NALENCHРеферати Курсові Дипломні українською

Ідея унії — злуки Православної і Католицької Церкви ніколи не зникала. Уже в XI ст. було кілька спроб поєднати Церкви, що розділилися в 1054 році. В XII ст. Петро Клюнійський та Ансельм Кентерберійський шукали шляхів для їх поєднання.18* Але обопільна ворожнеча, фанатичні ексцеси збільшували відчуженість. Взаємну неприязнь розпалювала літературна полеміка поміж греками та католиками, яка «копала прірву між обома Церквами», — пише митрополит Іларіон.
Тяжкий стан Візантійської імперії, якій загрожували вороги з усіх боків, викликав спробу цісаря Михаїла VIII шукати допомоги у папи Григорія X, якому він обіцяв за це прийняти унію. В 1274 р. був скликаний у Ліоні собор, на якому ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, має лише визнати примат папи, але унію не прийняло ні духовенство Греції, ні народ.
Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та Католицької Церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася.
Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.
Найактуальніше постало питання унії на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість.

ПЕТРО САГАЙДАЧНИЙ,
кошовий отаман, гетьман запорiзького козацтва, гетьман України
Гетьман Петро Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) - один з найславетнiших i талановитiших козацьких вождiв та полководцiв, що з однаковим успiхом дiяв i на полi бою, i на дипломатичних теренах. Про цього полководця в українськiй iсторичнiй лiтературi написано чимало, йому присвячувалися окремi дослiдження та iсторичнi нариси (зокрема, нарис Д.Яворницького "Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний"), багато сторiнок своїх праць присвятили йому А.Кащенко, М.Грушевський, I.Крип'якевич... Отож дiзнатися п ро нього можна чимало. Тому у своєму короткому есе я лише зупинюся на головних подiях з життя цього гетьмана, що першим серед козацьких вождiв офiцiйно здобув титул "гетьмана України"
Народився П. Сагайдачний близько 1550 року (точну дату iсторикам з'ясувати не вдалося) в селi Кульчицях неподалiк Самбора, що на Львiвщинi. Походив вiн з українського аристократичного роду, який навiть мав свiй герб (у Польщi такi аристократи називал ися "гербовою шляхтою"). Напевне, батько його, Конаш (звiдси й перша частина прiзвища "Конашевич"), був досить заможною людиною, оскiльки зумiв дати синовi чудову освiту, спочатку в Галичинi, а згодом - в елiтарнiй Острозькiй академiї, на Волинi.
Пiсля закiнчення академiї майбутнiй полководець певний час служив канцеляристом в якогось київського шляхтичча. Одначе досить скоро вiдчув, що це не його стихiя. Так само не наважився вiн прилучатися й до духовенства, хоча саме йому деякi дослiдн ики приписують авторство полемiчного трактату "Пояснення про унiю", в якому вiн виступає на захист православ'я.

1. Походження і джерела.
«Руська Правда» - найдавніший законів сформувалася протягом ХI-ХII ст., але окремі її статті ідуть у язичницьку давнину. Зараз мається більш ста списків, що сильно розрізняються за складом, обсягом та структурою. Назва пам'ятника відрізняється від європейських традицій, де аналогічні збірники права одержували чисто юридичні заголовки - закон. На Русі в цей час були відомі поняття «статут», «закон», «звичай», але кодекс позначений легально-моральним терміном «Правда».
Прийнято поділяти збірник на три редакції (великі групи статей, об'єднані хронологічним і суттєвим змістом): Коротку (КП), Велику (ВП) і Скорочену (СП). У Коротку редакцію входять дві складові частини: Правда Ярослава (Найдавніша) і Правда Ярославичей - синів Ярослава Мудрого. Правда Ярослава включає - перші 18 статей Короткої Правди і цілком присвячена карному праву. Швидше за все, вона виникла під час боротьби за престол між Ярославом і його братом Святополком (1015-1019 р.). Наймана варязька дружина Ярослава вступила в конфлікт із новгородцями, що супроводжувався вбивствами і побоями. Прагнучи врегулювати ситуацію, Ярослав задобрив новгородців «дав им Правду, и устав списав, тако рекши им: по ее грамоте ходите». За цими словами в Новгородській літописі поміщений текст Найдавнішої Правди.
Правда Ярославичей включає ст. ст. 19-43 «Короткої Правди» (Академічний список). У її заголовку зазначено, що збірник розроблявся трьома синами Ярослава Мудрого при участі найвпливовіших людей з феодального оточення. У текстах є уточнення, з якого можна судити, що збірник затверджений не раніше року смерті Ярослава (1054 р.) і не пізніше 1072 р. (рік смерті одного з його синів).

Багато написано книжок та складено пісень про славного гетьмана українського Богдана Хмельницького. Та про нього можна говорити й говорити, бо до нього Україна не знала на стільки розумного та дипломатичного політичного діяча. Богдан Хмельницький зробив перші кроки до незалежної України. Намагався підтримувати добрі відносини з багатьма варварськими сусідами, з якими до нього дуже небагато людей спробували би вести переговори. Богдан Хмельницький вірно розумів, що досягти розквіту неможливо, терплячі постійні навали загарбників. Та гетьман намагався під час перемир’я налагодити збройні сили тогочасної України, якими були козацькі дружини. Але про це все надалі…
У наші часи багатьом політичним діячам не вистачає мудрості та досвідченості у державних справах. Особою Богдана Хмельницького можна пишатися, бо в роки усепоглинаючого безграмоття він зміг отримати гарну освіту, все завдяки власній роботі над собою. З цього можна зробити висновок, що які б не були часи, та розумні люди завжди ціняться на рівні з золотом.
I
Молоді літа Богдана Хмельницького

Народився Богдан Хмельницький під Чигирином, над річкою Тясмин, у хуторі Суботів 27 грудня 1595 року. Батька Богдана звали Михайлом. Він з молодості служив при дворі заможного польського пана воєводи Даниловича, що держав великі староства на Україні: Корсунське й Чигиринське. Староства – то були великі коронні маєтки, часом завбільшки з повіт або й більші. Король давав їх у державу великим панам: вони брали на себе з них доходи, а четверту частину з того давали на військо. Та пани самі в тих староствах не жили, ними не правили, навіть і не заглядали до них часом. Правили їх управителі (підстарости) й різні службовці. Михайло Хмельницький був таким службовцем в старостві Чигринськім, і за службу дозволив йому староста у 1616 році заснувати собі хутір на тім місці, де він собі обрав.

Довгі роки і навіть десятиліття в Україні триває надзвичайно важкий і болісний процес становлення власної державності. Протягом багатьох років не вщухають головні суперечки навколо вкрай заполітизованого питання – а чи взагалі Україна має можливість і, головне, право на те щоб мати власну державу. Протягом багатьох років з різних сторін досить грунтовно різні фахівці доводили ту чи іншу точку зору, при чому однаково професійно і однаково впевнено. Щоб не здавалося, що ця робота буде черговою з таких спроб, напевно, слід сказати декілька слів про самого автора – людину, яких безліч на просторі колишньої “єдиної і нєдєлімої” країни.
Росіянин. За графою в паспорті. Українець – певною часткою крові за походженням. Знову росіянин – за мовою батьків та мовою здебільшого власних думок. Знову українець – за місцем проживання та корінням. Остаточно українець – за намірами та цілями, що поставлено перед собою. Загалом – представник нового покоління Українського народу, про яке та з огляду на яке буде йти мова у подальшому.
В ХХст. Український народ має надзвичайну за своїм героїзмом та унікальну за своєю сутністю спробу боротьби за своє незалежне існування – національно-визвольний рух під проводом ОУН-УПА в 40-50ті роки. На відміну від іншого героїчного часу – змагань 1917-1920рр. – цей період чи не найтемніший у вітчизняній історії, аж занадто протиріч сплелося навколо нього і зараз нам слід накреслити деяку загальну картину висвітлення проблеми.
Націоналізм, який дав специфічне забарвлення всім процесам у ХХ столітті, і наприкінці цього періоду в історії людства викликає багато питань, суперечок, подій тощо. В житті світу, що з нетерпінням і певним побоюванням чекає на прихід нового тисячоліття, а, разом з тим, і нової епохи, з особливою гостротою проявляються проблеми регіональних відмінностей і взаємовідносин, сутність яких полягає саме в понятті “національне”. Для України, яка дістала незалежність нещодавно, отримала таким чином можливість для впевненої самоідентифікації як повноцінного організму у всесвіті, поняття “національне” виявилося надто скомплікованим.

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками.
Подіі у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих Украіни, однак переважна більшість іі народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральноі Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Украіні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролітарському Донбасі. В більшості ж районів Украіни подіі розвивалися інакше. Особливо напружене становище склалося у Києві.
Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керивництво Центральноі Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, украінські партіі все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієі революційноі демократіі.
Центральна Рада вважала, що в такій ситуаціі можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення Ураінськоі Народноі Республіки. 7 листопада 1917 року був оголошений текст III Універсалу Центральноі Ради.
«Віднині Украіна стає Украінською Народною Республікою… - говорилося в Універсалі. – Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росіі, щоб вся Республіка Російська стала федерацією равних і вільних народів».
Михайло Грушевський нагалошував: на тому, що подібна «широка автономія обьективно дае початок іі перетворенню у «повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є «повною державою» : 22 січня IV Універсал Центральноі Ради сповістив, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого незалежною державою». Зрозуміло були і інши чиновніки (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнородного визнання), що зумовили рішучий поворот до повноі незалежності, однак з точки зору еволюціі «чистих» державних форм, цей шлях є закономірним.
З цього часу досить активно відбувається процес формирування і удосконалення державного ладуУНР.

Актуальність теми
Український народ сповнений духу національно-культурного відродження. Це знаходить свій вияв, зокрема, у прагненні мільйонів людей до пізнання власної історії. Народ гостро відчув наслідки здійснюваної сталінщиною впродовж трьох поколінь деформації історичної свідомості і не хоче більше миритися з цим.
Потяг до історії поєднується з недовірою до сучасних істориків. Певною мірою ця недовіра обгрунтована. Багато науковців, особливо старшого віку, не можуть звільнитися від хибних стереотипів. Деякі з них й досі протестують проти «очорніння славного минулого» і в наступальному стилі демонструють відданість «принципам». Для більшості ж просто потрібен час, щоб заново осмислити свій предмет, розібратися в архівному матеріалі і методах дослідження. Перші створені з позицій нового мислення книги вже виходять у світ.
Що ж має дістати читач, поки сучасна історична наука здійснюватиме свою перебудову? Перш за все твори В. Б. Антоновича, М. С. Грушевського, М. І. Костомарова, Д. І. Яворницького та інших класиків української історіографії — призабуту, а в недавньому минулому — нерідко заборонену історико-культурну спадщину. У 1988—1989 рр. ці твори друкувалися в журналах і навіть в газетах, звучали по радіо. Починаючи з 1990 р. з'явилися передруки, десятків книг наших класиків.
Останнім часом актуалізувалася дискусія про те, якому народові належить давньоруська історична спадщина, включаючи мову, культуру, державність. Відомо, що до революції немало російських вчених вважали Київську Русь невід'ємною частиною національної історії Росії, а українські вчені — відповідно України. Серед розмаїття точок зору полярними виявилися концепції М. П. Погодіна і М. С. Грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі.

Україна, пройшовши через віки поневірянь і страждань, стала нарешті незалежною самостійною державою. Тепер можна впевнено сказати, що ідея незалежної України ввійшла у свідомість нашого народу, дев’яносто відсотків якого проголосували на референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність. Україна безкровним способом виборола можливість йти еволюційним шляхом, історично і природно. Історичний досвід, сучасні політичні, економічні, соціальні й культурні реалії, приклади цивілізованих країн світу переконують, що тільки така історична структура, як незалежна самостійна демократична держава може забезпечити народу гідне життя, економічне, соціальне і культурне піднесення, сприяти поступу, прогресу країни, її участі у розвитку цивілізації.
Актуальність теми.
Після проголошення 1 серпня 1991 року Акту про незалежність України спостерігається надзвичайне зростання інтересу широкої громадськості до українсько-російського договору 1654 року.
Білі й чорні плями української історії поступово наповнюються реальним змістом, розкриваються перед нашим народом, якого в радянські часи спрямовано, терористичними методами позбавляли національної історичної пам'яті.
Українсько-російський договір 1654р., так само як і наслідки цього договору, для історії України піддавалися найбезсоромнішій фальсифікації. Це набуло особливо потворних форм, коли була свідомо організована злочинна акція імперсько-комуністичної системи проти українського народу - видання у 1953 році "Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією, схвалених ЦК КПРС". Їм надавався статус канонічного, нормативного, ідеологічно-партійного документа, що його абсолютно всі мусили беззастережно сприймати і виконувати як закон.

Вступ.
Для розуміння правових відносин в широкому розумінні цього слова, необхідно звернутися в глибину історії формування суспільства, держави і звичайно ж формування правових відносин на тому чи іншому етапі розвитку людства.
Згідно з міфологічними уявленнями наших предків порядок установлений на землі, розглядається ними як складова всесвітнього порядку, започаткованого Творцем. З огляду на це і формувались уявлення людей про їхнє місце у світі, про взаємини з іншими людьми, про права та обов’язки, державний устрій тощо.
Таке розуміння було характерним для більшості народів, про що свідчать преші літературні пам’ятки Стародавнього Сходу, Греції, Риму, а також Київської Русі, але це поняття мало місце тільки на початковій стадії виникнення цього світогляду.
З розвитком суспільства розвивались погляди на державні відносини, набували свого напрямку і етнічного відтінку. Це сталося на етапі з’ясування питання про взаємний зв’язок порядку небесного і відносин на землі, тобто – велика роль у формуванні та становленні поглядів на державу і право відведена релігії.
Становлення державно-правової думки в ранньофеодальній Київській Русі також відбувалось під впливом християнської релігії, яка у 988 році стала державною. Це підтверджують перші літературні пам’ятки того часу, це: “Слово про закон і благодать” київського митрополита Іларіона, притчі про людську душу і тіло Кирила-ченця, “Повість про сліпого й кульгавого” в “Повісті временних літ” Нестора-літописця 1113 р. та інших.
Ці пам’ятки літератури Київської Русі відображають розвиток правових відносин у житті тогочасного суспільства: укріплення державності, збереження єдності першої слов’янської держави, піднесення її міжнародного авторитету та вирішення проблем влади та права, що стало базою для формування правової системи, теоретично обґрунтованих концепцій теорії походження держави, правових та інших відносин.

В царствование Петра Першого були проведені реформи в усіх областях державного життя країни. Многие з цих перетворень уходят коренями в XVII сторіччя - соціально-економічні перетворення того часу стали передумовами реформ Петра, задачею і змістом яких було формування дворянсько-чиновничьего апарату абсолютизму.
Обостряющиеся класові протиріччя призвели до необхідності підсилення і зміцнення самодержавного апарату в центрі і на місцях, централізації управління, побудови стрункої і гнучкої системи управлінського апарату, строго контрольованого вищими органами влади. Необхідно було також створення боєздатної регулярної військової сили для проведення більш агресивної зовнішньої політики і подавления рухів ,що почастішалися народних. Вимагалося закріпити юридичними актами панівне положення дворянства і надати йому центральне, керівне місце в державному житті. Всі це в сукупності і зумовило проведення реформ в різноманітних сферах діяльності держави.
Два з половиною сторіччя історики, філософи і письменники сперечаються про значення Петровских перетворень, але поза залежністю від точки зору того або іншого дослідника всі сходяться в одному - це був один з наиважнейших етапів історії Росії, завдяки якому всю її можна поділити на допетровську і послепетровскую епохи. В російській історії тяжко знайти діяча, рівного Петру по масштабам інтересів і умінню бачити головне в що вирішується проблемі. Конкретна же історична оцінка реформ залежить від того, що вважати для Росії корисним, що - шкідливим, що - головним, а що - другорядним.
Знаменитий історик Сергей Михайлович Соловьев, що, напевно, найбільш глибоко досліджував особистість і вчинки Петра Великого, писав:" 1Различие поглядів... Відбувалося від громадности діла, досконалого Петром, тривалості впливу цього діла;
Ніж значительнее що-нибудь явище, тим більш разноречивых поглядів і думок породжує воно, і тим долее тлумачать про ньому, ніж долее відчувають на собі його вплив".