висилають в Архангельськ область де він працює секретарем в місцевому суді.Але він не втрачає звязку з його друзями та з Батьківщиною.Крім того на чужині він збирає цінні етнографічні матеріали.Через 2 роки клопотанням Пржевальського його звільняють з заслання і він повертається до нормальної роботи.

Боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу— як передумову і єдине забезпечення волі, творчої праці та свобідного росту всієї української нації і кожної української людини зокрема — це зміст змагань всіх поколінь українського народу від найдавніших часів його історії. Само-собою, що форми тієї боротьби бували різні, відповідно до даної ситуації. В часах нашої державності — це була боротьба в її обороні перед ворожою агресією в формі відвертої війни з імперіалістичними сусідами; в часах національного поневолення — це була боротьба за відновлення української державності в формі політичних і революційних дій, чи таж у формі всенаціональних збройних повстань.
Так мусило бути й тепер, коли зовсім нову політично-правну ситуацію на українських землях створила німецько-большевицька війна: український нарід мусив виступити збройне проти обох окупантів, як зовсім самостійний чинник і як єдиноправний властитель українських земель, якщо мала бути збережена славна традиція, геройської збройної боротьби за свої права, — оця основа незнищимості нашої нації, та чистота великої ідеї — боротьби за суверенні права української нації проти кожного окупанта, який допче ці права. Згляд на жертви, які треба було скласти у цій титанській боротьбі на два фронти — проти Німеччини і проти Москви, — ні безвиглядність ефективно-позитивного закінчення цієї боротьби вже в даній ситуації, не могли мати значення, бо ж ішло не про долю одного покоління в даний мент, а про конечне звено, яке мусить лучити славне минуле з великим майбутнім; про гідну політично-моральну поставу українського народу в аспекті минулого, сучасного і майбутнього.

1. Причини раннього економічного розвитку і особливості економічної системи грецького рабовласництва.
Природні умови в Греції відрізняються від природних умов старосхідних країн тим, що тут для нормального заняття землеробством немає необхідності будувати складні гідротехнічні споруди, як на древньому Сході.
Тим самим створювалися сприятливі умови для розвитку приватної власності на землю, на земельну ділянку, а основою виробничим осередком стали не громіздке царське господарство або громадське виробництво з його дріб'язковою регламентацією, що передбачало величезний управлінський апарат, а невелике приватне господарство, побудоване на раціональних основах жорсткої експлуатації рабського праці з відносно високою прибутковістю.
Процес історичного розвитку грецького суспільства протікав в рамках дрібних, внутрішньо згуртованих республік, що спираються на цивільний колектив середньо заможних землеробів.
Соціальна структура полісів передбачало існування трьох основних класів: класу рабовласників, вільних дрібних виробників і рабів самих різних категорій.
Однієї з найважливіших особливостей соціальної структури в грецьких полісах було існування такої соціальної категорії, як цивільний колектив, тобто сукупність повноправних громадян даного поліса. До громадян поліса належали корінні жителі, що проживають в даній місцевості декілька поколінь, що володіють спадковою земельною ділянкою, що беруть участь в діяльності народних зборів і що мають місце в фаланзі важко озброєних гоплитів.
Володіння земельною ділянкою розглядалося як повноцінна гарантія виконання громадянином своїх обов'язків перед полісом, перед всім цивільним колективом.