NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Ким був Хмельницький для України, безперечно, відомо всім. Я маю на увазі не Хмельницького-людину з її вадами й чеснотами, дивакуватими звичками чи без них. Ні, я говорю про Великого Хмеля, про символ, що народився під гуркіт гармат і дзвін шабель, коли тільки-но сформована нація українська звільнялася з-під лядської неволі, створюючи першу власну державу. Відчувши, хоч ненадовго, себе вільними, українці, ким би вони не були – малоросами, русинами чи роксоланами, не змогли забути про цю кількадесятирічну мить. І в кожній пісні чи думі, що розповідала про славетну козацьку республіку, майорів образ Хмеля, який закликав боронити й далі все українське, створене тяжкою ратною і хліборобською працею. Такий Хмельницький був відомий усім, тож не дивно, що він закрив від наших очей справжнього гетьмана, політичного й воєнного діяча, який, попри свою велич, був лише людиною, а не легендарною постаттю. Справжні історичні дослідження, присвячені виключно Богданові, що намагалися розкрити дійсну роль, яку відігравала у подіях 1648-1676 років ця постать, розпочались не так уже й давно, у другій половині ХІХ сторіччя. Цих праць було небагато – десь кільканадцять, і як на диво, вони зобразили десь кільканадцять різних Хмельницьких, не схожих один на одного. Мабуть, складнішої історичної особи не знала ще ні вітчизняна, ні закордонна історіографія. Спроби зібрати всі факти до купи, проаналізувати їх та зв’язати більш-менш логічним зв’язком, глянути на вчинки Хмельницького з позиції тогочасної, а не сучасної нам людини, історики почали робити лише нещодавно, після 1991-го року. Виключенням, мабуть, є лише деякі історики тридцятих років, зокремаІ. Крип’якевич та ще Дмитро Дорошенко з його “Нарисом історії України”, який вперше побачив світ 1932 р. у Львові. Тому питання історіографії Хмельницького і Хмельниччини ще не вичерпано, а тема “Оцінка особи Б.Х. в історичній літературі” є надзвичайно актуальною і цікавою. І реферат, присвячений цій темі, я побудую ось як: першою частиною буде біографія Богдана з точки зору істориків різних часів (В.Смолія, Д.Дорошенка, Ю.Тис-Крохмалюка), а другою – загальний огляд тенденцій, згідно з якими історіографія намагалася розповісти читацькому загалу про великого гетьмана.

Державний бюджет України об'єднував республіканський і місцеві. За його допомогою перерозподілялася більша частина національного доходу республіки між виробничою та невиробничою сферами, галузями господарства, економічними районами. Індекс зростання державного бюджету порівняно з 1940 р. становив у 1950 р. 225, у 1960 р. порівняно з 1950 р. — 434, у 1985 р. порівняно з 1960 р. — 415,8, у 1990 р. порівняно з 1985 р. — 140,7.
З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) у грудні 1947 р. було здійснено реформу, її проводили конфіскаційними методами. Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідношенні 1 :10. Вклади в ощадних касах розміром до 3000 крб. переоцінювалися карбованець за карбованець, віл 3000 до 10 000 крб. — з розрахунку 3:2, а понад 10 000 крб. — зменшувалися наполовину. Облігації державних позик замінювалися на облігації конверсійної 2 %-ї позики 1948 р. у співвідношенні 3:1. Кошти колгоспів і кооперативних організацій обмінювалися як 5:4 або вилучалося 20 % їх грошових нагромаджень. Оскільки ці заходи призвели до збільшення дотацій промисловості, то в 1949 р- було підвищено оптові ціни на засоби виробництва та тарифи вантажоперевезень. 31 березня 1950 р. підвищено курс карбованця по відношенню до іноземним валют, переведено його на власну золоту базу.
У 1961 р. проведено реформу, що змінила масштаб цін, який підвищився в 10 разів. Це означало відповідне зниження всіх цін, плати за послуги, грошових доходів населення. Старі гроші було замінено на нові у співвідношенні 10:1. Одночасно з 1 січня 196 І р. встановлювався золотий вміст карбованця 0,987412 г чистого золота (ціна 1 г золота дорівнювала 1 крб.). Долар став оцінюватися в 90 копійок замість 4 крб.

1. Формування української народності.
Проблема формування української народності в минулому знаходила різне тлумачення в працях різних істориків у залежності від їхньої політичної заангажованості. Показовим щодо цього є порівняння позицій видатного російського історика М.П.Погодіна та батька сучасної української науки М.С.Грушевського. «Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі» [3,8].
В радянській історіографії післявоєнних років запанувала концепція своєрідного компромісу між двома вищезгаданими крайнощами – мовляв, єдина в минулому давньоруська народність нібито дала початок трьом спорідненим народам – російському, українському і білоруському. Даний компроміс мав на меті обгрунтувати історичними «фактами» політичну концепцію злиття націй. Якщо колись існував єдиний народ, який через зовнішні несприятливі обставини (а саме монголо-татарську навалу) роздрібнився, то після возз`єднання вони поступово позбудуться національних відмінностей і повернуться до першооснови.
Ототожнення Київської Русі з “колискою” трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженням походження українського народу. С.В.Кульчицький висловлює впевненість, що “…п`ять східнослов`янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери” [3,8].
Великий український історик М.С.Грушевський вважав порогом історичних часів для українського народу IV ст. "Расселення українських племен на їх теперішній території співпадає з початком їхнього історичного життя. Століття, що безпосередньо слідують за розселенням, підготовляють державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу. Зусиллями київської династії і дружини були з`єднані докупи , в один політичний організм, хоч на недовгий час, всі українські племена, всі частини української території, і ця політична єдність надавала нові спільні риси культурі і суспільним відносинам всього українського населення”[1,16].

22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна, і десятки тисяч запорожців пішли на фронт.
Фронт наближався, місто виявилось в небезпечній зоні. По заклику обкому КП(б)У и облвиконкому десятки тисяч жителів Запорожжя споруджували оборонні зміцнення на правом, а потім на левом бережу Дніпра. Їм допомагали ополченці, що разом з частинами Червоної Армії вели завзяті бої на підступах до міста. Гітлерівське командування відмінне розуміло економічне і стратегічне значення Запорізького промислового вузла, тому сконцентрувало тут великі ударні сили, розраховуючи з ходу захопити місто і вийти на оперативний простір Лівобережжя.
18 серпня 1941 р. гітлерівці, кинувши на прорив танки і моторизовані війська з метою раптового захоплення Дніпрогесу і греблі, по якій розраховували ввірватися в місто, прорвали оборону на захід від Запорожжя на вузькій ділянці фронту. По мосту через старе русло Дніпра ворогу удалося прорватися на Хортицю, наблизитися до Дніпрогесу і почати гарматно-мінометний обстріл його захисників. Підрозділи, що обороняються, переключивши генератори ГЕС на самоспалення, відступили на Лівобережжя. Були висаджені залізничний міст через нове русло Дніпра і частково гребля. Гігантський водоспад змив кілька ворожих переправ, потопив багато фашистських підрозділів, що укрилися в плавнях. Загони народного ополчення під керівництвом міського штабу (його очолювали перший секретар горкома партії П. Н. Комарів і голова міськвиконкому В. В. Скрябін), а також бійці винищувальних батальйонів, загони чекістів і міліції під загальним командуванням В. И. Леонова протягом 18—21 серпня тримали оборону до підходу частин Червоної Армії.
Сили були нерівними, але захисники міста ще 45 доби, таких необхідних для евакуації унікальних промислових підприємстві, утримували місто. За мужність і героїзм, виявлені при обороні Запорожжя, десятки бійців самооборони були визнані гідними орденів і медалей СРСР, а В. И. Леонов нагороджений орденом Леніна.

У другому тисячоріччі до н.е. на території Закавказзя і прилягаючих областей Малої Азії, Північного Дворіччя і гірських районів до північного сходу від Тигру жили племена, що входили в родину найдавніших народів північної частини Передньої Азії. Ці племена були родинні протохеттам і хуррітам. В ассірійських написах зустрічається цілий ряд назв, що служили для позначення гірської країни, розташованої до півночі і північного сходу від власне Ассирії, і тих численних племен, що населяли. Найчастіше згадуються назви “Наіри” і ”Уруатри” (Урарту), що охоплювали великі території і ряд племен, об'єднаних у союзи. Можливо, що назва “Наіри” родинно тому слову “Нахаріна”, за допомогою якого єгиптяни і семітські племена Сирії і Палестини позначали “країну рік”, що лежала до північного сходу від середнього плину Євфрату.
Урарти утворили союз племен Уруатри, що потім перетворився в могутню державу Урарту. Західні історики стверджують, що урарти прийшли з заходу в результаті великого переселення (міграції) народів. Однак ця теорія міграції не може бути доведена на підставі документів. У написах не збереглося яких-небудь прямих і точних даних про легендарну “прабатьківщину” урартів, розташованої на заході, чи де-небудь удалині від Закавказзя. З іншого боку, древні і сучасні географічні назви гір, озер і племен Закавказзя походять з глибокої урартської стародавності. Так, наприклад, назва гори Арарат і племен алародійців, що згадуються давньогрецькими письменниками, мабуть, зв'язано з назвою країни Урарту і племені урартів.

Календарні свята й обряди

6-го грудня святкувався день св. Миколая. В цей день прймали ритуального гостя - "полазника". Під впливом польського населення серед українців Поділля поширилась традиція дарувати подарунки від імені Миколая. 6 грудня влаштовувались повчальні вистави на релігійні теми, де разом із святими діяли і чорти. По закінченні вистави через костюмованого св. Миколу проходила церемонія вручення подарунків дітям. Іноді випікали особливий вид печива - "миколайчики". Разом з іншими гостинцями й палицею як пересторогою від злих вчинків їх клали дітям уночі під подушку. Звичай обдарування на Миколи зберігся і нині.

Серед низки зимових свят подоляни особливо поважали Різдво, Новий Рік та Хрещення. Обрядовість кожного з них дуже схожа. Всі ці свята повинні захищати людей від впливу злих сил, забезпечити добробут і щастя в сім'ї в наступному році, визначити перспективи на майбутнє.

На період святок припинялись усі господарські роботи, за винятком деяких найнеобхідніших. Недотримання цих правил, за народними нормами, вважалося гріховним і загрожувало порушникам всілякими нещастями. Інтер'єр житла набирав святкового вигляду. Часто хату прикрашали вишиваними рушниками, штучними паперовими квітками й витинанками - мережаними паперовими вирізками, якими прикрашали стіни.

У 1654 році на Переяславський раді було проголошено приєднання українських земель до Російської держави. Внаслідок цього і наступних актів (Андрусівське перемир’я 1667р., “вічний мир”1687р.) до складу Росії увійшли Лівобережна Україна, Київ з прилеглою територією, Запоріжжя, Чернігово – Сіверщина.
Після зазначених договорів Україна отримала політичну автономію в складі Росії. Однак царський уряд зразу ж почав поступово її обмежувати; до 80 – х років XVIII ст. останні залишки автономії були ліквідовані: у 1775 році козацтво, як клас, було ліквідоване. На Україну поширюється загальноімперські порядки, адміністративні закони і соціально – економічні умови, включаючи кріпосництво, її територія була поділена на губернії, або намісництва, з адміністративними і територіальними закладами.
У другій половині 18 ст. відбувається значне піднесення товарно – грошових відносин, поглиблюється соціальне розшарування населення, зростає виробництво із застосуванням найманої праці, розвиваються міста.
Перемога над Туреччиною у війнах 1768 – 1774 та 1787 – 1791 рр. забезпечила Російській імперії володіння Північним Причорномор’ям. Включення до її складу так званої Новоросії, яка згодом стала однією з частин української етнічної території, здійснювалося, насамперед, через воєнно – стратегічні міркування. Влада надавала пільги при поселенні на цій території і тому тут крім українців та росіян, поселилися також представники і неслов’янських народів.

Актуальність роботи. В зв’язку із становленням української держави та міжнародному визнанні її, існує необхідність у визначенні місця і ролі України в загальному історичному розвитку людства. Тема дипломної роботи допомагає розкрити історичний розвиток України із різних точок зору, а також зрозуміти та усвідомити її історичне значення. Цілком припустимо, що образи національних історій, з національною специфікою будуть відмінні одна від одної.
Очевидно, що російська історія по іншому сприймає нашу історію ніж ми свою, і відповідно, ми їхню ніж вони свою. У цьому проявляється своєрідність національного світогляду, національної психології та характеру, а також національної традиції державотворення.
В тому і є актуальність цієї роботи, щоб зрозуміти й усвідомити своє власне місце в історичному розвитку людства, побачити ті історичні підводні течії українського державотворення, зрозуміти всю складність відносин гетьманської України та Російської імперії.

1. У 1648 р. український народ єдиною силою виступив проти польсько-католицького поневолення. Експлуатація панів, шляхти, євреїв-орендаторів була жорстокою. Богдан Хмельницький сказав: “Причиною, яка спонукала козаків піднятися війною на ляхів було не те, що позбавляти їх земної батьківщини, не те, що обтяжувати їх роботами, подібно до немилостивих фараонів, а те, що ляхи, змушуючи козаків відступати від благочестивих догматів та приєднуватися до невірного вчення, злим юродством руйнували села й доми нетлінних душ”.
Війна подилилась на чотири періоди.:
Перший період війни (1648-1649) знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвою під Пилявцями; облогою Львова і Зборівським договором.
Другий період війни (1650-1653) попри кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс.
Тритій період війни (1654-1655) визначився допомогою Росії Україні в боротьбі з Польщею.
Четвертий період війни (1656-1657) це укладання союзу між Україною і Семиградським князівством, а також спільні дії козацтва і шведською армії проти Польщі.
Внаслідок визвольної війни 1648-1657 рр. Українська держава увійшла до складу Московської на правах автономії. Основою державної території була Наддніпрянщина від Случі до Дністра на заході, до кордонів Росії на сході, тобто Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, частина Волинського та Білої Русі.
Після смерті Б.Хмельницького козацька старшина обрала гетьманом генерального писаря Запорозького Війська Івана Виговського, він був найближчим соратником Б.Хмельницького.

Змушені силою обставин повернутися знову під протекцію Криму, запорізькі козаки незабаром випробували на собі всю тяжкість свого становища. Як не запевняв хан запорожців у тому, що вони користуватимуться під його захистом найширшими правами, насправді вийшло цілком інакше. Дійсно, життя запорожців під владою кримського хана не могло бути приємним і солодким уже тоді, коли вони залишили свої вольності біля порогів Дніпра й річки Чортомлика і зійшли в урочище Олешки, на Кардашинський лиман. Щоправда, на початку свого перебування під владою Криму запорожці користувалися різними земельними угіддями, не платили нічого зі свого скарбу у ханську скарбницю, а навпаки, самі отримували від хана милостивий «айлик». Але з плином часу це становище змінилося на гірше для запорізьких козаків. Замість платні запорожцям дозволили брати сіль з кримських лиманів і озер, початкове з певним полегшенням супроти існуючих правил у Криму, тобто з меншим митом супроти того, яке звичайно збирали з українських козаків і різних українських промислових людей. Потім і цей привілей у козаків відібрали, коли дізналися, що вони під приводом вивозу солі особисто для себе брали її для українців і продавали з певною для себе вигодою. За протекцію кримського хана Військові запорізькі козаки мали на перший поклик хана посилати в похід на допомогу татарам 2000 і більше козаків на чолі з кошовим отаманом, причому хани завжди намагалися посилати запорожців у похід якомога далі.