*Все для студентов - скачать Рефераты, курсовые, дипломные работы » История » История Украины » Страница 10

**

Фінанси Запорозької Січі та Гетьманщини

Існування Запорозької Січі припадає на кінець ХVІ початок ХVІІІ столітть. В цій “військово-політичній організації” функціонувала система економічних відносин. Дослідивши фінанси Запорозької Січі можна зробити порівняння з фінансами України теперішньої.
Уряд Росії активно втручалась в економічне життя Гетьманщини. Необхідно дослідити, до яких наслідків призводили ці втручання.

1. ФІНАНСИ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ
Державно – політичний устрій Січі.
“Значну роль в економічному ровитку українськиїх земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Воно успішно освоювало землі передстепової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного причорномор”я і Приазов”я. В середині XVІ ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відігравала Запорозька Січ, що виникла на нижньому Подніпров”ї в середині XVІ ст. її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громодсько-індивідуальною господарсьокою системою, яка грунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.” [4-181с.]
“Економічна система запорозького козацтва складалася з двох секторів: січового і індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося на загальнгосічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господарської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя, Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорозький уряд не розпоряджався. Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя – рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною і Росією.

Нацiональна полiтика України в 20-х роках. Українiзацiя

Україна в складі СРСР.
Бурхливі революційні події 1917-1920 рр., як відомо, закінчилися встановленням в Україні так званої "радянської державності". Конституцією Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) вважалася юридичне незалежною державою. Формально вища влада в республіці належала радам робітничих, солдатських і селянських депутатів. Проте реальна роль рад поступово знижувалась і зрештою дійшла до декоративних функцій. Уся повнота влади зосередилася в руках ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України та вищого органу виконавчої влади - Ради Народних Комісарів УСРР. Суверенітет Української СРР був дуже вузьким і обмеженим, бо повністю підлягав і спрямовувався центральною владою в особі РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У, Червоною армією, каральними органами (ЧК) і Вищою Радою Народного Господарства РСФРР. Контроль центру над новоствореними національними республіками спочатку пояснювався необхідністю спільної боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Улітку 1919р. державна партія під виглядом "воєнно-політичного союзу" провела об'єднання найважливіших сфер життєдіяльності радянських республік під наглядом Москви. Фактично УСРР перетворювалася на автономний регіон унітарної держави, який задовольняв потреби центру в людських та матеріальних ресурсах в умовах громадянської війни. Початок мирного етапу розвитку вимагав певних змін в національно-державній сфері, розширення прав радянських республік. 28 грудня 1920 р. представники Російської Федерації В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, і представник УСРР X. Раковський - з другого підписали Союзний робітничо-селянський договір про воєнний та господарський союз, за яким об'єднували комісаріати військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищі ради народного господарства. Об'єднані наркомати входили до складу Рад-наркому РСФРР, при українському уряді мали своїх уповноважених. На V Всеукраїнському з'їзді рад (лютий-березень 1921 р.), де проти договору виступили представники Української Комуністичної партії (УКП) та українські лівоесери, документ було ратифіковано.

Пилип Орлик (1672-1742)

Народився Пилип Орлик 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині. Рід Орликів походить із старої баронської фамілії, поширеної у Чехії, Моравії та Шлезьку. Один з представників цього роду за часів гуситського руху ХIV — початку ХV ст. перебрався до Польщі, а відтак до Литви. Саме від цієї лінії й походять предки Пилипа Орлика.
1673 року під час польсько-турецької війни у битві під Хотином загинув його батько. Початки освіти П. Орлик здобув, ймовірно, у єзуїтській школі у Литві. Пізніше вступив у Києво-Могилянську академію, яку закінчив 1694 року. 1698 року посів посаду кафедрального писаря у Київській митрополії. Того ж року одружився з дочкою полтавського полковника Герцика Ганною. Близько сходиться із викладачем Колегіуму, відомим церковно-політичним діячем, філософом та письменником Стефаном Яворським, який був його добродієм і повірником. З 1700 року завдяки протекції Стефана Яворського обіймає посаду канцеляриста, потім старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії, керуючого справами Генеральної військової канцелярії. На освіченого молодого інтелігента звернув увагу гетьман Іван Мазепа, якому Пилип Орлик 1695 року написав панегірик «Алкід Російський». 1702 року народився син Орлика — Григір, хрещеним батьком якого був Мазепа. 1707 року Орлик стає генеральним писарем Війська Запорозького, одним з найближчих помічників Івана Мазепи, виконує важливі дипломатичні доручення гетьмана у його таємних зносинах з антиросійською польською верхівкою. У жовтні 1707 року Мазепа утаємничує Орлика у свої плани підготовки антиросійського повстання і шведсько-українського союзу.

Ієремія Вишневецький

Актуальність даної праці можна розглядати в контексті реабілітації історичних осіб, що досі вважалися викресленими з нашої історії. Однак якщо такі постаті як Іван Мазепа, Іван Виговський, уже давно стали, так би мовити, “своїми” , то з Ієремією Вишневецьким справа складніша, враховуючи його славу cosacorum terror (постраху козацтва). І тут, природно, виникає запитання: а навіщо потрібно реабілітувати князя Ієремію (Ярему)? Чи зможе цей один з найзапекліших противників Б.Хмельницького стати в очах українців якщо не героєм, то видатним діячем, гідним шани, поваги, а бодай простого розуміння, чому він став таким, яким його знають на Україні. Аби відповісти на це запитання, потрібно поставити інше: а що ми, власне, знаємо про князя Ієремію? І ось тут натикаємося на відсутність в українській історіографії цілеспрямованих праць на цю тему – досліджувати ворогів якось “не прийнято”. Загальноприйнятою на Україні точкою зору є та, що поляки, мовляв, трактують Ієремію героєм, а українці – перевертнем, зрадником, ворогом народу. Але, виявляється, з поляками не все так просто, як здається. Протягом останніх півтора століття суспільно-політична кон’юнктура породжувала щоразу різні погляди на князя Ярему в польській історіографії (ми не беремо до уваги різного роду панегірики). В 60-х рр. минулого століття борці за відновлення польської державності бодай символічно починають зважати на українське питання, тож героїзувати постать Ієремії Вишневецького було недоречно і невигідно. Пізніша польська історична думка породжує критичні, різкі погляди на минуле шляхетської Польщі. Представник т. зв. “позитивістського” напрямку в польській історіографії 19 ст. Кароль Шайноха, віддаючи належне відвазі й заповзятості князя І.Вишневецького, не обходить увагу його сваволю, що не зважала ані на закон, ані на короля.

Роксолана

Татари
Найбільшою небезпекою були татари. Рік у рік на міста й села України налітали їхні загони, котрі все плюндрували, вбивали старих і немічних, гнали в полон тисячі людей і продавали їх у рабство в кримському порту Кафі, який українці називали «упирем, що п'є руську кров». Ці наскоки були для татар економічною необхідністю, оскільки відносно примітивне скотарське господарство не в змозі було задовольнити всі їхні потреби. Лише в обмін на рабів татари могли одержувати потрібні їм готові вироби та предмети розкошів з Оттоманської імперії. В українських народних піснях часто відображалися страшні наслідки цих наскоків:
Сеї ночі в опівночі
Ще кури не піли,
Як татари в наші гори
З вітром налетіли.
Особливо спустошливими були татарські набіги на Київщину та Брацлавщину наприкінці XVI — на початку XVII ст. (хоч Галичину, Волинь та Поділля вони
також не щадили). Так, за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 наскоків, а з 1600 по 1647 р.—70. Середня чисельність захоплених у полон за один раз наближалася до 3 тис., хоч часом вона сягала аж ЗО тис. Так чи інакше, українці зазнавали серйозних втрат. Лише на Поділлі між 1578
і 1583 рр. кожне третє село було або зруйноване татарами, або стало безлюдним.

Аграрна реформа П.Скоропадського

Загальновизнано, що в багатовіковій історії українського народу чимало (іноді — занадто багато) драматичного й повчального. Періоди злетів і піднесення, розквіту державного будівництва чергуються з драматичною боротьбою за національне існування, напруженим протиборством з іноземними поневолювачами, повсякденним відстоюванням права на власну національну ідентичність, своє місце в історії. Не бракує в ній і такого, що можна, здавалося б, визначити як "пропащий час". Але й тоді нібито вже приспана назавжди національна енергія йшла вглиб, з тим, щоб згодом вийти на поверхню суспільно-політичного життя, привести в дію розбуджені сили начебто безнадійно "неісторичної нації".
Ось чому знову й знову привертають суспільну увагу, розбурхують уяву, хвилюють, викликають палкі суперечки, а іноді й гострі дебати події Української революції 1917-1921 рр. Феномен визвольних змагань України вісім десятиріч перебуває в епіцентрі наукових дискусій, породивши таку літературу, порівняння з якою щодо кількості може витримати у вітчизняній історії хіба що доба Богдана Хмельницького.
“1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі”. Але й за цих обставин на землях Наддніпрянщини відбулося народження українства як політичної нації (В.Винниченко назвав це "відродженням нації"). За словами видатного історика І.Лисяка-Рудницького, "просто на очах, упродовж місяців чи максимально двох-трьох літ, відбувся у головокружно прискореному темпі процес національної кристалізації, що нормально повинен був простягатися на десятиліття. Це не міняє нічого в тому, що українська революція була поражена всіма дитячими недугами політичної недозрілости; що засадниче завдання впорядкування “стихії” осталося не розв'язане; що наддніпрянське українство, хоч і піднялося вже тоді до ідеї держави, але фактично до “власнодержавного” життя було ще не доросло й тому не зуміло ідеї держави виповнити конкретним змістом і тільки вичерпалося в черзі непослідовних і суперечних спроб розв'язати державницьку проблему (У НР, Гетьманщина, УРСР)".

Юрій Косач – український письменник-емігрант

В усі часи і в усіх народів з митцями, які не вгодили владі, або розправлялися фізично, або, в кращому випадку, змушували покидати Батьківщину. “Унікальною” в цьому плані є Україна і українська культура. Адже не знайдеться, певно, ще однієї такої держави, де б інтелігенція впродовж столітть повинна була працювати без підтримки власної країни і часто навіть всупереч її офіційній політиці. Яскравим прикладом такої конфронтації між владою і мистецтвом є український літературний процес ХХ століття. Саме в 30-ті роки цієї кривавої доби тоталітарна система винищила цвіт вітчизняної культури, заливши кров`ю новітнє національне Відродження. І тільки небагатьом пощастило уникнути неминучих репресій, емігрувавши на захід. Б. Лепкий, В. Винниченко, Ю. Клен, І. Багряний, В. Барка та інші талановиті письменники були змушені назавжди залишити Батьківщину. Але виїжджали не лише окремі митці, із комуністичного “раю” втечею рятувалися цілі родини. Сумної долі вигнанців не уникли і представники одного з найславетніших родів в українській культурі – роду Драгоманових-Косачів. Ользі Косач-Кривинюк та Ізидорі Косач-Борисовій, яких від смерті врятувала лише слава їх геніальної сестри Лесі Українки, під час війни дивом вдалося перебратися до Праги, де жила ще одна Косачівна – Оксана Косач-Шимановська. Жодна з сестер більше ніколи так і не побачила України. Ольга Косач-Кривинюк померла у 1945 році в Авсбурзі (Німеччина), її внуки живуть у Росії – сім`я старшого сина Михайла Кривинюка, та у Канаді – сім`я молодшого сина Василя Кривинюка. Оксана Косач-Шимановська померла у Празі в 1975 році, її донька, теж Оксана, проживала в Німеччині, внуки живуть у Швейцарії. Ізидора Косач-Борисова померла у 1980 році у м. Піскатавей (США), донька Ольга з дітьми живуть в Америці.

Архітектура і образотворче мистецтво України XVII – XVIII ст.

Розглядаючи розвиток образотворчого мистецтва і архітектури на Україні в XVI – XVIII ст., треба відмітити, що він відбувався у особливих історичних умовах. Період польського панування, напади татар, період визвольної війни, приєднання українських земель до Росії в наслідок Переяславської ради, період Руїни, коли українські землі входили до складу різних держав – все це зумовило особливості розвитку української архітектури та образотворчого мистецтва XVI – XVIII ст. Взагалі цей період можна розділити на 2 етапи: 1) XVI – I пол. XVII ст., коли більшість українських земель знаходилась під владою Польщи і 2) II пол. XVII – XVIII ст., коли Більшість українських земель знаходилась в складі Російської держави.
Архітектура і образотворче мистецтво України XVI - XVIII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво і живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів – з другого.
З активізацією суспільного життя в архітектурі намічається небувале піднесення. Хоч для будівництва через історичні умови цей період був надзвичайно несприятливим, проте на Україні будувалося багато і повсюдно. Будівельна програма включала в себе відновлення зруйнованих і будівництво нових міст,, зведення оборонних споруд, арсеналів, храмів, житла. Саме перевага світського будівництва є визначальною рисою тогочасної архітектури.
У нових історичних умовах зодчество набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні засоби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному розвитку національних будівельних традицій. Її характерними ознаками були: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів.

Гетьман нереєстрових козаків Тарас Федорович (Трясило)

Піднесення ролі козацтва після Хотинської війни 1621 року супроводжувалося появою нових авторитетних ватажків. В Запорозькій Січі обирається гетьман нереєстрових козаків, формуються відповідні структури. Одним із перших булаву здобув Тарас Федорович, відомий також під іменем Тараса Трясила.
Вихідець із козацької родини з Чигирина (р. н. не від.). Під після Куруківської угоди займав посаду корсунського полковника. Навесні 1629 р. на чолі загону запорожців їде до Криму, а восени козаки знову обирають Трясила гетьманом.
Ситуація в Україні в той час була досить напруженою. Запровадження нового загальнодержавного податку зустріло рішучий опір населення. Не вщухали конфесійні конфлікти через небажання властей легалізувати православну церкву. Масове покозачення селян та міщан, незадоволення реєстрових умовами служби свідчили про назрівання нового народного повстання. З метою його відвернення уряд Речі Посполитої після підписання Альтмаркського перемир'я 1629 р. направив на Київщину значну частину коронного війська. Лише в районі Києва нараховувалося близько 8 тис. жовнірів. Уперше правлячі кола шляхетської Польщі наважилися зайняти військами територію, населену переважно козаками й незакріпаченими селянами. Не одержуючи тривалий час платні, жовніри вдавалися до мародерства, спалювали і руйнували оселі місцевих жителів, не зупинялися й перед кривавими розправами.
Гетьман реєстрових Григорій Чорний вже не ризикує з'являтися на Січі. Пройшли чутки про його перехід в уніатство і обіцянки вести непримиренну боротьбу з «випищиками» – козаками, що з різних причин опинилися поза реєстром. Під час перегляду останнього в січні-лютому завдяки Чорному із списків викреслили близько 300 запорожців – учасників кримських походів. Він поставив умову їх повернення до реєстру: прибуття у волості з артилерією й також подальшої беззастережної покори. Але запорожці виступили в середині 1630 р. з Січі у складі повстанської армії.

Визволення Києва 31 серпня 1919р. українськими військами та його чергове поневолення більшовиками

Яскравою сторiнкою в iсторiї боротьби за державнiсть у 1919 р. був лiтнiй наступ українськиx армiй, який закiнчився визволенням увечерi 30 серпня столицi України Києва. Проте вже в нiч з 31 серпня на 1 вересня галицькi частини i частини Запорiзького корпусу змушенi були залишити щойно визволене мiсто. Що ж тодi сталося? Щоб з'ясувати це, треба передусiм оглянути попереднi подiї.
Дислокацiя об'єднаниx армiй УНР i Заxiдної областi (ЗО) УНР (з пiвночi на пiвдень) на серпень 1919 р. була така. На пiвночi України дiяла армiйська група Сiчовиx стрiльцiв полковника Євгена Коновальця, забезпечуючи лiвий фланг українськиx армiйськиx груп, що наступали на Київ; на пiвдень вiд неї йшов 2-й Галицький корпус полковника Арнольда Вольфа, прикриваючи пiвнiчний лiвий фланг Київської групи вiйськ; загальне командування цiєю групою, до складу якої вxодив i 1-й Галицький корпус полковника Осипа Микитки, що дiяв на стику з 2-м Галицьким корпусом Арнольда Вольфа, було доручено генераловi Антону Кравсу, командировi 3-го Галицького корпусу; на пiвдень вiд 3-го Галицького корпусу, прикриваючи його пiвденний правий фланг, оперувала Запорiзька група Надднiпрянської армiї УНР, якою командував полковник генштабу Володимир Сальський; ще далi на пiвдень, прикриваючи правий фланг запорожцiв, дiяла так звана Київська група отамана Юрiя Тютюнника у складi 5-ї i 12-ї дивiзiй, а в напрямку на Одесу наступала решта частин Надднiпрянської армiї УНР. Отже, безпосередньо на Київ iшли 1-й i 3-й галицькi корпуси армiї ЗО УНР.
Посетите прекрасный новостной сайт htc, на котором Вы узнаете актуальные новости htc и можете узнать про все модели htc. На сайте скачать apk игры на Android и лучшие приложения для Android. Мобильная платформа Ubuntu Touch OS от Canonical и свежые мобильные новости про Apple iPhone и смартфоны htc.
Назад 1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 33 Вперед

Популярные работы

Рефераты







Курсовые







Дипломные








Навигация


Оформление работ

  • Оформление рефератов
  • Правила оформления реферата
  • Оформление ссылок реферата

  • Интересное