*Реферати, курсові, дипломні роботи » Матеріали за 26.02.2013

**

Німецька національна меншина Південної України у 20-ті–30-ті роки ХХ ст.

З розпадом радянської комуністичної системи та здобуттям Україною незалежності з’явилася можливість повернути із забуття ряд соціальних та історичних проблем, котрі вимагали нагального розв’язання. Руйнування командно-адміністративної системи дозволило науковцям заглиблюватися не у визначені цією системою проблеми, а відшукувати забуті, або раніше заборонені сторінки історії. Такий пошук дав можливість звернутися до теми німецької національної меншини півдня України , особливо її життя у період 20–30-их років ХХ ст. Ті несправедливості та порушення елементарних прав людини, які були вчинені по відношенню до німців у колишньому СРСР, та в Україні зокрема, вимагали встановлення історичної правди та відновлення справедливості. Але перший ентузіазм дослідників минув і ми змушені констатувати той факт, що сьогодні, на жаль, про німецьке населення в Україні, про його історію та сучасність, існує дуже мало наукових розвідок. І дослідження ці далеко не вичерпують існуючої проблеми. У першу чергу ми маємо на увазі відсутність праць, в яких німецькі переселенці та їхні нащадки розглядалися б під кутом зору взаємодії з населенням України, їх інтеграції в українське суспільство тощо.

Народні повстання кінця XVI на початку XVII століть на Україні

Обрана тема, розкриття її суті має велике значення для розуміння причин Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького (1648-1654рр), її швидкого і успішного розгортання. Незважаючи на поразку народних повстань в XVI – 20-30рр XVII ст. Український народ здобув багатий досвід національної та антифеодальної боротьби, впевненість в своїх силах, вдалося відновити православну церкву в Україні, зросли козацькі привілеї. Ці повстання стримували посилення польського національного, феодального і колоніального гніту, так як польський уряд та польські магнати пам‘ятали, чим це може закінчитися .
Українські історики в своїх роботах приділяли багато уваги висвітленню цього питання: так М.Гру шевський розгляду цього питання присвячує цілий розділ – р.IV “Перші козацькі війни” (Історія України-Русі т.VII) , О.Субтельний в частині ІІІ “козацька ера” своєї книги “Історія України” дає аналіз цього питання під назвою “Перші повстання”. Звертається до опису питання , пов‘язаного з селянсько-козацькими рухами і видатний український історик Наталія Полонська-Василенко – в своїй роботі “Історія України” т.1 ч.IV “Україна напередодні Хмельниччини ”. Продовжується висвітлення цього питання і в “Історії Русів”, “Історії України та її народу” О.Ф Єфименко, “Короткій історії козаччини ” В.Антоновича . Більшість сучасних істориків розглядають історію повстання в XVI – 20-30 рр XVII ст, як єдине ціле, породжене одними і тими ж причинами. Так в академічному дослідженні “Історія України – нове бачення ”, автори висвітлюють дану проблему в розділі “Суспільні рухи кінця XVI – 30-х рр.XVII ст ”. Цю точку зору поділяють і автори “Нарисів з історії України (Новий погляд) I ч. розділ “Національно-визвольна боротьба українського народу проти Польщі”.

Народні рухи в Україні (кінець XVII ст. – перша половина XVII ст.)

Наприкінці XVI ст. боротьба українського козатства й селянства проти кріпосницького, національного і релегійного гніту посилилась. Поглибилися суперечності між козаками й шляхтою, оськільки наступ магнатів і панства на Південно-Східне Придніпров’я Брацлавщину ставив під загрозу саме існування козацтва. Не стояли осторонь антифеодальних виступів і міщани. Свідченням цього є повстання в Білій Церкві 1589 р., від жителів якої князь В. К. Острозький зажадав повинностей і покори, незважачи на Магдебурське право, дароване їм королем. Повстання було придушене об’єднаними силами шляхти всього Кихвського воєводства.
Особливого розмаху набула антифеодальна і антирелегійна боротьба з наступом католицизму на Україну і підготовкою до Брестської унії на початку 90-х років XVI ст. Перше велике антифеодальне повстання розпочалося 1591 р. і тривало до1593 р. У повстанні взяли участь і міщани. Очолив його К. Косинський (?–1593) – шляхтич родом із Підляшшя. В 1586 р. він втупив до козацького війська де з часом обіймав важливі військові посади. У 1591 р. Косинський став запорозьким гетьманом.
Наприкінці 1591 р. запорожці під проводом Косинського разом із реєстровими козаками прийшли під Білу Церкву – резиденцію і замок Я. Острозького, який незадовго до цього відібрав у Косинського землі, отримані ним за службу короні. Так розпочалося народне повстання, що охпило Волинь, Брацславщину і Київщину. Косинський захопив Білу Церкву, Переяслав, Трипілля. Протягом 1592 р. повсталі нападали на панськи маєтки. До повсталих приєднувалися міщани, дрібна православна шляхта.

Володимир Великий

Перші роки князювання Володимира в Києві йдуть на зміцнення розхитаної системи в період поділу і міжусобної боротьби Київської держави. Безсумнівно, це зажадало від Володимира сильної напруги та енергії. Ряд походів його записані у літописах, але вони, звичайно, не дають повного поняття про цю кипучу військову діяльність нового київського князя. З літописних джерел видно, що в той час як Святослав звертав особливу увагу на східні границі держави, Володимир дуже багато уваги приділяв західним. Сучасний польський документ дає нам указівку на західну границю Російської держави, встановлену цими походами Володимира: на північно-заході вона доходила до границі прусів, на південно-сході підходила під Краків. Тут, на західній границі, зав'язалася боротьба за політичний вплив з Польщею, на чолі якої став тоді талановитий князь Болеслав.
Дуже важливу і важку реформу провів Володимир у внутрішніх відносинах: він не тільки привів у залежність від себе землі, що входили колись до складу Російської держави, але і поставив їх у більш тісний зв'язок з Києвом, посадив у всіх найголовніших пунктах, на місце колишніх князів і намісників, своїх численних синів. Звідси бере початок династичний принцип, що одержує свій повний розвиток у наступних сторіччях. Ще більш важливе значення мали культурні елементи, уведені Володимиром у внутрішні відносини держави. Створені зовнішньою силою вони не мали внутрішнього зв'язку, крім економічних інтересів що творив і підтримував його військово-торгового класу, цей державний апарат одержує при Володимирі нові підвалини, культурного і морального характеру, у виді нової, запозиченої з Візантії, релігії і зв'язаних з нею освіти, книжності і культури.

Міфи та реаліі навколо повстанського руху на Україні у першій половині 40-х років

Питання що до міфів та реалій навколо повстанського руху на Україні під час ІІ світової війни дуже актуальне та вагоме сьогодні. Ще не так давно офіційні радянські мас-мєдіа казали нам про ОУН-УПА як про бандитів, наводили на нас жах, кажучи про вбивства та кроваві злочини бандерівців. На кшталт, постійно наводились приклади терористичних акцій, які ніби-то проведено ОУН-УПА. Зараз же люди по-трошки починають пізнавати правду, хоча не всі її бажають бачити. Моя мета знайти компроміс або навіть якось реабілітувати ОУН-УПА шляхом доведення фактів, які будуть документально підкріплені, а не гасел, які були досі.
Специфічною рисою в цьому питанні є постать Степана Бандери, яка довгі роки була зачинена від нас жахом та ненавистю комуністичної диктатури. Навіть цілий рух отримав назву “бандерівського”, бо настількі був вагомий вплив Степана Бандери.
Про цю людину написано багато і цікаво, тому зупинятися на його власних рисах, біографіі не стану. Але треба сказати, що він зробив дуже багато для розвитку національно-визвольного руху на Україні не тількі під час війни, а і перед та після неї. І сьогодні ідеї Степана Бандери живуть у багатьох людей в душах. Якби Степан Бандера був дійсно таким жахливим та бездушним, як його змальовувула комуністична пропаганда, то я думаю, що при тих демократичних інститутах, які зараз починають існувати та розвиватися на Україні, його ім’я та ідеї загинули б, як знайомий державний устрій.

Морські походи запорожців

Польсько-литовська держава, до складу якої входила тоді Україна, не спромоглася організувати належну відсіч турецько-татарським агресорам, і спустошливі набіги степової орди і далі плюндрують Київщину, Волинь, Поділля, Білорусію, Червону Русь... і тоді український народ став творити власну військову силу, яка взяла на себе місію обороняти рідну землю. Такою силою "з кінця XV століття виступає наше славне козацтво — явище єдине в своєму роді в світовій історії. Воно покликалося до життя саме потребою захисту батьківщини, а не з метою грабежів торговельних шляхів, як це інколи представляють окремі дослідники. І якщо козаки пускалися в погоню за ордою аж до берегів Чорного моря, то не тільки відібрати загарбане хижаками-кочівниками, а в першу чергу врятувати ясир. У багатьох випадках це вдавалося, зокрема, коли ворога вдавалося наздогнати в степу. Так, 1540 року прославлений оборонець українського пограниччя барський староста Бернард Претвич двічі вибирався успішно на татар. Перший раз тоді, навесні, коли кількасот їх з Очакова та Білгорода пустошили околиці Бара та Хмільника. Претвич переслідував їх аж до «березанських верховин», де визволив 50 полонених і захопив 1000 коней, у тому числі 450 турецьких.
Восени орда пішла на Литву, Претвич зі своїми «служебниками» стеріг її на бродах під Кременчуком (на Дністрі) і багато побив, а чимало в полон узяв. Очевидно, цих полонених невдовзі обміняли на православний бранців, бо на початку квітня 1541 року султан Сулейман І, повідомив з Константинополя Сигізмунда І, що він «доручив звільнити християн, підданих короля, взятих до неволі людністю Акерману (Білгород-Дністровський.— В. С.) в часі нападу на польські землі і відшкодувати збитки».

Михайло Старицький

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинцях, Золотоніського повіту, на Полтавщині, в небагатій дворянській сім'ї. Батько його, Петро Іванович, був офіцером, мати, Настасія Захарівна,— з роду Лисенків, нащадків колишньої козацької старшини, відомої ще з часів Б. Хмельницького.
Дитинство майбутній письменник провів переважно в с. Кліщинцях, у діда й баби Лисенків, людей, як на той час, досить демократичних. Розмовляли в домі діда українською мовою, “бо,— як писав Старицький,— бабуня другої не знала”. Хлопець дуже любив слухати няньчині казки та українські народні пісні, що їх співали дівчата-килимниці. Початкової грамоти Михайла учив кліщинецький дяк.
На восьмому році життя хлопець втратив батька. Незабаром помер дід, Захар Йосипович, потім сестра і обидва брати, а за кілька років, коли Михайло почав учитися в полтавській гімназії, померла й мати. Далі юнак виховувався в родині В. Р. Лисенка, батька видатного українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Відтоді Михайло Старицький і Микола Лисенко стали друзями на все життя.
У дядьків Андрія та Олександра Лисенків юнаки познайомилися з “Енеїдою” І. Котляревського, “Кобзарем” Т. Шевченка, а потім і з деякими його недрукованими творами, які справили на них велике враження. “У Галицькому,— згадував пізніше М. Старицький,— раз достали ми від Андрія Романовича заборонені вірші Шевченка і цілу ніч читали їх, захоплюючись і формою, і словом, і сміливістю змісту”.
В гімназії М. Старицький багато читав творів російської та світової класики. Познайомився також ширше й з українською літературою, з прозою Марка Вовчка і П. Куліша, романом якого “Чорна рада” дуже захоплювався. На цей час припадають його перші літературні спроби. Це були гумористичні вірші на теми гімназійного життя, написані російською і українською мовами.

Михайло Грушевський (його життя, праці, президенство)

Михайло Сергійович Грушевський народився 17 вересня (за староримським стилем) 1866 року в місті Хелм (нині - республіка Польща) в учительській сім'ї.
Згодом його батьки переїхали в Ставрополь, а пізніше поселилися на Кавказі, далеко від України. Там-то малий Михась провів свої дитячі роки.
Проте батьки зуміли в далеких краях прищепити синові любов до України, до її історії, культури, священних традицій.
Юний Михайло Грушевський захопився історією України ще будучи студентом Тифліської гімназії, де він дуже багато читав, зокрема, історичні праці «Історія Русів», дослідження визначних українських істориків середини XIX ст. Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Аполлона Скальковського та інших відомих дослідників історії, етнографії, літератури й мистецтва. Про все це він пізніше згадував у своїх споминах. Але найбільшою школою для нього став відомий київський журнал «Киевская Старина», в якому друкувалися різні статті і розвідки з історії українського народу. Усе це спонукало молодого Грушевського обирати шлях до поглибленого вивчення історії України.
У188б .році двадцятирічний Михайло Грушевський вже з багатими знаннями поступає на історико-філологічний факультет Київського університету. І тут щаслива доля звела його з видатним українським істориком, археологом, етнографом Володимиром Антоновичем, відомим дослідником і знавцем джерел з історії України. Михайло Грушевський, з головою пірнувши в історичну літературу, став його улюбленим учнем і саме під його впливом починає перші спроби наукового дослідження з історії України. Однією з перших наукових тем М.Грушевського була «Южнорусские господарские замки в І половине XVI века», яка власне й засвідчила про появу нового перспективного вченого з історії України.

Литовські статути – пам’ятки національного законодавства

Історії права відомі чимало стародавніх пам'яток. Серед них три Литовські статути, одному з яких — "Волинському" (1566 р.) — виповнюється 430 років. Для нашої держави ці юридичні акти мають особливе значення — вони є складовими національного права давно минулих років.
Окупація українських земель Литвою, яка відбулася у XIV столітті і продовжувалася більше двох віків, мала характер прилучення, збирання земель руської держави, розбитої удільною та татарською руїнами. Українське населення вважало Велике князівство Литовське своєю державою.
Ще на початку XVI століття держава Литовська не мала кодифікованого законодавства, а правувалася, окрім краєвих установ і привілеїв, за своїми місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи всі "права", але здійснення його відкладалося. З ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яке саме набирало сили. Кого представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб дав писані права та
закони. На сеймі 1522 року справу було порушено знову. Проект статуту складався юристами великокняжої канцелярії. При цьому враховувалися норми звичаєвого права, Судебника Казиміра 1468 року, а також привілеї 1447, 1492 та інших років, римське, польське та германське право.
Дослідники цього статуту вбачають також його зв'язок зі старим руським правом, особливо з "Руською правдою". Більшість вчених зійшлися на тому, що саме Литовська Русь, себто Білорусь і Україна, найбільше зберегла й розвинула староруські правові норми. Підкреслюючи надзвичайну схожість між "Руською правдою" й Литовським правом, професори Максимейко та Ясинський пояснювали цю схожість тим, що "Руська правда" виникла саме на тім грунті, де пізніше виник і Литовський статут, тобто на Київській Русі.

Литовська доба

Друга половина XIII і потім XIV вік були свідками незвичайно скорого і видатного роспросторення власти литовських князів над сусідніми землями білоруськими, а потім і дальшими, українськими. Найбільш запізнене в своїм розвою в своїх глухих лїсах, найбільш відстале зпоміж усіх народів сеї сїмї племя литовське було загрожене під той час в самім своїм істнованню німецьким рухом в литовські краї. Напружуючи всї сили в боротьбі з ним, воно розвиває незвичайно живу організаційну діяльність і немов щоб скріпити себе силами культурними, починає поширювати свою зверхність над сусідніми словянськими, більш культурними краями. Се виразно зазначило ся в серединї XIII в., за князя литовського Мендовга, і затрівожило короля Данила, що сам думав про як найбільше поширеннє своєї власти над сусідніми землями. На спілку з польськими князями і Німцями Данило задумав зломити Мендовга й почав з ним війну. Мендовг, щоб відвести Данила, відступив його синови Романови деякі з своїх земель вдержаву; потім Мендовгів син Войшелк другому Даниловичу Шварнови передав усе князівство Литовське. Та Шварно скоро вмер, а Данилові сини не вміли використати нагоди. Мендовгову спадщину забрали иньші литовські князї та знову начали поширювати свою власть над сусідніми землями.
В першій четвертині XIV в. більша половина білоруських земель стояла вже під властю литовських князів і вони почали простягати руки також до земель українських. При останніх Даниловичах галицьких, або зараз по їх смерти литовські князї захопили землю Берестейсько-Дорогичинську (Побуже). Ще перед тим мабуть забрали вони землі припетські, Туровопинські. Про якогось князя литовського Вида оповідаєть ся, що він в тих часах захопив великий шмат Деревлянської землї, себто київського Полїся. При князі Гедиминї в 1320-х рр. уже й Київ стояв під литовськими впливами, хоч тутешні князі були нїби під зверхністю татарською (згадується тут якийсь маленький князець Федір на імя).
Назад 1 2 3 Вперед

Популярные работы

Рефераты







Курсовые







Дипломные








Навигация


Оформление работ

  • Оформление рефератов
  • Правила оформления реферата
  • Оформление ссылок реферата

  • Интересное