Включення мiста до складу Bеликого князiвства Литовського з 80-х рр. XIV ст. та надання Луцьку у 1432 р. Mагдебурзького права привели до поступової змiни планування Луцька. Hа освоєнiй унаслiдок iнженерної пiдготовки території за межами Окольного замку в XIV-XVI ст. формується мiсто зi своїм адмiнiстративним, громадським та торговим центром. Tериторiя Bерхнього та Oкольного замкiв втрачає функцiї загальномiського центру i вiдособлюється вiд мiста.
У радянській історіографії праці, присвячені історії католицької церкви, з’являлися рідко, до того ж у них, як правило, розглядалася соціально-економічна історія, а питання адміністративної структури римо-католицької церкви не отримали достатнього висвітлення. Поза увагою радянських дослідникі, зокрема, залишався період діяльності католицької церкви XVIII – початку ХХ ст., тобто під час перебування українських земель у складі Російської імперії.
Періоду, коли при владі в СРСР був М. Хрущов, нелегко дати якусь однозначну оцінку. Поряд з курсом на лібералізацію суспільно-політичного життя в Радянському Союзі простежувалося переслідування митців, які не були заангажовані стереотипами соцреалізму. З одного боку, розгортався процес десталінізації, а з іншого – формувався новий культ особи тощо.
Приєднання Західної Волині до Другої Речі Посполитої супроводжувалося суттєвими змінами освітньої політики, яка була спрямована не лише на боротьбу з низьким рівнем освіти, а й на ідеологічні та політичні потреби молодої держави. Особливого значення ці зміни набули з огляду на необхідність формування лояльного ставлення українців до польської держави та потребу нейтралізації антипольських політичних настроїв, поширених на західноукраїнських землях у першій половині 20-х років.
Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам’ятки давньоруської літератури називають її Руссю, або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвиненіших економічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили русичі.
Київська Русь виникає на рубежі VIII-IX ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племінних князівств і у різних формах існуэ до середини XIII ст. Київська Русь займала територію Східної Європи від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від Сяну на Заході до Волги та Оки на сході, її площа становила близько 800 тис. кв. км.
Життя і політична діяльність Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного) багато в чому суголосна з історією України першої чверті XVII ст.— складного, все ще недостатньо дослідженого періоду. Це був час жорстокого соціального і національно-релігійного гноблення українського народу, бурхливого зростання визвольного руху, героїчних походів козаків на турецькі фортеці, нових явищ у розвитку культури тощо.
Незважаючи на те, що німецька колонізація на Волині в другій половині XIX – на початку XX ст. носила аграрний характер, незначна частина волинських німців була зайнята і в промисловості. У зв’язку з тим, що у промисловому відношенні Волинська губернія була однією з найвідсталіших в Україні, то й частка німців у цій сфері була невеликою, хоча присутність їхня помітна у багатьох галузях, причому не лише в містах, але й у сільській місцевості. Саме участь німецьких поселенців у розвитку сільських промислових підприємств Волині ми й проаналізуємо.
Міжвоєнна українська політична еміграція стала закономірним наслідком поразки визвольної боротьби 1917-1920 рр. Вона включала десятки тисяч людей, які територіально представляли всі українські землі, а соціально всі основні тодішні класи і групи населення України. Але політичний характер української еміграціїї визначала передусім та її частина, яка на батьківщині належала до інтелігенції і безпосередньо, або через політичні партії й установи, прилучалася до державотворчої діяльності.
Історія засвідчує, що через відсутність державної стратегії, концептуальну безпорадність, невиразність політичної тактики державотворення українська нація, за історію свого існування, неодноразово оформляла та втрачала свою державність [1].
У 90-х роках ХХ століття вдалося відновити українську державність. Проте і дії українських державотворців сучасності важко назвати беззаперечними, такими, що врахували історичний досвід своїх попередників. Такий стан речей зумовлює об’єктивну необхідність наукового забезпечення діяльності вищого політичного керівництва України в галузі міжнародної політики та вимагає історичного аналізу процесів становлення, утвердження та розбудови української державності в 90-х роках ХХ століття.
