NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Становлення нової держави, а саме цей процес триває зараз в Україні, майже завжди супроводжується кризовими явищами, які охоплюють всі сфери людського буття і особливо соціально-економічну; вони впливають на масову свідомість населення і, в першу чергу, на релігійно-духовне життя народу. Проблеми сьогодення ставлять перед суспільством розв'язання питань суспільно-політичного життя нашої країни, її національного відродження, яке відбувається в сучасних суперечливих умовах, і тому інтерес до вітчизняної історії, зокрема до історії релігії в Україні, зростає. Українська нація знаходиться, як свідомо, так і підсвідомо, в пошуках тих духовних орієнтирів, які могли б зняти соціально-психологічну напругу в суспільстві.
Відродження української культури вимагає і відродження органічно пов'язаної з важливими історичними традиціями народного життя релігії, як духовного феномена.
В Україні розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Однак він породив безліч проблем, пов'язаних з нормалізацією релігійного життя, пошуками шляхів урегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання гострих і болючих міжконфесійних конфліктів на основі конституційних положень приципу свободи совісті і відповідного законодавства про правове регулювання діяльності релігійних організацій .
Знання про релігію виникли разом із самою релігією, і вони фіксувались лише у свідомості людей, а пізніше у вигляді символічних знаків, споруд, обрядів, традицій, а це призводить до появи письмових документів, якими є пергаментні та папірусні сувої, а пізніше книги. Таким чином з'являються книги, збірники святого письма — Біблія, Коран, Талмуд, Авеста тощо.
В священних релігійних книгах зафіксовані релігійні вірування, а тому, щоб знати їх, потрібно вчити священне письмо даної релігії. В процесі розвитку релігії з'являються нові віросповідання, розколи, напрямки. Нові релігійні течії, напрямки, які з'являються, приймаючи святе письмо своєї релігії, дають йому власне тлумачення. Щоб вірно зрозуміти сутність віросповідання, потрібно знати не лише святе письмо даної релігії, а й як саме тлумачать його прихильники. Саме тому вивчення релігії за першоджерелами дає можливість правильно зрозуміти її суть.

Даосизм – одна з провідних релігійно-філософських течій Китаю, виник одночасно з конфуціанством (друга половина І тис. до н.е.). Засновником його вважають давньокитайського філософа Лао-дзи, відомості про якого дійшли до наших днів із легенд. За легендою, мати носила його кілька десятків років, народивши старим (звідси ім’я – „Стара дитина”). Той самий знак „цзи”, щоправда, означає і ”філософ”. Прямуючи на Захід, Лао-дзи подарував служителю застави свій трактат „Дао де цзин”, який містив його вчення.
Провідна ідея даосизму полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо підкоряється не Небу, а всезагальному закону – дао, який вносить порядок в хаос речей. Дао має об’єктивний характер. Порушення його спричиняє ненормальний стан. Особливо це позначається на житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао.
Дао – не божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху чи закону. воно не персоніфіковане, але передує всім особам. Дао - першопочаток всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Це загальний закон природи, джерело матеріального і духовного буття, їх мета. Дао неможливо сприймати безпосередньо, воно – поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, - це не дао, а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао.
Згідно з ученням, людині надзвичайно важливо зрозуміти сутність дао. Оскільки воно спершу існувало абсолютно, але не виразно, а нині його сутність розкрита мислителями для людей, вони мусять пізнати дао і жити відповідно до його вимог. Так буде добре і для людей, і для держави.

Екуменізм (походить від грецького “ойкумена” – “всесвіт”, “заселений світ”) виник і утвердився як особливий напрямок розвитку богословської думки у християнстві у ХХ столітті.

Різні люди по-різному розуміють слово екуменізм. Власне екуменізм означає рух за зближення та об”єднання релігійних традицій. Але одні вважають, що екуменізм стосується тільки християнського світу, інші – всі світові релігії. Можна виділити десять основних розумінь екуменізму.

Перше й первісне бачення екуменізму сильно відрізняється від сучасного. Від початку екуменізм – це співпраця християнських конфесій у проповіданні Євангелія та в боротьбі з язичництвом. Наприклад, у травні 1994 року зусиллями десяти християнських конфесій був проведений семінар “Тоталітарні секти в Росії”, у підсумковому документі якого всіма християнами, що зібралися, було сказано: “Ми, християни різних конфесій і різних країн, люди, які знають християнство не ззовні та мають серйозний досвід знайомства з іншими релігіями, свідчимо, що будь-яка спроба створення “синкретичної світової релігії” є ніщо інше як антихристиянська ініціатива. Ми попереджаємо про те, що коли яка-небудь релігіозна чи “культурологічна” група говорить про себе, що вона знайшла шлях до синтезу свіх світових релігій,до об”єднання християнства зяким-небудь східним або ”езотеричним” культом,- це чітка ознака того, що перед нами зовсім не “всепримирююче вчення”, а чергова секта, яка намагається насадити той чи інший псевдосхідний культ під маскою симпатії до християнства…”

Важливою складовою українського національно-визвольного руху кінця 80-х — початку 90-х років став широкий суспільний рух за відновлення діяльності Української греко-католицької церкви (УГКЦ), який за своїми маcштабами вийшов за рамки суто релігійного питання, набувши політичного характеру.
Як відомо, полем діяльності УГКЦ були, в основному, території нинішніх західноукраїнських областей — Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської і Закарпатської. За радянськими даними у 1945 р., напередодні заборони, церква мала в своєму підпорядкуванні 5 єпархій, 3100 парафій, 53 монастирі, академію, 3 семінарії, в її складі були митрополит, 12 єпископів, 2330 чол. духовенства і майже 3,5 млн. віруючих [1]. Після проведеного за ініціативою сталінського тоталітарного режиму Львівського церковного собору у 1946 р. УГКЦ була оголошена розпущеною, її церковна організація насильно ліквідована. Тисячі священиків, в тому числі представники вищого духовенства на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, були кинуті в гулагівські табори, сотні змушені були перейти у підпорядкування Московського православного патріархату, а вцілілі служителі УГКЦ пішли в підпілля [2].
В українському зарубіжному середовищі вживалась інша назва — Українська католицька церква (УКЦ), а радянська пропаганда використовувала термін “уніатська церква”.
Викорінюючи глибинну релігійність західних українців, закриваючи та перетворюючи на господарські будівлі церкви і храми УГКЦ, насаджуючи войовничий атеїзм, комуністична ідеологічна система була впевнена в незворотності цього процесу. Намагання чинити опір партійній політиці з боку прихильників забороненої церкви карались арештами, ув‘язненнями, утриманням в психіатричних закладах. Навіть в умовах проголошеної М.Горбачовим “перебудови” та “демократизації” загальний характер методів діяльності партійних органів в західному регіоні не тільки не змінився, але набув ознак оновленого ідеологічного фронту боротьби з проявами “релігійного екстремізму”

Буддизм виник на території Індостану в YI в. до н. е. Надалі він завоював мільйони послідовників у країнах Азії, але на території Індостану утратив свої позиції і фактично зник. Виникнення буддизму пов'язується з життям і проповідуванням Сиддхартхи Гаутами Будди. Знаменита бенареська проповідь Будди вважається найфундаментальнішим релігійним документом буддизму.
Виникнення буддизму було пов'язане з появою ряду творів, що увійшли згодом до складу канонічного зводу буддизму - Типитаки; це слово позначає на мові пали "три сосуди" (точніше три кошики). Типитаку було кодифіковано близько III ст. Тексти Типитаки розділено на три частини - питаки: Виная-питака, Суттапитака й Абхидхармапитака. Виная-питака присвячена переважно правилам поведінки ченців і порядкам у чернечих общинах. Центральну і найбільшу частину Типитаки складає Сутта-Нипата. Вона містить величезну кількість оповідань про окремі епізоди життя Будди і його висловів. У третьому "кошику" – Абхидхармапитака - містяться головним чином проповіді і повчання на етичні й абстрактно-філософські теми. У буддизмі існують декілька напрямків, що називаються махаяною- "широкою колісницею", хинаяною-"вузькою колісницею"(або тхеравадою - "щирим навчанням") і варджаяною - "діамантовою колісницею ".

Християнська церква завжди говорила про свою догму як про цілісну, таку, що йде від Бога; Святе Письмо, або Біблію, вона також проголошує дарованим людству Богом. Тим часом історичні факти свідчать про те, що релігійна догма, з якої протягом багатьох століть формувалося християнство, була піддана численним змінам і оформилася навіть у своєму початковому вигляді за кілька століть після подій, описаних у Євангелії. Біблія, яку ми читаємо зараз – плід численних редакцій, ідеологічної цензури, підтасовок, за допомогою яких представники різних напрямів раннього християнства боролися між собою.
Найдавніші з канонічних рукописів відносяться до 4 століття і являють собою грецькі переробки священних текстів “іудео-християн” – секти, що сповідувала християнство в рамках іудаїзму.
Документам, які згодом були канонізовані всесвітньою християнською церквою, часто просто надавався статус священних: так, приміром, “Послання Павла” були вперше викладені римським істориком-антисемітом Маркіоном, і найвірогідніше, що більшість діянь Павла або видумані, або здійснені самим автором. Ісусом-Ієшуа в цьому творі називається божий янгол, посланий на землю. Єдиний історичний факт з життя Ісуса, що згадується в цих посланнях – його розп'яття. Приблизно половина “послань” Павла написані Маркіоном, інша – пізніші підробки, всі вони канонізовані. Рукопис з Наг-Хаммаді під назвою “Логії”, який автор Томас (Фома) приписує самому Ісусу, був названий Євангелієм від Фоми, і редактор додав до “Логій” безліч збігів з канонічними Євангеліями, щоб створити ілюзію, що Фома звірявся з ними, тим часом як “Логії” є набагато старшими.
Біблія замовчує факт існування іудео-християнства взагалі. Тим часом ще у 2 столітті до н. е. на півночі Палестини існувала секта хрестителів, що вшановували померлого і воскреслого пророка Дуса. Близько 50 року до нашої ери виникла секта хрестителів-назореїв, і ця назва стала згодом позначенням християн; до міста Назарет, що виникло набагато пізніше загибелі Христа, вона не має жодного етимологічного стосування, проте згодом стала асоціюватися зі словом “назареос” – “з Назарету”, як звали Ісуса. В цей час існує декілька “Ісусів” – людей, які проголошували себе біблійними месіями і організовували свої культи.

Виникнення ісламу.
Іслам одна з трьох ( нарівні з буддизмом і християнством ) так званих світових релігій, що має своїх прихильників практично на всіх континентах і в більшості країн світу. Мусульмани складають переважну більшість населення багатьох країн Азії і Африки. Іслам є ідеологічною системою, що впливає значний чином і на міжнародну політику.
У сучасному розумінні іслам – це і релігія, і держава, внаслідок активного втручання релігії в державні справи. Але рогзглянемо історичне коріння цього явища.
"Іслам" в перекладі з арабського означає покірність, "мусульманство" (від арабського "муслим") – що віддав себе Алаху.
Засновником ісламу є арабський " пророк " Мухамед (Мухаммед або Магомет), значення якого на загальні долі людства важко переоцінити, тому на цій історичній особистості треба зупинитися особливо.
Посланець Алаха.
Маулід – день народження пророка Мухамеда – відмічається 12 числа місяця раби ал-аввай по місячному календарю. Це сталося в "рік слона", тобто в 570 р. Маулід співпадає з днем смерті Мухамеда. Символічний збіг дат народження і смерті, тобто народження для вічного життя, був даний Мухамеду Творцем в знак його особливої місії носія Прозріння, останнього, як прочитає іслам, Пророка в історії людства.
Згідно з переказами, народження Мухамеда було передбачене пророками Ібрахимом (Авраамом), Ісмаїлом, Мусой (Моїсеєм) і Ісой (Іїсусом Христом ). У цих "подвійних" іменах немає нічого дивного, оскільки іслам відноситься до так званих авраамічних релігій і мусульмани нарівні з іудеями і християнами шанують одних і тих же старозавітних пророків, а так само Іїсуса Христа як одного з них.
Мухамед був уродженцем Мекки, міста в західній частині Аравійського півострова, де давно осіло сильне плем'я курейш.

На відміну від раннім національних релігій, жодна з яких не збереглася до наших часів, більшість пізніх національних релігій продовжує існувати і зараз. До них відносяться індуїзм, сикхізм, джайнізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, іудаїзм, зороастризм та ін.
Суттєвими рисами пізніх національних релігій можуть бути названі такі:
Поширення-релігійних вірувань і офіційного відправлення культу серед всіх верств населенням межах одного національно-державного утворення. Це означало проголошення формальної рівності віруючих перед богом (чи богами) і значного поширення сфери впливу кожної з національних релігій. В результаті їх інтегруюча роль в суспільстві значно збільшується.
Збільшення регулятивної ролі. Виникає стійка система заборон і приписів, які детально регулюють всі сфери життя віруючого. Вона підкріпляється стимулами здебільшого негативного характеру: вченнями про пекло і геєну вогнену, загробну відплату і неминучу кару господню за гріхи в цьому житті. Регулюючими чинниками стає і вчення про рай /нірвану/ і про спасіння богообраного народу. Кількість заборон і приписів, наприклад, в конфуціанстві чи іудаїзмі досягає багатьох сотень.
Для порівняння: регулятивна роль в суспільстві ранніх національних релігій була набагато меншою. Відомо, що в древньому Єгипті релігія не забороняла одруження між близькими родичами, навіть між рідними братом і сестрою (що систематично практикувалось в династіях фараонів). Жодна з ранніх національних релігій не стала на заваді загальному падінню моральності в імператорському Римі, що призвело до його ослаблення і, врешті, падіння тощо.
Співіснування монотеїзму і політеїзму. Більшість пізніх національних релігій є політеїстичними, однак серед них виникли і монотеїстичні (моно – один; теос – бог) релігії – іудаїзм і сикхізм.

Католицизм. Історія виникнення.
Християнство є найбільш значною світовою релігією нашого часу, в якій розрізняють два головні напрямки: католицизм та православ’я, а також численні більш дрібні різновиди. Головним об’єктом шанування християн є Ісус Христос, якого більшість християнських релігій вважає водночас і Богом, і людиною, дехто – тільки Богом або тільки божественним посланцем.
Християнство виникло у другій половині І ст. в одному із східних районів Римської імперії – Палестині. Головною соціальною причиною виникнення християнства було безсилля пригноблених у боротьбі з гнобителями.
Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно спадкувало, насамперед, визнання Старого завіту – найдавнішої частини Біблії. Античне християнство у своєму розвитку пройшло три головні періоди: первісне християнство (від середини І ст. досередини ІІ ст.), раннє християнство (від середини ІІ ст. до початку ІV ст.) та пізнє християнство (від початку ІV ст. до кінця V ст.).
Общини первісного християнства складалися з бідних елементів. Представників заможних класів були одиниці, і вони не відігравали особливої ролі в общинах. У цьому розумінні первісне християнство було релігією пригноблених. Церкви не було – вона тільки формувалася. У період раннього християнства в общини дедалі більше почали вливатися заможні люди, які утворювали всередині общин особливий соціальний прошарок і поволі захопили керівництво ними. Християнські общини, які почали називатися парафіями, об’єдналися у більш значні одиниці – єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Церква, виникла, стала на захист існуючих порядків.
У період пізнього античного християнства рабовласницький клас у своїй головній масі приєднався до християнської релігії. За імператора Костянтина (323 – 337 рр.) християнська релігія перетворилася на державну, вона користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Відбувається подальша централізація церкви: єпископії та митрополії об’єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині ІV ст. на території імперії були три патріархії – римська, олександрійська та антіохійська. У кінці ІV ст. – єрусалимська.

Періоду, коли при владі в СРСР був М. Хрущов, нелегко дати якусь однозначну оцінку. Поряд з курсом на лібералізацію суспільно-політичного життя в Радянському Союзі простежувалося переслідування митців, які не були заангажовані стереотипами соцреалізму. З одного боку, розгортався процес десталінізації, а з іншого – формувався новий культ особи тощо.
Суперечливою сторінкою його діяльності була розпочата наприкінці 50-х років антицерковна кампанія. На ХХІ з’їзді КПРС у доповіді “Контрольні цифри розвитку народного господарства на 1959-1965 роки” М.Хрущов заявив, що для переходу до комунізму необхідна не лише потужна матеріально-технічна база, але й належний рівень свідомості всіх громадян соціалістичного суспільства. При цьому вказувалося, що висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів, а зумовлюється незадовільною антирелігійною пропагандою, пасивністю партії в цьому питанні та надмірними свободами, наданими державою релігійним конфесіям [1, 537]. Владою було розпочато потужний наступ на церкву.
Нормативно-правову базу цього наступу склали, передусім, такі документи, як постанова ЦК КПРС “Про доповідну записку відділу пропаганди та агітації ЦК КПРС “Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди” (жовтень 1958 р.), постанова Ради Міністрів СРСР “Про монастирі в СРСР” (жовтень 1958 р.), постанова Ради Міністрів СРСР “Про податкове обкладання прибутків підприємств єпархіальних управлінь, а також прибутків монастирів” (жовтень 1958 р.), постанова Президії ЦК КПРС “Про заходи щодо припинення паломництва до так званих “святих місць” (листопад 1959 р.) та ін.
Насамперед, наступ спрямовувався на обмеження “матеріальної бази” церкви. Згідно з новими постановами уряду, православна церква за виробництво свічок замість 5 мільйонів карбованців у рік почала сплачувати державі 100 мільйонів. Крім того, було встановлено підвищені ставки податку із земельних ділянок, які перебували в користуванні у монастирів, зменшено їхні площі, відмінено пільги по податку з будівель і земельній ренті, заборонено використання найманої праці в монастирях.